Документальний фільм про найзагадковішого андеграундного художника сучасності.

 

Діяльність загадкового британського художника Бенксі завжди виходила за рамки просто «вимахувань». Не випадково на Заході його з осторогою називають «art terrorist» і не перестають влаштовувати поліцейські рейди з надією зловити «вандала» і висунути йому звинувачення у псуванні державної власності. Втім, безуспішно.

Його роботи балансують на межі кітчевого поп-арту і лютого нон-конформізму, і одні вважають своїм святим обов’язком якнайскоріше знищити чергових констеблів, які цілуються, чи фірмових сумних щурів, а інші вирізують їх зі стін і продають на аукціонах за величезні гроші. Серед постійних покупців – Бред Пітт, Анджеліна Джолі і добра половина Голлівуду; серед затятих ненависників – армія чиновників і борців за моральність. А армія шанувальників у рази більша і від перших, і від других.

Ті, хто молодший, цілодобово зависають на сайті Бенксі з надією відстежити його пересування і заглянути нарешті під капюшон… А ті, хто розумніший, знімають про нього кіно. Таке, як «Бенксі перемагає Нью-Йорк», наприклад.

Після документальної стрічки «Вихід через сувенірну крамницю» про шлях до сумнівного успіху одіозного художника Тьєррі Гетта (він же Містер Мозгоправ) Бенксі раз і назавжди зрікся фільмів про стріт-арт. І дійсно, режисер Кріс Мукабель на самому початку оповіщає, що ні сценаристом, ні продюсером Бенксі не є. У центрі його уваги – нью-йоркський перформанс Бенксі дворічної давнини, коли впродовж місяця у різних районах міста з’являлися його нові графіті та інсталяції, а на офіційному сайті розміщувалися іронічні аудіокоментарі до них. «Вихід через сувенірну крамницю» починався як розмашиста замальовка про феномен стріт-арту в цілому, а потім звужувався до «історії звичайного безумства» конкретної людини – Гетта. Бенксі лише відсторонено коментував те, що відбувається, і зрідка з’являвся в кадрі, старанно зашифрувавши обличчя квадратиками і до невпізнання змінивши голос.

Стрічка ж Мукабеля, починаючись як хроніка паломництва парочки фанатів місцями Бенксі, розростається до повноцінного портрета культурного і соціального пластів сучасного Нью-Йорка. Причому не Нью-Йорка листівкових хмарочосів та Бродвею, а Нью-Йорка похмурих підворіть, потрісканих цегляних стін, плоских продавлених дахів і загиджених чорних кварталів. Словом, ідеальних місць для полювання на Бенксі. «Стріт-арт недовговічний, тому нам просто необхідний хтось з відеокамерою», – зауважив Бенксі в «Сувенірній крамниці», і стрічка Мукабеля цю недовговічність чудово ілюструє. Змонтовані в гарячковому темпі ролики з YouTube, розмиті відео з телефону і тремтячі кадри ручної камери дозволяють фізично відчути скажену пульсацію нью-йоркського вуличного життя і створюють загальну візуальну картину творчості Бенксі для тих, хто випадково досі про нього не чув.

Поняття сучасного мистецтва, втім, стало досить умоглядним, і в цьому, мабуть, основна ідея фільму Мукабеля. Ініційована Бенксі революція в стріт-арті інтегрувалася з революцією в соцмережах, оскільки тільки «Твіттер» з «Інстаграмом» і встигали реагувати на блискавичні трансформації графіті-вигляду того ж Нью-Йорка. Люди звикли дивитися на світ крізь екран айфонів, а головним мірилом естетичної цінності стали «лайки». Саме ж мистецтво графіті, яке зі звичайної форми самовираження перетворилося на найбільший контркультурний рух з часів панку, тепер стало прибутковим бізнесом. «Не можу повірити, що ви, недоумки, дійсно купуєте це лайно, – пише Бенксі на одній з картин і додає: – Погані художники наслідують. Великі – крадуть». Чи Бенксі великий, чи жахливий – судіть самі. І заздалегідь змиріться з тим, що йому на це начхати.

 

ФЕЛІНСЬКИЙ