Колись

ДИЗЕЛЬ

Розповідав один старий водій. Кінець сімдесятих. Траса «Мінськ – Москва». Два працівники посольства СРСР в Угорщині, які закінчили свою місію, повертаються на батьківщину з найціннішим у той час трофеєм – списаним з балансу посольства автомобілем ГАЗ-24. В СРСР більшість автолюбителів навіть не чули про існування легкових машин з дизельним двигуном. Вони випускались дуже обмеженою серією для поставки до «братніх країн». Саме такою машиною і їхали ці двоє. І ось дорогою вони роблять вимушену зупинку, бо в баку закінчилося пальне. Виходять з машини і починають спиняти вантажівки. Люди в той час були значно добріші, ніж тепер. Зупиняється багато легкових машин, питають, чим допомогти. Але щасливі власники рідкісної машини тільки відмахуються. Нарешті біля них гальмує здоpовенний МАЗ. Хмурий водій, не вилазячи з кабіни, питає: “Що сталося?” Дипломати підбігли з каністрою і просять у нього відлити їм трохи дизпалива – щоб до заправки доїхати. Водій МАЗу вже підносить палець до голови, збираючись пояснити їм, як влаштовані автомобілі, як раптом із заднього лежака висувається заспаний напарник і, підморгуючи аж обома очима, каже: “Зливай, зливай… Давай допоможемо людям”. На здивованому обличчі водія поступово проступає хитра посмішка розуміння, він по-змовницьки киває головою і, вихопивши каністру, біжить її наповнювати. Потім вони від’їжджають на кілька метрів і зупиняються в очікуванні шоу. Навіть з тієї відстані було видно, як вони в кабіні тримаються за животи, посміюючись з дивакуватих інтелігентів. Дипломат, який помітив підморгування і сміх далекобійників, спокійно переливає вміст каністри в бак і щось каже товаришеві, який сидить за кермом. Той з посмішкою спостерігає, як трясеться кабіна МАЗу і в бічних дзеркалах час від часу з’являються хитрі фізіономії. Вирішивши підіграти їм, водій починає натискати і відпускати педаль газу, внаслідок чого машина рухається вперед ривками, постійно смикаючись. У водіїв МАЗу просто істерика. «Волга» зупиняється, з неї виходить водій із задумливим виразом обличчя чухає потилицю, потім підходить до бензобака, відкриває пробку, розщіпає штани і робить вигляд, що пісяє туди. Після чого сідає за кермо, і машина різко зривається з місця, набиває швидкість і їде. У МАЗі ледве свідомість не втратили від здивування. Вирячені очі водіїв було видно краще, ніж фари.

І взагалі…

 

З великим єврейським мудрецем Рабі Аківа трапилася одного разу така історія. Він поїхав на віслюку в одне місто у справах і взяв з собою півня і ліхтар. Коли стемніло, він доїхав до якогось селища і став проситися на нічліг. Але його ніде не впускали, звідусюди гнали і десь навіть штовхнули в шию. Треба сказати, Аківа був справжнім стоїком. Він подумав: “Ну що ж, все, що Бог робить, все на краще”, – і пішов ночувати в ліс недалеко від того селища. Зробив собі лежак з гілок, запалив свічку і почав читати Тору. Раптом закричав прив’язаний поруч півень, і поки ребе встав з місця, лисиця тільки махнула йому хвостом, несучи півня. Ця втрата теж особливо не засмутила його, він тільки подумав: “Мабуть, і це на краще”, – і продовжив читання. Потім раптово подув сильний вітер і загасив свічку, пізніше й осел кудись зник у темряві. Ребе Аківа трохи був засмутився через це, тому що вранці йому доведеться йти пішки, але згадав, що “все на краще”, і заснув. Рано-вранці він пішов пішки у місто, зробив всі заплановані справи і, повертаючись додому, прийшов знову у те селище, де йому не дали притулку і не пустили заночувати. Там він не зустрів ні душі. З’ясувалося, що в ту ніч на селище напали розбійники, які забрали худобу і майно, а всіх жителів жорстоко вбили. Дорогою Рабі Аківа думав собі: “Невідомі шляхи Господні. Якби мені дозволили ночувати в селищі, мене б точно вбили, як і всіх. Причому розбійники прийшли з того ж лісу, де я втратив півня й осла і де погасла свічка. Якби не сталося цих втрат, я точно вже був би мерцем. Все на краще”…