Режисер: Джим Джармуш
Вампір Адам (Хіддлстон) – суїцидальний мізантроп і романтик, живе в Детройті і колекціонує вінтажні гітари, на яких час від часу награє тягучий похмурий блюз. Вампірка Єва (Суїнтон) – подруга Адама, любить біленькі айфони, окуляри «RayBan» і морозиво «Кров на паличці». Коли Єва приїжджає до Адама з Марокко, ніщо, здавалось би, не може порушити їх медитативне вегетаріанське життя з обов’язковою умовою не кусати живих людей. Для руйнування ідилії в місто прибуває зла сестра Єви – Ава (Васіковська), яка відразу починає вносити в життя героїв хаос і розруху.
Ось так 61-річний режисер Джим Джармуш повертається з десятим за рахунком фільмом «Виживуть тільки коханці» – дзвінкими гітарними переборами і липким від крові двогодинним медитативним кінотрансом про вічність мистецтва і скороминущість життя. В одному з інтерв’ю середини 80-х Джармуш, володар канської «Золотої камери» за найкращий дебют, зізнався, що завжди почував себе чужаком на американській землі. Ця некомунікабельність властива героям всіх його стрічок і є основою їх перекотиполе-світогляду.
Неприкаяні вампіри-коханці – не виняток. Вселенська самотність укупі з етикою нарцисизму підносять Адама і Єву над людством і безнадійно віддаляють від нього. Від крові живих вони відмовилися сто років тому, причому не через гуманістичні переконання, а з міркувань здорового прагматизму. Люди, які відправили на страту Ньютона і Галілея, споконвіку були злобними і жовчними, а тепер остаточно деградували, тому і кров у них несмачна, гіркувата. А їх культурні досягнення тільки вампіри і здатні гідно оцінити, тому невипадково за псевдоніми вони вибирають імена з літературних творів і кіношедеврів, починаючи від «Великого Гетсбі» і закінчуючи «Доктором Стрейнджлавом». Одночасно режисер витончено і трохи по-хуліганськи переінакшує окремі фрагменти історії мистецтв, приписуючи ікластим створення «Гамлета» і струнного квінтету Шуберта.
За всього колосального різноманіття фільмів про вампірів Джармуш зняв, мабуть, найтоншу, чуттєву і дивовижну стрічку з часів «Голоду» Тоні Скотта (1983), де Катрін Деньов намагалася зупинити стрімке старіння Девіда Боуї. Але якщо в «Голоді» йшлося про руйнування тіла, то тут Джармуш показує вмирання духу і вперше за чотирнадцять років, з моменту виходу «Пса-привида», згадує, як це – бути великим, обходячись без радикальної трансформації кіномови. У цій глянцевій, навіть хіпстерській елегії, майстерно розіграній Хіддлстоном і Суїнтон на тлі богемних арт-деко інтер’єрів і постіндустріальних пейзажів, модні апокаліптичні мотиви овіяні гіркою іронією, страшенно переконливою в устах тисячолітніх естетів, які втомлені від життя, але вперто не бажають вмирати. Вампіри воюють за кров, люди – за нафту, не за горами і битва за воду, тому, на думку Адама і Єви, людство приречене. Спостерігати його неквапливу агонію їм набридло, і вони вирішують піти першими, хоча потай усвідомлюють, що навіть у цьому проклятому світі залишилися проблиски краси, заради яких можна потерпіти ще трохи. Там, де вампіри поводяться зовсім (або майже) як люди, їх абсолютна, космічна самотність найбільш болісна, але лише пам’ять про людське минуле здатна розсіяти віковий пил і полегшити тягар безсмертя. Всі ці роздуми Джармуша стали матеріалом для його чергової спроби знайти «чисте мистецтво» у світі, де нічого «чистого» вже давно немає. Стосується це не тільки крові, але і жанрів, які можна врятувати лише в тому разі, якщо використовувати знайомі конструкції для щирої медитації.
Кіноманам, які переглядатимуть «Коханців», буде над чим задуматися: роман двох втомлених від життя вампірів певним чином ілюструє прагнення нинішніх режисерів похилого віку встигнути за вічною молодістю (і в цьому досягти успіху). І якщо Мартін Скорсезе не так давно у «Вовкові з Уолл-Стріт» робив це зі зведеними від амфетаміну вилицями, то Джармуш переживає вічність як втомлений рокер, змушуючи героїв перебирати струни «Гібсона» на дивані епохи Людовика XIV. Кожному своє.
ФЕЛІНСЬКИЙ