Гурт «Орбахоса» був задуманий у 1995-му і створений у 2013 році. Це суміш монокабаре з музикантами, які постійно змінюються. Це душевний ексгібіціонізм і франківський мінімалізм, тонкий сплав режисури, акторства, сповідальності монологів впереміш із музикою. Без національності, без соціальності, без віку, без часу і навіть без статі.

«Галицький кореспондент» розмовляє з авторкою ідеї, текстів і музики Іванною Погребенник, більше відомою за творчим псевдонімом Орбахоса.

– Давай з самого початку. Ти молода і поки що невідома артистка, але твій виступ на День вуличної музики в Івано-Франківську викликав шквал коментарів у соціальних мережах. Як позитивних, так і несподівано негативних. Звідки ти взялася?

Взялася нізвідки, збираюся в нікуди, але по дорозі хочу встигнути і сказати все. Але не одразу. Я дуже довго і повільно йду, та лише зараз відчуваю, що це саме моя дорога. Вона нелегка, але на ній кожен камінь і кожна яма мені в поміч. І я лише недавно зрозуміла це і навчилася бачити своє і своїх. Попустилася, розслабилася в хорошому сенсі слова і просто отримую задоволення від усього.

День вуличної музики – це був насправді якийсь апогей попуску. Так сталося, що за тиждень до виступу я розійшлася з хлопцем, який був моїм гітаристом і барабанщиком. (У деяких піснях ми іноді міняємося, так веселіше, і, крім того, після бронхіту і з нервів у мене зовсім пропадає голос і наступає жахлива внутрішня паніка. Бо виступати як-небудь мені не хочеться і не можеться, але виступати так хочеться, що словами не описати.)

Ну і ось, кілька днів я подепресувала, а потім вирішила зробити хід конем. До мене в гості зайшли друзі з квітами, і я вирішила їм показати свій образ для виступу. Це було класичне чорне плаття і джамал із золотої тканини на голові, який у мене ще з майданівських часів вдома валявся. Його тоді просто давали, щоб грітися. Плюс золоті сережки з сутажу, а на ногах одна в’єтнамка і туфля на шпильці.

Ось так я нарядилася і вирішила заспівати їм пісню без голосу. Вони з мене посміялися, записали то на відео, та й все. Але потім я передивилася відео і зрозуміла, що це насправді шикарне промо. Таким чином я ніби попереджаю, що голосу за два дні до концерту нема, тому якщо я раптом не буду виступати, то щоб було ясно, чому. Заливаю промо в нет і йду собі гуляти. Найцікавіше, що за ці два дні всі, кого я зустрічала, казали: навіть якщо голос не з’явиться, все одно співай – так навіть цікавіше!

І я настільки розслабилася, що голос у день концерту з’явився і був навіть кращим, ніж коли я здорова. І весь мій образ – це був якийсь такий біль і радість. Я відчула, що в мене з’явився імунітет. І та віддача, яку я відчула на концерті, була саме тим, заради чого варто жити. Підспівували всі – і малі, і старі, і друзі, і зовсім незнайомі люди.

Люди сприймають те, що відбувається на сцені, по-різному. Комусь подобається, комусь ні, але байдужим не залишається ніхто. І в цьому моє маленьке щастя.

– Що є у твоєму розумінні своїм і хто для тебе свої?

Свої – це всі, крім зрадників. Навіть вороги – свої.

– А зрада – це що?

Зрада – то найбільший гріх, як на мене. І вона буває різною, іноді зовсім навіть невидимою. Але той, хто вміє бачити і відчувати, бачить і відчуває. Всі ми не без гріха, і я не виняток. Але з усіх гріхів мені найбільше болить саме вона. Хоча прощати треба всіх, просто занадто близько не підпускати.

– Ти себе пробуєш у різних жанрах мистецтва: знімаєш відео, вчишся  грати на бас-гітарі, пишеш пісні, співаєш. Яку ціль ти перед собою поставила?

Цілі нема. Я просто отримую задоволення від того, що мене найбільше пре в цей момент. Мені хочеться спробувати якомога більше. І хорошого, і не дуже. Я просто збираю досвід. А досвіду замало не буває. Досвід взагалі не може бути ні хорошим, ні поганим. Він просто є. І я маю щастя перетворювати його у пісні, відео, фото і ще багато в що. Але це не моя заслуга. Просто так стається. Коли пре, я пруся, а як не пре, то сплю чи збираю новий досвід, щоб знову поперло. І нікуди не поспішаю…

– Що і хто тебе надихає?

Все. Іноді так надихає, що аж дихати важко. Але коли важко дихати –  це означає, що все іде по плану. Каміння, ями – моя дорога!

– Слави хочеш? Чого від неї очікуєш? Якось будуєш собі стратегії прориву на широку аудиторію?

