Івано-франківський художник Сергій Григорян – надзвичайно живий і провокативний митець. Гострота політнекоректних ідей, хороше відчуття трендів часу, а також добра професійна школа є основними ознаками творчості художника. Остання виставка “Галицький фрік”, експонована в “Світлиці Муляровій”, стала приводом до нашої розмови з Сергієм.

 

– Чим, на твою думку, відрізняється людина, яка займається візуальним мистецтвом, від решти людей?

Мабуть, тим, що робить справу, яка не приносить фінансової сатисфакції або приносить непевні доходи. Але вірить в диво, що можна займатись улюбленою справою, яка колись, десь у майбутньому, принесе якісь дивіденди (славу, гроші, шанувальників, шанувальниць, повагу від суспільства, хату, машину і т.д.).

Митець є мрійником, самолюбом більшою чи меншою мірою, кар’єристом, невдахою, творцем чогось десь колись, заробітчанином, а ще – провокатором, учнем, вчителем, артистом, божевільним… Всього не перелічити, чим може грішити той, хто вважає себе митцем.

На мою думку, митець виконує функцію так званого “юродивого” у сучасному суспільстві. Хтось його вважає божевільним, хтось диваком. Але водночас художнику можна багато чого, що не дозволено або не припустимо для інших. Журналіста можна звинуватити у продажності, депутата – у відсутності політкоректності, викладача – у непедагогічних засобах. А художник – що з нього візьмеш? Провокуй соціум, скільки влізе!

– У цьому ряді – слава-гроші-шанувальники-повага-хата-машина – що для тебе є найсуттєвішим і найбільшою мотивацією?

Для мене важливо просто хотіти чогось, якогось аморфного буття на зразок “світлого майбутнього”. Грубо кажучи, моя мотивація – хотіти хотіти. Бо я реально не знаю, що би я з цим робив. І коли здійсняться всі мої мрії я, мабуть, буду найнещаснішою людиною у світі.

– Ти змушуєш себе малювати чи навпаки – тебе тягне так, що не можеш стриматися?

Тягне весь час щось малювати чи проектувати. Ніколи себе не змушував щось робити, натхнення є завжди.

– Ти говорив про провокацію. Де кордони провокації? Що для тебе є табу в мистецтві?

Ну, зазвичай, моє мистецтво є іронією на ті чи інші події у суспільстві, державі, середовищі мого проживання. Розумію, наскільки абсурдною є наша дійсність, хочеться якось над цим всім “постебатися”, але важко не переступити під час “стьобу” через загальнолюдські цінності, які, можливо, і є моїми кордонами провокації. Мистецтво зараз – це вміння за допомогою образної мови боляче вколоти глядача, показати щось таке, чого він ще не бачив. Табу в мистецтві – не знаю… Мабуть, віра в Бога (не релігія). А так  слово “мистецтво” є антиподом слова “табу”.

– А як же твердження, що у мистецтві як у дзеркалі реального життя можна все? Найближчий приклад – провокація “Pussi Riot”, не кажучи про ще більш радикальні провокації. Не пам’ятаю, хто сказав, що катастрофа веж-близнюків у 2001 році – найбільш артистичний жест в історії мистецтва. Вже сама ця фраза є провокацією і порушенням табу!

Це вже питання до митця: чим він дихає, яка кривизна його “дзеркала”, яке його ставлення до навколишнього світу, яким є його, я б сказав, ступінь фрікуватості, наскільки він шизанутий. Можна і в “Освенцемі” збудувати “Діснейленд”, був би чувак, який буде настільки сміливий. Не знаю, може, мені не вистачає сміливості думати так, як той, хто вважає смерть багатьох людей артистичним жестом. Треба мати трохи стримування, бо легко стати моральним виродком і списати все на “арт 88”.

– На твоїх виставках бували скандали?

Звісно, бували. Правда, я не думав, що буде скандал, я думав, мені просто хтось дасть “пілюлєй” (сміється). Влітку я брав участь у харківському фестивалі сучасного мистецтва “No stop media”, темою якого було “відчуття провини”. Мій проект називався “Інформаційна вина”, я “стебався” з москальських чуток про “бандєровцев, каториє єдят дєтєй”. Я збудував кіоск із шаурмою, розмалював його у стилі гуцульських пічних кахлів, написав вивіску “Шаурма із маскальскіх дєтєй”, одівся у фашистську форму і показував виставу. Розмахуючи американським прапорцем і кетчупом, з німецьким акцентом я кричав: “Вкусний шаурма, дас іст фантастіш!” Наступного дня виставку закрили, розгорівся скандал…

– У твоїх роботах присутня Гуцулія, чим вона є для тебе?

