На сході України під час невизнаної війни іванофранківець Олександр Римик втратив здоров’я. Нині він залишився наодинці зі своїми проблемами.

32-річний Олександр Римик минулого року потрапив під так звану другу хвилю мобілізації. 15 травня його призвали у 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». Коли після довгої колотнечі батальйон розформували, він разом із сорока стійкими побратимами продовжив службу. Після навчання став гранатометником 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону, який базується в Ужгороді, 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

 

Криваве перемир’я

10 листопада частину бійців 15-го батальйону закріпили у селі Кам’янка Донецької області. Олександр Римик понад три місяці разом із солдатами жив у закинутих хатах, а потім – у підвалах. Село було велике, мало шість вулиць, зараз там усе випалено вщент. «Коли в листопаді заїхали, було до 150 місцевих, але тоді ще таких сильних обстрілів не було», – згадує Олександр. 

Тих, хто по ту сторону, він називає терористами або російськими військами. Перелічує чимало ознак того, що їм протистояла регулярна російська армія. Зокрема, це і відповідне командування, і зажди точне влучання в ціль.

Олександр каже, що через рацію один одного прослуховували, тому обидві сторони добре знали, що відбувається довкола. Одним із доказів він вважає випадок, коли вони «накрили» диверсійну групу: «Диверсійну групу «уложили»: всі були без документів, а один, не знаю для чого, мав при собі телефон і паспорт. То він був з Ростова-на-Дону».

Військовий розповідає, що останній місяць, а особливо дні перед перемовинами контактної групи «нормандської четвірки» у Мінську, був справжнім пеклом. Під Кам’янку підтягнули важку техніку, почалися обстріли з «Градів», автоматичних мінометів «Волошка» калібру 82 та 120 мм, били майже впритул з танків. Коли артпідготовку завершували, атакувала піхота.

У Кам’янці було п’ять постів, їх прикривала українська артилерія, але за кілька днів до того, як Римик був поранений, артилерія без попередження відступила. Солдати навіть не здогадувалися, що вони проти танків залишилися лише з автоматами. 

14 лютого йому запам’яталося найбільше, такого напору піхоти і таких обстрілів він до того не бачив. «Надійшла команда: «Атакують!» Ми розбіглися по позиціях, з напарником побігли до зруйнованого приміщення школи, звідти добре проглядається «зеленка», і тоді почався обстріл з танчика. Він їхав просто на нас із сусіднього села, а це два з половиною кілометри», – пригадує Сашко. Чоловік настільки звик до військового життя, що бойову машину, навіть ворожу, називає лагідно – танчиком.

Територія від села до села проглядалася, як на долоні. Коли в танку помітили, як солдати перебігали поле, їх почали розстрілювати. Пострілів було кілька, Сашко добре пам’ятає – його поранив п’ятий.

«Мій напарник перепитав, чи все нормально, я кивнув. Через поле прибігли хлопці з плащ-палаткою, спершу забрали мене в підвал, потім завантажили в БМП та відвезли в лікарське наметове містечко під Дебальцевим. Нагальну допомогу надали на місці, добу не могли вивезти до шпиталю. А потім нас, чотирьох поранених, повантажили на «Урал» і в оточені двох БТРів намагалися вивезти з кільця», – пригадує солдат.

Тоді їх врятував туман. У харківському шпиталі його понівечене танковим снарядом тіло зашивали та збирали докупи. За кілька днів Олександр зустрів взводного, який його врятував. «Він мені каже: Саша, тобі дуже повезло, бо в твоєму бронежилеті застрягло чотири осколки, пластини просто посипалися, а  кевларова каска з лівого боку повністю розтрощена», – згадує Римик.

Вже тоді чоловік дізнався, що через два дні після його поранення нашим наказали залишити село. Це був, за словами чиновників Міноборони, так званий «організований Дебальцівський вихід», під час якого загинули десятки, якщо не сотні солдатів. О 10-ій вечора надійшла команда. На збори дали десять хвилин, вказали координати, за якими їх мали забрати в полі. Щойно військовослужбовці вийшли до вказаного місця, їх почали обстрілювати.

Олександр Римик вважає, що більш кривавого перемир’я, як в Україні, певно, у світі ніколи не було.

 

Біла халатність

Римику діагностували гвинтовий перелом ноги. Лікарі кажуть: добре, що без зміщення, бо тоді ногу б не склали. Осколки ж витягували з усього тіла. На ногах м’язи повиривало до кісток, а рука і досі нерухома. Один палець відірвало, інший вдалося пришити, в роздроблений ліктьовий суглоб вживили металеві спиці. Розривом танкового снаряда Сашкові пошматувало лице, розірвало губу, обпекло язик та вибило майже всі передні зуби.

