Режисер: Роберт Родрігес

Як відомо, перший фільм «Мачете» народився фактично з анекдоту: Родрігес для спільного зі старим друганом Тарантіно проекту «Grindhouse» зробив смішний трейлер до неіснуючого на той момент фільму «Мачете» – з Денні Трехо і Чічем Маріном в головній ролі. (Нагадаю, що Денні Трехо і Чіч Марін були помітними персонажами в знаменитому Родрігесовому фільмі «Відчайдушний».) Ну, анекдот і анекдот. Кіномани покричали-покричали про те, що було б круто, якби Родрігес таке кіно забабахав, і заспокоїлися. Правда, йому було ясно, що з цим анекдотом треба придумати щось новеньке, бо стара пурга з нелегальними емігрантами і боротьбою Мачете за святе діло незрозуміло з ким вже своє відпрацювала у першому фільмі. Ну, і тоді Родрігес зробив хід конем: він зняв фактично “Остіна Пауерса” – чисту пародію на всякі бондіани-шмондіани. Тільки самого Остіна Пауерса у нього не було: оскільки це продовження анекдоту, Родрігес був змушений в ролі головного героя використовувати того ж Денні Трехо, з якого, якщо чесно, головний герой – як з Мішель Родрігес королева Англії. Ну, ніяк він не тягне на головного героя, тим більше в абсолютно відв’язній пародії. Сильне епізодичне інфернальне зло у “Відчайдушному” прекрасне. Але дві хвилини екранного часу для Трехо – верх. Ну, і коли Трехо весь фільм вештається на передньому плані і демонструє тільки свою потворну фізіономію – це, вибачте, сильно набридає. Я розумію, що це анекдот, але, перепрошую, який фільм без головного героя? І вже мовчу про те, що сцени м’ясорубки, де Мачете нібито повинен демонструвати чудеса володіння різноманітною зброєю, зняті настільки бездарно, що це навіть дивно. Ну, і закриємо очі на сценах неземної пристрасті суперкрасунь до цього потворного карлика. Почасти розуміючи, що він такого персонажа не тягне за визначенням, Родрігес набиває картину сліпучими красунями і ефектними персонажами. Джесіку Альбу, щоправда, вбили на самому початку фільму і навіть не згадали в титрах. А от Ембер Херд дивовижно чарівна в ролі пінап-стайл-сучки. Як і гаряча колумбійка Софія Вергара. Загалом, запальних латиноамериканок тут не бракує – діти будуть задоволені, а їх татусі – особливо. З акторами (за винятком лише головного героя) тут теж все гаразд: Том Савіні, як і раніше, в чудовій формі, зловісного кілера на прізвисько Хамелеон по черзі грають Уолтон Гоггінс, Кьюба Гудінг-молодший, Леді Гага і навіть Антоніо Бандерас, який тут дуже ефектно робить вигляд, що погано говорить іспанською – це справді було смішно. Деміан Бішир досить кумедно придурюється в ролі Мендеса, який страждає роздвоєнням особистості, ну, і десь з середини картини з’явився Мел Гібсон, який буквально одним витонченим жестом перетягнув всю ковдру на себе, після чого на інших персонажів можна було вже не дивитися: він там відтягувався на відмінно. Всякі бійки, перестрілки, автомобільні погоні Родрігес зняв у своєму звичному стилі, так що це виглядало добре. Уважний кіноман знайде тут відгомін майже чотирьох десятків фільмів: від Родрігесових (“Від заходу до світанку”, “Відчайдушний”, “Діти шпигунів”) до всяких «Зоряних воєн» і «Хоробрих сердець». Що в результаті? Вийшла досить весела і подекуди відв’язна пародія без головного героя. Її я подивився не без задоволення, але не намагайтеся повторити це вдома, тому що глядачі цим фільмом здебільшого розчаровані. Деякі навіть вказують Родрігесу на окремі натяжки і нелогічність сценарію – ось до чого дійшло! А й справді, плазмовий бластер з наукової точки зору виглядає дещо недостовірно, тут я згоден.

 

ФЕЛІНСЬКИЙ