У «Муляровій» зараз висить мій “Галицький фрік”. Це проект, який досліджує злиття у свідомості гуцульського й американського арту. Шкода, що я не гуцул, але “Гуцуляндію” я “сильно-сильно си люблю”.

– За що, чому?

Бо вона файна! (Сміється.)

– Розкажи детальніше про проект “Галицький фрік”. У чому, на твою думку, позитиви і в чому негативи феномена галичанства?

Галіція – то є курва, що спала з усією Європою, сказав хтось із великих. То,  певно, вона попри тово ще й си навчила багато чого доброго в тої Європи. Від цего процесу родилися ми, галичани, тому маємо всі ті риси, які мають німці, поляки, словаки, англійці, французи і т.д. Ми – квінтесенція старої європейськості, ми є найєвропейськішими європейцями з усіх європейців. Тому нас не люблять ні москалі, ні ЄС. Ми мудріші, красивіші і працьовитіші за них всіх разом узятих, ми – диво багатовікової селекції…

А, може, я просто гоню (сміється). Проте дуже хочу думати, що ми особливі. Найбільшим нашим гріхом є надмірна толерантність чи то невпевненість у собі, чи комплекс меншовартості. А, може, “хвороба відмінника” на кшталт “ми такі класні, най нам все дадуть на тарелі”… Не дадуть! Ми терпимо роками образи, постійно підставляємо ліву (чи праву) щоку, дозволили загнати себе у новітню форму панщини як не одним, то іншим.

Та менше з тим. Щодо “Фріка”, то в ньому я досліджую, як глибоко і сильно вживається в наших мізках наше мальовидло, читадло, їдло, шмаття, дрантя, трійло, пійло із гамериканським голівудсько-комп’ютерно-автомобільно-алковідповідником. Насправді, в нас і в них багато спільного. Набагато більше, ніж може здатися на перший погляд. Це, перш за все, наївна фантасмагоричність, фантастичність сприйняття, прагнення хепіенду, барвистість, відвертість, жадібність тощо. На цю тему можна дискутувати цілу вічність.

– Один із твоїх проектів зроблено у співавторстві з Миколою Джичкою. Наскільки ти відкритий для колаборацій і що саме тобі цікаве у співавтора?

Співавторство – це класна штука, але слід взяти до уваги, що творчі люди мають багато амбіцій і кожен буде тягнути у свій бік естетики, смаку або вигоди. Ще додамо до цього коктейлю менталітет українця – “на дві людини три гетьмани”… Важко, дуже важко ужитися двом-трьом митцям в одному проекті. Але чого не зробиш заради збільшення шансів успішної  реалізації того чи іншого проекту. Істина народжується в муках, ще й у колективних. Доводиться миритись з амбіціями, шукати компроміси. Мистецтво поєднує людей з різними поглядами на речі.

Зараз взагалі актуально триматися купи, працювати мануфактурами, жити комунами і мистецтво робити артгрупами. З Миколою Джичкою ми працюємо на розписах в церкві. Ну, і дружимо, звісно. Але інколи хочеться дати йому поза вуха (сміється). Але я розумію, що це мені не вигідно, бо, по-перше, він здоровий, по-друге, з ким я тоді буду дружити, а по-третє, він мене багато навчив і ще навчить. Як казав хтось мудрий, треба дружити з тими, хто кращий за тебе: будете мучитись, але будете й рости.

Я взагалі мушу визнати, що мене доволі часто давить жаба, і стосовно Джички також. З цього приводу кажу йому, що в нього багато скритих заздрісників і один офіційний (сміється). А щодо співпраці, я завжди відкритий до спільних реалізацій арту.

– Як би ти охарактеризував сучасну мистецьку ситуацію в Івано-Франківську?

Мистецька ситуація у Франківську класна. У нас є Центр сучасного мистецтва і є художник та культуртрегер Анатолій Звіжинський, який згуртував навколо ЦСМ купу талановитих художників. Коли щось робиться цікаве, то і самому хочеться щось робити. Взагалі, мистецтво є непоганим антидепресантом.

– І останнє: війна – не час для художніх проявів чи навпаки?

Художник і війна… Загалом, війна – не час для мистецтва, але так хочеться чогось прикольного в цей “галімий” час. Здавалось, от настало світле майбутнє –  компутери, смартфони, польоти на Марс в один кінець. Їж, пий, качай, а тут раз – епоха “кіборгів”, світ на порозі Третьої світової, нічні літаки над містом, колони військової техніки, війна в телевізорі. І розумієш, що майбутнє не таке вже й світле. І чи воно взагалі буде?

Загалом, у нас мистецтво не дуже потрібне і в мирний час, а вже тут… Мистецтво на війні… Вважаю, що воно – як дитячий малюнок під бронежилетом вояка, який оберігає розум, зігріває душу, дає надію на повернення, мотивує  до боротьби.

                Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