Київський піаніст Олександр Ткачук побачив світу, як мало хто. А все тому, що він працює в оркестрі на круїзних кораблях.

Ось що музикант розповідає про себе. Народився в Києві 52 роки тому. Батько і мати – українці. Тато, який в кінці трудової діяльності займав досить високу посаду, по дуже великому блату (через самого міністра) “вступив” його в інститут легкої промисловості. Але через три семестри на стаціонарі (впродовж двох останніх працював по різних ресторанах), після зимової сесії куратор групи попросив Олександра написати заяву на відрахування буцімто у зв’язку з бажанням йти до армії.

Після півроку саперного вишколу під Читою хлопця направили служити в Монголію, де одразу ж взяли в оркестр. Там він навчився грати на трубі, виконував партію першого корнета. “Це там, де мелодія, – пояснює Олександр. – Всі інші інструменти в духовому оркестрі грають “ум-па, ум-па, ум-па-па” або “гуп-гуп, гуп-гуп”. Після закінчення строкової служби він залишився в оркестрі надстроковиком. В армії одружився, з дружиною живуть вже 30 років, виховали сина.

Тоді ж поновився в інституті та їздив кілька разів на сесію за державні кошти. Але потім дорогу стали оплачували тільки в один кінець. Таким чином, як каже Олександр, він отримав “неповну вищу освіту”. Тобто склав всі іспити з “мильних” предметів, як-от “Історія КПРС”, але далі вже треба було дійсно вчитися, а не плескати язиком, і інститут він залишив.

За вісім днів до закінчення контракту був звільнений з армії за “дискредитацію звання військовослужбовця”, бо відмовився їздити старшим хлібовозки. Коли оскаржити цю несправедливість у прокуратурі не вдалося, поїхав додому. Поїздом з Монголії аж до Києва. Знову по блату вступив в музичне училище ім. Глієра, одразу на другий курс, і завдяки цьому “скороченню” навчання його закінчив. Паралельно працював у КОМА (Київське об’єднання музичних ансамблів), граючи в ресторані.

Пізніше втік без попередження, забрав інструмент з ресторану у вихідний день і поїхав у Москву, де найнявся у Кемеровську філармонію. Їздив на гастролі по Сибіру, Казахстану, Хакасії. Потім знову працював у київських ресторанах. У 1991 р. поїхав в Угорщину, де відпрацював два контракти: один в нічному клубі, інший – в ресторанах у двох містах. У 1995 р. поїхав до Польщі, де місцевий музикант запросив його працювати на круїзному кораблі. Але з першого разу йому не пощастило, і він потрапив на корабель тільки через рік. Цим і займався в останні роки, був музикантом на круїзних кораблях різних компаній.

– У скількох країнах ти побував під час своїх подорожей?

У дев’яноста. Але в різних країнах провів різну кількість часу. У деяких бував багато разів, з інтервалами від півроку до більше 10 років. Наприклад, на острові Мадейра я побував перший раз десь у 1997 році, а наступного разу опинився там тільки в 2014-му. А у деяких країнах я був тільки раз і лише кілька годин. Тому список цей, так би мовити, умовний. Є місця, які я дуже добре знаю, і є місця, які я б, можливо, і не впізнав. І, звичайно, є такі країни, в яких я навряд чи опинюся ще раз. Це, наприклад, Ємен.

До речі, не так давно одним із дуже популярних місць для круїзних кораблів було мексиканське Акапулько. Але вже декілька останніх років там не швартується жоден круїзний корабель, бо криміногенна ситуація в Акапулько така, що ніхто тобі не може гарантувати, що тебе просто не застрелять в білий день.

– Це фантастичне число країн! Які були найбільші ризики і де?

Це може здатися неймовірним, але є країни, в яких насправді немає злочинності. Наприклад, Ісландія. Якщо ви випадково залишите там десь на вулиці на лавочці гаманець, то він тижнями буде мокнути під дощем…

А взагалі, якщо подорожуєш невідомими, новими для тебе країнами, достатньо елементарно використовувати таку річ, як “common sense” (з англ. “здоровий глузд” – ред.). Тобто не пхатися в темні провулки вночі, не заводити розмов з підозрілими особами, сідати в таксі, на якому написано, що це таксі, і, як кажуть по-нашому, не шукати собі пригод на одне місце.

Круїзні компанії, до речі, завжди рекомендують своїм працівникам ходити на берег гуртом. Одинока людина завжди краща мішень для злочинця, ніж навіть дві. Хоча небезпечних країн круїзні компанії здебільшого намагаються уникати. Я, наприклад, ніколи не був у Колумбії, в Картахені, хоча декілька разів Картахена була в маршруті. Колумбію просто оминали, навіть багато не пояснюючи пасажирам: “Ну, ви ж самі розумієте”…

– Ти піаніст в оркестрі на круїзному лайнері. Розкажи детальніше про цю роботу. Яка публіка, яку музику люблять, наскільки високі професійні вимоги до музикантів, як потрапити на таку роботу і т.д.?

Я працював і коктейльним піаністом, тобто соло, працював у різних складах. Публіка залежить від компанії. Якщо це британська компанія, то більшість пасажирів будуть британцями з відповідними смаками не тільки в музиці, а й у їжі і у всьому іншому.

