7 березня минає рік з того часу, як три важкопоранені на Майдані долинські активісти одними з перших вирушили до Німеччини на лікування та реабілітацію. Попри професійність тамтешніх лікарів, чоловіки на все життя залишилися інвалідами. Чим і як вони живуть тепер – у матеріалі нашого кореспондента.

 

Весна надії

Юлія Капак – можна сказати, друга хресна мама активістів, бо вона стала свого роду містком між українською бюрократією та німецькою педантичністю. Ця дівчина, що працює викладачем на кафедрі німецької філології ПНУ, разом з німецьким волонтером Куртом Зіммхеном, який вже 10 років мешкає на Прикарпатті, організували лікування поранених на Майдані в німецькій Саксонії. 

Така ідея після перших поранених на Майдані виникла в Курта, і німці на це прохання відгукнулися. Курт зайнявся пошуками тих, кому найбільше потрібна допомога, документи на лікування готували для семи поранених.

“Я переклала їхні документи, історії хвороби, виписки. Курт зробив необхідну роботу з візами та консульством. 7 березня зі Львова їх забирали в Німеччину. Це було троє людей з нашої області і стільки ж з Рівненської. Одного травмованого так і не наважилися везти, бо він був нетранспортабельний”, – пригадує Юля.

Майданівців на лікування в Німеччину відправляли спільними силами. Навіть депутат Бундестагу Арнольд Ваатц оплатив заправку паливом німецьких карет швидкої, які відвезли поранених у клініки. Майже всі вони пробули у Саксонії понад місяць.

 

Юрій Довжанський

 

Як не куля, то газ

Найдовше лікувався Сашко Тріш, у якого виявили невідому інфекцію. “Просто одного дня став себе гірше почувати. Температура піднялася, трохи відлежався і повернувся назад в охорону на Майдані. Я пильнував медиків, чергував щоночі. Нам одразу сказали, якщо будуть стріляти, брати удар на себе. І “тітушки” були, і людей викрадали. А медики на Майдані були найцінніші. Та й зараз в АТО вони на ціну золота”, – розповідає Олександр. 

Трішу пощастило врятуватися від кулі, але Майдан забрав здоров’я. 1 лютого він повернувся додому, а вже наступного дня лежав в лікарні. “Температура піднялася до 40 градусів, і мене забрали в Долинську лікарню, стан погіршився, і перевели в реанімацію. Далі забрали до Франківська і там також перевели в реанімацію. Лікарі рятували, як могли, але шансів вижити не давали”, – пригадує хлопець.

Вже згодом йому поставили, на перший погляд, простий, але, як виявилось потім,  майже невиліковний діагноз: двостороння пневмонія і токсичне отруєння дихальних шляхів. Від газів почали розкладатися легені, потім почався абсцес селезінки, лікарі вирішили видалити частину легені та селезінку.

“Але зараз все на місці, – каже 21-річний Сашко. – Німецькі лікарі до діагнозу поставилися спокійніше, сказали, що все буде добре, і пролікували. Був довгий час реабілітації, і, дякувати Богу, зараз почуваюся краще. Але ускладнення залишилися: часткова задишка, на зміну погоди болять легені”.

Олександр Тріш

Кривава Інститутська

20 лютого на вул. Інститутській Юрій Довжанський отримав вогнепальне поранення правої плечової кістки та грудної клітки. Стверджує, це робота снайпера.

“Я забіг за дерево, попереду сиділи троє хлопців зі щитами. І один із них впав. Я подумав, що відстань між нами 15 метрів і я зможу дотягнути його за дерево. Лиш добіг, і мене одразу поранило”, – розповідає чоловік.

Врятуватися від кулі в нього не було шансів, адже із засобів захисту мав лише “беркутівський” металевий щит, який підібрав по дорозі, а на голові каску 1941-42 років. Пригадує, коли групою з Долини виїжджали, кожному по такій касці і по дерев’яному штирю від лопати дали. Отакими “радикально налаштованими” та “до зубів озброєними” були ті, хто їхав на Майдан.

Юрко запевняє, що зараз з ним, в принципі, все гаразд: “Почуваю себе добре. Єдине – в руці сили немає. Та я сподіваюсь, що з часом повернеться”. Але є проблема: пластину в руці, яка залишилася після операції в Німеччині, наші лікарі бояться знімати. “Відмовляються оперувати, кажуть, що це небезпечно, бо пластина близько до важливих нервових закінчень. За кордоном я не маю можливості проконсультуватися. Не знаю, як далі буде”, – трохи переживає чоловік. Але оптимізму йому не позичати. На запитання, чи був би готовий пройти такий шлях знову, він без вагання каже: “Так!”, навіть з хворою рукою зможе вийти проти несправедливості.

Микола Микитин також пройшов випробування Інститутською. 43-річний чоловік  після подій на Майдані без ціпка не може й кроку ступити – йому прострелили обидві ноги.

Микола Микитин

“У Києві склали швиденько, бо там народ потоком йшов і не було часу бавитися, а в Німеччині переробили і зробили по-своєму. Вже тоді, після приїзду, я на ліву ногу ставав, а з правою важче, потрібен час, аби кістки зрослися й укріпилися. Наші лікарі мали доробити справу іноземних медиків, але не знаю, чи не вміють, чи не хочуть”, – каже Микола, який розчарувався у вітчизняній медицині.

Після реабілітації його лікували і у Франківську, і у Львові. Чоловік пояснює, що в нозі почала прогресувати хвороба остеомієліт. Щоб забрати осередок інфекції, лікарі зробили в кістці ямку. Обіцяли, що ця виїмка затягнеться за 2-3 місяці. А нині вони тіло антибіотиками штурмують, але рана заживає поволі.

“Я зараз лікуюсь у райцентрі, і результат кращий, ніж в обласних закладах”, – гірко підсумовує Микола. Але надії на те, що він ще танцюватиме та викине ціпок, не полишає. Зараз живе на гроші, які виплачують йому у зв’язку з інвалідністю, час від часу отримує допомогу.

“Зміни, які відбулися в країні, – лише маленька частина того, на що ми розраховували, – міркує Микитин. – Може, було б краще, якби не було війни, але хтозна…”

Чоловіки з Долини приїхали до Івано-Франківська помолитися на могилу активіста Романа Гурика. Вони також пройшли через Майдан, але їм Бог зберіг життя. Всі троє запевняють: про те, що пережили в серці Києва, і сотої долі секунди не жалкують.

Ірина ТИМЧИШИН