Я більше люблю слово “популярність”. Класне слово! «Хочу бути популярною» – звучить! Насправді, я просто дуже сильно хочу бути почутою і побаченою. А якою буде реакція, скільки це принесе грошей і чи взагалі принесе, коли це все закінчиться чи у що це виллється – то мене не дуже цікавить. Точніше, мені цікаво, що з того вийде, але я абстрагуюся. У цьому, певно, і вся моя стратегія.

Я, окрім музики, ще викладаю іспанську мову на курсах і приватно. І там я – великий стратег. Там я дію за зовсім іншими алгоритмами. До кожного уроку готуюся по кілька годин, хоча мову знаю, як рідну. І кожне заняття для мене – міні-концерт. А на своїх виступах я відпочиваю і випускаю пар, відігруюся на людях, можна сказати.

– Ти тривалий час жила в Іспанії. Як це на тебе вплинуло, зокрема і в підходах до творчості?

Мій іспанський досвід – це взагалі окрема історія. Десь всередині мене живе ще одна людина, зовсім інша, яка думає, бачить і відчуває так, як диктує той менталітет. Я там за сім років працювала на дуже різних роботах: продавала морозиво, давала уроки іспанської нашим заробітчанам, працювала в казино, перекладачем в адвокатській конторі з легалізації іноземців, прибирала, бавила дітей у вихідні.

Це, насправді, така криниця знань! Бо я завжди всіх тероризувала і просила на серветках написати мені улюблені гурти, фільми, книжки. Потім у вільний час все це переслуховувала і передивлялася. Щось подобалось, щось ні, багато чого забулося, але десь та й відклалося. Я досі зберігаю всі ці серветки і листочки й іноді передивляюся. Це – як машина часу. Є щось, що тоді мене зовсім не торкнуло, а зараз – навпаки. Я надихаюся цим, переосмислюю. Це надзвичайно приємний процес.

– У тебе виходить досить дивний мікс, як на мене. Така проста мила жіноча музика і відірвані панківські тексти. Пісня «Труси», наприклад, рве на клапті аудиторію в інтернеті. Чим викликаний такий парадоксальний підхід?

Коли мене питають, про що мої пісні, я завжди кажу: про любов. Про тру-любов, про любов до моєї кицьки Ічі, до рідного села Ямни, до Ісуса Христа, міліціонера, моря, гір, до себе і власного тіла, про любов до дороги і про дитячу любов. Просто про любов можна співати мімімішно, а можна панкушно. Мімімішна ніша вже зайнята, і в ній мені нудно, а тут таке поле! Таке хуліганство, такий декаданс і ренесанс! Провокація на провокації. Тут я вдома, і це мій ліс!

– Ти зараз готуєш новий сингл “Ямна”. Я слухав його, і він, як на мене, має всі шанси стати хітом. Розкажи детальніше про це.

Це для мене дуже особлива, інтимна пісня. Родина по татовій лінії з села Ямна. Воно розміщене між Яремче і Микуличином, хоча територіально належить до Яремче. Але Ямна старіша від Яремче, це дуже відчутно. Там особлива атмосфера. У цього села є свій неповторний, дуже свободолюбний і дикий характер. Там ніхто нікого не засуджує. Ну, або всі всіх засуджують відкрито. Комбінацій може бути багато. Я сама родом з Херсона. Але кожне літо з батьками, сестрою і великою родиною проводила в Ямні. Вона мене в якомусь сенсі сформувала, не дала забути моє коріння.

Минулого року, приблизно в цей час, прийшла пісня. Написала я її за день. І так якось аж легше стало. Тепер ніби й вмирати можна (сміється). Грала я її протягом року, просто на гітарі. А потім, коли зрозуміла, що прийшов час, вирішила записати. Як завжди, на улюбленій «Frost Magnetic Records» і, як завжди, за один день. Наш друг і цимбаліст Петро Сказків зробив з неї справжню казку, як і з усього, до чого він торкається. Вона набула якоїсь такої повітряності і свободи… Такою і є Ямна.

Крім того, ми з друзями поїдемо влітку туди, поживемо трохи і знімемо відео. Якесь таке…  Ще не знаю, яке, але вже відчуваю і монтую його в голові.

– Ти належиш до нового покоління франківських музикантів, яке скоро або вистрілить, або ні… Як би ти описала ситуацію на місцевій незалежній музичній сцені?

Франківськ вистрілить! Він вже давно стріляє, і не тільки музикою. Але був період якоїсь тиші. Всі акумулювали сили, росли. Це є дуже гармонійний процес, як зерно, яке сіється в землю, дозріває і виростає. Тому зараз він не може не вистрілити. Франківськ і є величезна незалежна сцена!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