Вони мріяли про Кавказ ще як тільки освоювали рідні карпатські ландшафти. А розпочинали яремчанські однолітки (Богдан Фаштрига, Станіслав Панько, Василь і Михайло Стефураки, Андрій Вертипорох, світлої пам’яті полеглий в зоні АТО Андрій Шудравий, Петро Полковніков, Станіслав Музиря та Іван Козаченко) ще школярами із одноденних вилазок у гори. Згодом були кількаденні переходи, а дещо пізніше екстремальні зимові мандрівки… З часом хлопці розпочали професійно займатися трекінгом (вид спортивного пішохідного туризму – ред.) та заснували громадську організацію «Спортивно-туристичний клуб «Яремче».

Деяким з них ще у 2012 році вдалося побувати на Кавказі, але по-справжньому познайомитися з цими складними горами довелося у середині вересня 2014 року. Саме тоді чотири яремчанських відчайдухи Богдан Фаштрига, Василь Стефурак, Андрій Ілитчук і Станіслав Панько разом з такими ж альпіністами-початківцями з Надвірної, Вінниці та Києва єдиною командою поїхали підкоряти один із п’ятитисячників Кавказу – гору Казбек.

Богдан Фаштрига та Андрій Ілитчук на вершині Казбеку

 

Перший млинець глевкий

«Незважаючи на те, що Карпати – доволі непрості гори, завжди хотілося потрапити у більш суворі, вищі та стрімкіші гірські системи», – ділиться спогадами Богдан Фаштрига.

І у 2012 році доля подарувала їм шанс відвідати Кавказькі гори. Хоч, як це частенько буває, перший млинець виявися глевким. Мандрівка відверто не вдалася, адже тоді їм не судилося підкорити жодну з вершин. Ця осічка дала добрячого ляпасу юначому самолюбству і гонору. Тож хлопці не полишали надій приборкати тоді ще неприступні для них вершини Кавказу. Щоправда, ніхто не збирався небезпечні гори «закидати шапками», а навпаки взялися за активне самовдосконалення та навчання азам альпінізму.

 

Недешеве задоволення

Минулого року хлопці зважились на черговий вояж до Кавказу. «У березні Стас Панько підкинув ідею з підкорення гори Казбек, – пригадує Богдан. – Всі підтримали цю ініціативу, вирішивши здійснити мандрівку в середині вересня». Тренуючись, яремчанці з подвійним азартом взялися підкорювати найскладніші вершини Чорногори і Ґорґан. Особливо облюбували Мармароські Карпати, які дуже схожі за структурою до Кавказьких хребтів.

У підготовці зробили особливий акцент на скелелазіння та альпінізм, адже розуміли, що без цих навиків на Кавказ зась. «У сучасних реаліях стати вправним альпіністом доволі непросто, – зауважує Богдан. – Бажання вдосконалюватися необхідно підкріплювати чималими фінансовими вливаннями на придбання професійного спорядження, витрати на переїзд, проживання, харчування…»

Поїздка на Кавказ кожному з них обійшлася у 700 американських доларів. А могло бути й більше. Хлопці при найменшій можливості скорочували кошторис витрат. Частину альпіністського спорядження та харчів взяли з України, а все інше придбали в Грузії. Переліт здійснювали бюджетними авіалініями. Також нашим мандрівникам пощастило з гідом: ним виявився колишній киянин, який зараз працює в Грузії, тож із земляків за послуги взяв по-божому.

Високогір’я зустріло негодою

 

Весь світ на долоні

Альпіністи з Києва до Кутаїсі летіли літаком. Далі транзитом через Тбілісі добралися до грузинської мекки фрірайдерів (фрірайд – катання на сноуборді або гірських лижах на непідготовлених трасах і, як правило, поза межами обслуговування гірськолижної індустрії – ред.) – гірськолижного курорту «Гудаурі». Тут вони поселилися у хостелі на висоті 1950 метрів над рівнем моря. Намагаючись акліматизуватися, хлопці щодня здійснювали мандрівки зі змінами висот. Зокрема, відвідали один з монастирів на висоті 2400 м, що розташований поруч із невизнаною республікою Північна Осетія.

Через декілька днів українські альпіністи переїхали до підніжжя Казбеку, до поселення Степанцмінда, більш відомого у радянські часи як Казбеґі. Власне з цього населеного пункту і розпочалося сходження на п’ятитисячник. «Першого дня ми підійнялися добряче в гори і розбили табір на позначці 2400 м, – розповідає яремчанець. – Наступного дня піднялися на трикілометрову висоту».

Власне, вище вже розпочинався льодовик, тож випробування для альпіністів ставали складнішими, а сходження набирало нових небезпек. Та це не зупиняло мандрівників, і третього дня вони досягли високогірної метеостанції на висоті 3650 метрів. З цієї висоти перша спроба підкорити Казбек (5047 м) виявилася невдалою: погода зіпсувалася і вони змушені були повернутися до табору. Та вже наступної ночі хмари розійшлися, встановився штиль, і альпіністи о 2-ій ночі вирушили на вершину.

