Ельбрус манив його ще зі студентських років. І це сталося. Професор та екстремал Ярослав Мельник свою мрію про найвищу на Кавказькому хребті гору з двома вершинами втілив нещодавно і каже, що саме тепер здобув «внутрішню повноту». Щоправда, на шляху до цього гірського відчуття довелося здолати численні труднощі та небезпеки.

 

Такі мандрівки завжди вимагають максимальної зосередженості та відповідальності перед стихією. А ще – здорового командного духу та досвідченого провідника. Команда та альпініст-провідник віднайшлися в Тернопільський області. Як виявилося, такого роду мандрівки є досить популярними, незважаючи на свою складність. Група, з якою Ярослав Мельник із сином Сашком та друзями вирушили на Ельбрус, налічувала 24 особи, більшість – із Західної України. Переважно чоловіки, хоч були й чотири відважні жінки.

«Ельбрус – гора, яку треба поважати і яка не терпить легковажності, зухвалості чи самовпевненості. Вона за це карає», – каже Ярослав Мельник і зазначає, що щороку багато людей не повертається з Ельбрусу: там льодовик із глибокими тріщинами, і якщо людина в них потрапляє, то просто там залишається, бо неможливо витягнути тіло. Тому так важливо мати у групі досвідчених альпіністів… А ще відчувати відповідальність перед стихією та повагу до неї.

Тож, пройшовши інструктаж і максимально зосередившись, група бусами вирушила за 2000 км, у бік Кабардино-Балкарії через Новоазовськ, Маріуполь, Ростов, П’ятигорськ – до самого підніжжя Ельбрусу.

Сходження планувалося ретельно й заздалегідь і припало на серпень, коли погода на Ельбрусі найбільш лояльна до туристів. Лояльна відносно, бо навіть цього місяця біля вершин температура вдень не перевищувала 5 градусів морозу, а штормові вітри зривали намети. І хоч Ярослав Мельник за плечима має солідний гірський досвід (наші Карпати, більш екстремальні скелясті Кримські гори, північні схили Кавказу), Ельбрус мав його чим здивувати.

Сходження було нелегким, зважаючи хоча б на ноші туристів: рюкзаки по 30-35 кг з усім спорядженням, наметами, змінним взуттям, одягом, їжею… Неприємними супутниками в цих мандрах стали й опіки та обмороження. Навіть коли хмари закривали сонце, залишалася велика небезпека згоріти, адже на такій висоті значно більше ультрафіолету, який внизу розсіюється.

Стартовим  випробуванням була адаптація. «Ми спочатку мали зупинитися на висоті 3800 м, потім 4200, 4600 і на третій-четвертий день за умов доброї погоди робити сходження. Але вийшло інакше: ми зразу з нульової висоти піднялися на 4200, а це для організму великий стрес», – розповідає Ярослав Мельник. Тож бал, на який люди потрапили відразу ж з корабля (себто буса), виявися не надто гостинним: порушилася координація рухів, почався легкий неадекват у поведінці, дивні посмішки, незрозуміле мовлення. Збоку група, мабуть, виглядала п’яною. Але хто часто здійснює такі сходження, знає, що організм мусить звикнути до розрідженого повітря, адже на такій висоті там абсолютно перепрограмовується і обмін речовин, і дихання, і робота серцево-судинної системи, не кажучи вже про психологічний стан.

Тож на висоті 4200 м екстремали розбили базовий табір, почався  адаптаційний період. На четвертий день група вночі з ліхтариками зробила спробу вийти принаймні до скелястого каміння Пастухова (4600-4700 м). Уночі – щоб на ранок, за дня, бути вже на висоті, де потрібна особлива увага та добра видимість і щоб засвітла встигнути повернутися в табір. Проте Ельбрус був тоді не в гуморі і зігнав екстремалів назад у табір: по рації провідникові повідомили про штормове попередження. До вершини по вертикалі тоді залишалося 600-800 м, що в маршрутному еквіваленті означало до 10 кілометрів. Ельбрус не пустив туристів далі, струшуючи їх ураганним вітром при нульовій видимості.

Наступних чотири дні, очікуючи у таборі милостивої погоди, нудьгувати не доводилося. «Дозвілля було дуже просте – брали лопату і будували стіну навколо табору, адже вітер постійно зривав, нищив намети», – каже Ярослав Мельник.

Не так легко на висоті 4200 м було і з приготуванням їжі: через брак кисню газові лампи і туристичні пічки працювали дуже слабо. Інколи йшло 2-3 години на те, щоб просто запарити мівіну чи пластівці. Ними меню й обмежувалося. Адже там можливо приготувати тільки те, що можна вкинути у теплу воду і що в ній розм’якне. Навіть нагріти воду було непросто: надворі газ практично не горів, доводилося гріти в наметах, хоч це було небезпечно. Щоправда, на такій висоті вода закипає вже при температурі 85 градусів. А саму воду отримували, топлячи сніг.

Ще одна спроба вийти на вершину теж була не зовсім вдала. А дві останні ночі Ельбрус вирішив зле пожартувати з мандрівниками: здійнялася буря, яка просто замітала намети снігом та придавлювала їх так, що всередині практично не залишалося ні вільного місця, ні кисню. Посеред ночі люди в наметах опинилися в пастці: під тиском снігу, якого безперервно намітало, стіни та стеля провалювалися, а снігу все прибувало… Навіть ті, хто ніколи не страждав від клаустрофобії, відчув її сповна. Почалася паніка. Адже з цього намету-мішка, придавленого снігом, неможливо було вибратися: довкола шторм, вітер реве, як турбіна авіалайнера, видимість 2-3 метри, 15 градусів морозу, а ще й всередині наметів люди були мокрі від конденсату, аж можна було викручувати одяг. Куди в такому стані підеш?

Після двох таких “веселих” нічок група вирішила повертатися вниз. «Багато хто з наших тоді казали, що того разу були на Ельбрусі двічі – перший і останній», ‒ згадує Ярослав Мельник і додає, що не розчарований тим, що не вдалося підкорити одну з вершин Ельбрусу. Адже від сходження він отримав дуже світле відчуття внутрішньої повноти і катарсису. І, попри все, хотів би піти ще раз на цю гору і таки підкорити якусь із вершин, що відкрилися, як тільки мандрівники зійшли вниз. Тоді ж Ярослав сказав синові, якому саме виповнилося двадцять: «Я їх дарую тобі…»

 

 

Наталія ТКАЧИК