У Харкові за покаліченим солдатом доглядав знайомий хлопець, він його мив, переодягав, годував. Вже за два тижні лежачого солдата літаком перевезли до Вінниці. Три тижні його лікували там у військовому госпіталі. А 18 березня вінницькі волонтери допомогли Сашкові сісти в потяг до Івано-Франківська. Тамтешні лікарі особливо не переймалися. Частину гіпсу, яким нога була загіпсована вище коліна, просто спиляли, а потім солдата самого, без супроводу, відправили додому.

Упродовж тижня жодної інформації про стан та місце перебування Олександра Римика не було у жодному військовому підрозділі. З ужгородської частини не телефонували, у прикарпатському військкоматі про пораненого солдата дізналися лише від журналістів. За тиждень жоден лікар, ані цивільний, ані військовий, поріг його кімнати на Хоткевича не переступив. І це при тому, що, згідно з медичними виписками, солдат буцімто перебуває на 60-денній реабілітації.

Крім того, покалічений хлопець зобов’язаний самотужки оформляти документи у військовій частині. Адже у виписці з госпіталю не вказано причину травм, йдеться лише про захворювання. Остаточно доробляти документи треба в Ужгороді, не виключено, що доведеться повертатися у Вінницю – такий собі лікарсько-військовий пінг-понг.

В обласному військкоматі нам пояснили процедуру отримання документів. Спершу Римику треба взяти довідку про отримання травм та каліцтво, її видає командир частини. Наступний документ з частини – участь Олександра в АТО. Він зобов’язаний пройти курс реабілітації, а потім лікарська комісія з Вінниці визначить його придатність чи непридатність до служби. І аж тоді МСЕК встановлює інвалідність або втрату працездатності.

У Олександра Римика – двоє братів. Їм також прийшли повістки з військкомату, і вони зараз служать. Забирати трьох дітей у матері одночасно не мали права, запевнив журналіста «ГК» обласний військовий комісар Володимир Ярмошук. Утім, впевненості, що цей випадок розслідують і знайдуть крайніх у військово-лікарській недбалості, немає. Адже і через рік війни між головними чинними структурами немає чіткої координації. А, як наслідок, поранені солдати залишаються наодинці зі своїми проблемами.

Єдине, що пообіцяли у військкоматі, – залагодити всі питання щодо оформлення необхідних документів для Олександра Римика. Адже їздити за папірцями у нього немає здоров’я.

«Я не можу сидіти в чотирьох стінах і не можу з таким лицем вийти з дому. Що я, клоун, щоб на мене дивилися? Хочу мати зуби і бути здоровим», – каже Олександр.

Ірина ТИМЧИШИН

 

ПІД ТЕКСТ

Перша хвиля демобілізації

З 18 березня в Україні розпочалася перша після початку війни демобілізація. За інформацією Міністерства оборони, всього будуть демобілізовані близько 50 тис. осіб. В рамках демобілізації у нашу область із зони АТО повернуться 1864 військовослужбовці, в т.ч. 473 – в Івано-Франківськ.

Під час першої хвилі мобілізації було призвано 702 військовослужбовці. Першими під указ про демобілізацію потрапили 465 військовослужбовців – це ті, хто проходив службу в районних військових комісаріатах. Понад 40 відсотків вирішили продовжити контракти, інформують в облвійськкоматі.

«Під час першої хвилі найбільшу кількість – понад дві сотні солдатів – ми призвали у ряди 51-ї мобілізованої бригади, місце дислокації – у Новоград-Волинському. Зараз її розформували у 14-ту бригаду. У 95-ту аеромобільну житомирську бригаду відправили не більше трьох десятків осіб. На сьогодні всі, хто був призваний, уже звільнилися, хто мав бажання – залишився у своїх підрозділах, частина перейшла у 128-му гірсько-піхотну бригаду», – повідомив обласний військовий комісар Володимир Ярмошук.

Щоправда, додому повернулися не всі, частина військовослужбовців перебуває у госпіталях. Під егіду Міноборони перейшов також добровольчий батальйон «Айдар», але в облвійськкоматі даних про прикарпатських «айдарівців» немає.

«Демобілізовані мають пільги, гарантовані учасникам бойових дій. Процедура довга, бо цей статус надають учасникам АТО, але не всі хлопці потрапили в зону АТО та мають право отримати відповідне посвідчення. Необхідні документи безпосередньо оформляються у частині, де солдат проходить службу. У військовому комісаріаті лише можуть допомогти дооформити недоробки», – пояснив комісар.

Перша хвиля демобілізації триватиме до 16 квітня. Майже одразу розпочнеться друга хвиля.