Це також залежить від того, де саме базується корабель. Компанії останнім часом намагаються розширювати свої ринки і, звичайно, орієнтуються на місцевий контингент. Тобто якщо корабель базується в Шанхаї, то зрозуміло, що буде багато китайців. Або якщо корабель на сезон відправляється в Панаму, то компанія перевезе іспаномовних працівників з інших кораблів. Це стосується як офіціантів, так і круїз-директора або готель-менеджера.

Не достатньо знати мову, треба знати, як організувати весь сервіс, щоб клієнти якщо вже не самі повернулися ще раз, то хоча б друзям і родичам розказали про свої враження в позитивних тонах. Взагалі, це дуже важлива деталь, так званий “repeat customer” (з англ. “постійний клієнт” – ред.). Їм надаються знижки і різні привілеї. Головна мета – “закріпити” клієнта, щоби він повернувся.

Сама робота, в принципі, не відрізняється від роботи в готелі десь на суші. Маю на увазі, що і як ти граєш. Але є така важлива частина праці на кораблі, як безпека. Ти повинен вивчити досить багато речей, пов’язаних з безпекою, в першу чергу, антипожежні правила і методи боротьби з пожежею. Як це не дивно, але це найбільша загроза на кораблі, хоч, здавалося б, тебе оточує вода з усіх боків і її багато. Компанії роблять дуже багато для того, щоб запобігти пожежі або швидко ліквідувати її, однак пожежі все ж трапляються. І, на жаль, частіше, ніж хотілося б.

Також ти мусиш регулярно проходити досить багато різних курсів. Деякі з них, як-от “управління натовпом”, займають два дні, і сертифікат дійсний на 5 років. Є й простіші, які викладають за 45 хвилин. Але їх досить багато, і не ходити на ці “уроки” ти не маєш права.

Це також інструктаж про наркотики. Це теж трапляється досить часто. Якщо тобі пропонують 10 тисяч доларів тільки за те, щоб передати з одного порту в інший невеличкий пакуночок, то спокуса, звичайно, дуже велика. Але закінчується це все здебільшого сумно: замість 6-місячного контракту ти можеш опинитися на 20 років в тюрмі.

Найнеприємніше в цій історії те, що компанії співпрацюють з місцевою владою. У будь-якій тюрмі невесело, але опинитися в турецькій чи мексиканській я б не бажав  нікому. Не кажучи вже про те, що в деяких країнах за такі речі передбачена смертна кара, і, на відміну від США, де можна кілька десятиліть писати апеляції, десь в Омані злочинця повісять дуже швидко після суду.

Потрапити на цю роботу можна або через агента, або безпосередньо звернувшись до компанії. Якщо ти достатньо добре володієш англійською, читаєш з паперу і в тебе нормальний стан здоров’я, роботу знайти, в принципі, не дуже важко. Але треба пам’ятати, що річ не так в самій роботі, як в тому, що ти перебуваєш у замкнутому просторі і практично позбавлений приватності. Тобі доведеться ділити маленьку каюту з невідомою тобі людиною впродовж півроку. Багатьох людей звільняли тільки через те, що вони не дотримувалися правил співжиття. Якщо ти не вмієш себе поводити і без поваги ставишся до колег, то довго тебе ніхто не буде тримати, навіть якщо ти найкращий музикант на світі.

Ще цікаве правило: якщо дійшло до того, що ти побився з кимось, – виженуть обох. Ніхто ані секунди не витратить на те, щоб з’ясовувати, хто кому перший зацідив у пику.

– З яких країн публіка найменш приємна, а з яких найприємніша?

Найприємніша публіка з тих країн, де прийнято давати “на чай” (сміється). Власне, це була дуже велика проблема. Більшість пасажирів спочатку були американці, а в Америці не тільки прийнято залишати “на чай”, а це мало не моральний обов’язок. Бо система зарплатні там розрахована так, що існує багато галузей, в яких працівник працює в основному за чайові.

На кораблях існувала і в більшості залишилася система оплати, згідно з якою офіційна зарплатня офіціанта – 50 доларів на місяць. Я так розумію, це для того, щоб не платити податків. А решту офіціанти, стюардеси і стюарди заробляли на чайових, і заробляли непогано. Але коли компанії почали розширювати ринки і на кораблях американських компаній з’явились німці, іспанці, шведи та інші національності, у яких не прийнято платити чайові, то настали скрутні часи для тих, в кого контракти були із зарплатою 50 доларів на місяць.

Але цю проблему було вирішено шляхом включення чайових у ціну, бо люди почали масово тікати з роботи, охочих працювати за 50 баксів виявилось небагато. Але ціна подається все одно без чайових. Ви вибираєте собі круїз, і коли приходить час платити, на вас може чекати “сюрприз”, і чималенький (сміється)…

І, знову ж таки, як я вже сказав, треба знати специфіку і мову. Я можу зліпити кілька фраз іспанською та знаю декілька популярних пісень і танців, але у виключно іспанському контингенті я б довго не протримався. Та й противні вони – галасливі й усім незадоволені (сміється).

– Ти побачив стільки світу… Як наш народ і наша країна виглядають на цьому фоні?

Якщо не заходити в той двір, де я живу на Сирці, з боку смітника, то цілком пристойно (сміється).

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