Мешканка Івано-Франківська Марія Кочуровська вишивала з дитинства, але повністю віддалася улюбленому хобі після виходу на пенсію. За два роки вона вишила майже півсотні полотен.

«Картина «Коні», здається, має два-три кольори, а насправді їх є аж 12 тонів і напівтонів, – розповідає майстриня. – Коли я вперше побачила цю схему у польському журналі, то не могла відвести очей. Коні, він і вона, пригорнулись і ніби цілуються. Так романтично. На її створення пішло 250 гривень».

Вишивання – це дороге задоволення. Майстриня каже, що інколи на нитки доводиться витрачати до 750 гривень, бо на схемі (їх їй, до речі, привозять з Польщі) може бути і 50 кольорів, а один моток коштує 15 гривень. Буває, що на картині потрібно всього вісім хрестиків одного кольору, а купуєш цілий моток. «У мене є подруги та сусідки-вишивальниці, ми обмінюємось нитками, щоб зекономити кошти», – каже пані Марія.

 

Філігранна робота

Вишивальниця розповідає, що коли побачить красиве зображення, то не заспокоїться, поки його не вишиє. Наприклад, як побачила картину «Сінокос», то просто спати не могла, так хотіла її вишити. На вишивання Марія Степанівна витрачає від 4-х до 8-ми годин на день. Спочатку вишиває один квадрат (схеми поділені на квадрати по 100 хрестиків – 10 на 10) одним кольором, до прикладу, зеленим, потім інший – цим же кольором, а тоді зашиває контрастним, наприклад, рожевим.

Потрібно дуже точно розраховувати клітинки, щоб не помилитися. Це клопітка філігранна робота. Наприклад, «Шевченківську хату» майстриня вишила за місяць, працюючи по 8 годин щодня. На картині – 50 відтінків. Дуже любить пані Марія схеми з природою, красивими квітами. Має в колекції вишиті картини всіх чотирьох пір року. Вони надзвичайно гарні, на створення їх потрібно було 63 кольори і вісім місяців часу.

У молодості Марія Кочуровська вишивала серветки. Починала трудову діяльність на заводі «Промприлад», і коли на підприємстві проводилася виставка творчих робіт – у 1979 році, завоювала третє місце. Тоді її роботи навіть були виставлені для огляду в Ратуші. «Коли до мене додому приходили знайомі, то, бачачи всі стіни в картинах, питали мого чоловіка: «А ваша жінка їсти готує?» – згадує майстриня. На це вона відповідала, що готує сніданок, обід і вечерю, ще й випікає, адже «попробуй не звари, коли в тебе троє чоловіків у хаті».

«Відколи пішла на пенсію, за два роки у мене з’явилось 48 картин, – розповідає пані Марія. – Діти поодружувались і поїхали з дому, їжа наварена, в домі чисто. Встаю о 6-ій ранку, приготую їжу, приберу в двох кімнатах і… вишиваю. А що увесь день робити? Телесеріали не дивлюсь, витрачати час на теревені також нецікаво, тому й вишиваю. Показала свої роботи одній знайомій, другій, вони також почали вишивати. Тому маю багато учнів, яким підказую, раджу».

 

Руки, що моляться

Дуже любить пані Марія одну старовинну казку. У ній розповідається про одиноку селянку, яка вміла вишивати так, що всі її узори були, як живі: квітки зацвітали, пташки оживали, сонце світило. Через це всі в селі називали її вишивальниця-чарівниця. А в панському будинку жила маленька сирітка, з якої дуже знущалася зла панна. Мало того, що за роботою дівчинка не бачила ні дня, ні ночі, так ще й надумалося панні, щоб дівчина принесла їй то такі квітки, яких немає на цій землі, то заморських пташок. І кожного разу сирітку рятувала вишивальниця, даючи їй відповідну вишивку – торкнеться її голкою, й картина оживає. Коли ж зла панна на цьому не зупинилася і загадала принести сонце, то жінка витягла чарівну голку, торкнулась нею вишитого на полотні сонечка, вкинула його у мішок і віддала сирітці. Це сонце і спалило панну, а бідна сирота перейшла жити до вишивальниці-чарівниці та й стала їй за рідну дочку.

А однією з найкращих і улюблених робіт вишивальниці є картина «Руки, що моляться». Це репродукція відомої гравюри, виконаної 500 років тому християнським художником Альбрехтом Дюрером, який жив у Німеччині. Дюрер і його старший друг були початківцями-художниками. Але оскільки обидва були дуже бідні, то вирішили, що один з них буде працювати, щоб другий міг вчитися і малювати, а через кілька років вони поміняються місцями. Дюрер зголосився працювати першим, але його друг, бачачи більший творчий потенціал Альбрехта, наполіг, щоби спочатку він вчився і малював. Кілька років друг Дюрера невпинно трудився, а коли прийшов час мінятися місцями, то він уже не міг писати картини – його руки загрубіли, втратили чутливість. Одного разу Дюрер застав свого друга за молитвою, і, дивлячись на його складені натруджені руки, захотів відобразити їх у гравюрі. Ці робочі натруджені руки так вразили пані Марію, що вона збагатила ними свою колекцію.

Вишита картина – то цінний подарунок. Зо три десятки вишитих полотен майстриня подарувала рідним, близьким, друзям. Але тепер вона готова й продавати свої роботи, щоб зібрати кошти на здійснення мрії – побачити Люрд, місце з’яви Богородиці у Франції.

Юлія БОЄЧКО