О 10.30 українці таки підкорили кавказький п’ятитисячник. Богдан Фаштрига пригадує, що відчуття на вершині були неймовірними! Одразу ж згадав слова Володимира Висоцького: «Весь мир на ладони – ты счастлив и нем, и только немного завидуешь тем, другим – у которых вершина еще впереди».

Справжню радість і ейфорію хлопці пережили вже у Степанцмінді, куди вони зійшли ввечері. Відпочиваючи після виснажливого сходження та спуску, сповна усвідомили значимість мандрівки та відчули себе справжніми «крутими хлопцями».

 

На привалі 3300 мнрм

На висоті

Кавказьке високогір’я надзвичайно складне для сходжень. Окрім розрідженого повітря, альпіністам дошкуляють низькі температури, миттєва зміна погодних умов, тріщини та провалля. «У таких непростих умовах все залежить від навиків, – зауважує Богдан. – У цьому плані нам пощастило, адже ми мали надзвичайно досвідченого гіда». 

Мандрівник розповідає, що йти було доволі складно, адже на ногах були «кішки», в руках льодоруби та трекінгові палиці, а пересувалися вони трьома зв’язками із невеликою швидкістю. У таких умовах по-іншому й не можна, адже будь-яка помилка може коштувати життя. «На висоті людський організм працює трішки по-іншому, він перш за все «переймається» кровообігом тіла, а потім уже кінцівками, – ділиться цікавими фактами співрозмовник. – Тож ми боялися обморозити пальці рук та ніг, але, дякувати Богу, все обійшлося».

Не оминула наших альпіністів і типова для таких висот гірська хвороба, що проявляється у загальній слабкості, нудоті, головному болі. Найцікавіше, що яремчанці майже не відчули цієї недуги, а от всім жителям низинних районів довелося перенести сповна всю важкість адаптації до високогір’я. «Насправді висота відчувається у будь-яких діях, – ділиться власним досвідом Богдан. – Для того, щоб зробити таку банальну річ, як зняти пуховик, потрібно було докласти чимало зусиль. Я, перш за все, вимовляв вголос весь алгоритм дій і паралельно виконував їх».

У цьому контексті Богдан Фаштрига розвінчав міф голлівудських фільмів, коли альпініст на висоті 8 тисяч метрів хвацько перескакує ущелини, забиваючи льодоруби, рятує людей, ще й посміхатися встигає… «Такого бути не може, адже на таких висотах ледве переставляєш ноги, а про якісь трюки навіть не йдеться», – розповідає яремчанець.

 

У гостях – добре…

Вже наступного дня після сходження група українських альпіністів відбула до Тбілісі, дорогою до якого відвідали чимало цікавих туристичних об’єктів. Богдану Фаштризі та Андрію Ілитчуку виявилося замало вражень, тож вони удвох вирішили помандрувати ще й автостопом Грузією та Вірменією, а всі інші повернулися додому. Власне, тут вони сповна відчули гостинність кавказців, які дуже поважають українців і вважають їх своїми братами. «У Грузії кажуть: якщо Господь хоче винагородити людину, то він їй посилає гостя… Тож нас повсюди запрошували додому, пригощали та сприяли з трансфером», – із захопленням згадує мандрівник.

Але, мандруючи гостинним Кавказом, яремчанці сумували за українськими Карпатами. Їм не вистачало смерек, рідних краєвидів… І повернувшись з Кавказу в жовтні, коли наші гори випромінюють різнокольорові барви, хлопці вкотре переконалися, що нічого кращого за рідний край немає.

Візит у більш складні та суворі гори жодним чином не вплинув на подальшу оцінку, здавалося б, уже пройдених до камінця Карпатських гір. «Ставлення до рідних Карпат жодним чином не змінилося, – зауважує мандрівник. – Будь-які гори у жодному разі не можна недооцінювати, а оптимально їх краще переоцінити».

Пам’ятне фото біля високогірної метеостанції 3650 мнрм

 

Головні вершини попереду

Хлопці вже мріють про нові вершини. Навіть запримітили одну на Памірі – пік Леніна (7134 м), на кордоні Таджикистану і Киргизії. Жартують, що якщо її підкорять, то обов’язково перейменують, адже не личить таку гору надалі називати іменем «вождя світового пролетаріату».

Вони також не проти підкорити і найвищу африканську вершину-вулкан Кіліманджаро, яка здіймається майже на 6 км посеред екзотичної савани і тропічних лісів. Але таке задоволення не з дешевих, і, за найскрупульознішими підрахунками, мандрівка обійдеться у 3 тисячі «зелених». Та, незважаючи на складну ситуацію в державі й фінансові труднощі,  хлопці не втрачають надії і вірять, що головні вершини у них ще попереду.

Олег ДЗЕМ’ЮК