Якось я спішила до Франківська, щоб побачити людину, яку дуже давно не бачила і за якою дуже скучила. Я вибігла з хати, забувши навіть закрити двері, потім довго їхала (з трьома пересадками, між іншим), потім була зустріч, тремтіння рук і довга-довга розмова. Ми говорили, а за вікном ставало дедалі темніше, і мені знову довелося бігти. Поверталась я додому поїздом, тим самим, яким п’ять років поспіль поверталася в п’ятницю з навчання. Все те ж моторошне тьмяне світло, такий же набитий людьми вагон. Щось нестерпно смерділо, навпроти мене, обклавшись з усіх боків сумками, сиділа стара жінка і, як мені тоді здалося, чогось витріщалася на мене, позаду на лавці їхали дві циганки, одна з них мала двох дітей, немовля на руках, яке постійно верещало, та дівчинку років чотирьох, яку вона чомусь вирішила переодягти серед зими в холодному вагоні та ще й відлупцювала, коли та була до пояса гола. Крики дітей змішувалися з чиїмось хропінням, бурхливими коментарями картярів («А я тобі так, а ти так хочеш? Ну, то на, тримай отако!»), монотонним монологом жіночки, яка продавала шкарпетки, колготки, нитки, сваркою провідниці з якимось чолов’ягою, який хотів заплатити за проїзд дві гривні, а не чотири. Я відвернулася до вікна, до непроглядної темряви за ним. Нарешті вперше за цілий день я могла відпочити і подумати. Лише тепер я відчула, що голодна. Зранку не встигла поснідати, а потім не помітила, не зауважила, що голодна. Виявляється, в мені набагато більше енергії, ніж я думала, і, виявляється, вона прибуває не завжди від їжі. Інколи енергія приходить через теплі руки дорогої людини, а інколи – лише від однієї думки про цю людину. Я дивилася через засмальцьоване скло вагона і розуміла, що дуже, неймовірно, просто безмежно щаслива. Відчуття щастя було таким сильним, що ледь поміщалося в мені.

Раптом я зовсім близько почула голос: «Дайти мині пачку кукурудзіних паличок і пару шоколадних цукерків, – стара навпроти мене простягала жінці-продавчині з величезною сумкою солодощів гроші. – Треба внукам шось принести». Тут стара поглянула на мене, посміхнулася і простягнула мені одну «Ромашку»: «Бери, не встидайсі». Я не змогла відмовити, взяла цукерку і лише тепер уважніше глянула в обличчя бабусі, якої ще недавно остерігалася і, що гріха таїти, якою навіть трохи гидувала. В неї було смагляве зморщене обличчя, але очі й досі посміхалися. Я не розуміла, як спочатку вона могла мені не сподобатися і, головне, чому? Я озирнулася до циганок і їх верескливих дітей позаду мене. Молодша циганка гойдала на руках немовля, шепотіла щось йому і час від часу цілувала маленьке личко. Чотирирічна дівчинка-циганка виявилася кумедною грайливою дитиною. Їй чомусь сподобалися картярі. Вона то сідала біля них, то пританцьовувала, то зазирала в їхні карти. Картярі, в свою чергу, питали її про щось, пригощали печивом, гладили по голові. Чолов’яга, який сварився з провідницею, здався і таки додав дві гривні за проїзд. Все було не так і погано, як могло здатися на перший погляд.

Інколи світ, який нас оточує, залежить від нашого власного внутрішнього світу. А щастя не таке вже й недосяжне, воно живе в організмі кожної людини, наче туберкульозна паличка (перепрошую за порівняння, але так воно і є), людина може навіть не здогадуватися про її існування, але як тільки з’являються сприятливі умови, ця паличка проявляється у всій своїй красі, захоплює наше тіло й душу. Паличка щастя невблаганна, невиліковна, швидко передається всіма відомими шляхами, але й так само швидко згасає, знову ховається десь глибоко всередині, чекаючи наступної щасливої нагоди. Моє щастя прогресує, я відчуваю його в собі і в усьому довкола. Тільки б воно довше протривало, хоча б до завтрашнього ранку…