Цими вихідними до Івано-Франківська з акустичним концертом навідалася група «Пропала Грамота». Засновники подільського фундаменталу, одні з хедлайнерів фестивалю «АртПоле» зібрали аншлаг у «Хрущі на Вежі». Про тактики і стратегії існування незалежних музикантів, а також про станіславські канапки – у розмові «Галицького кореспондента» з лідером групи Павлом Нечитайлом.

– «Пропала Грамота» – гарний приклад, як стати популярною групою без великих грошових вливань і кабальних контрактів. Ділися досвідом.

Чесно кажучи, говорити про популярність ще зарано. Залежно з якими виконавцями порівнювати. Великі зали на 500-1000 осіб ми ще зібрати не в змозі, але і провальних концертів без відвідувачів вже не пам’ятаємо. До того, як «Пропала грамота» випустила свій перший альбом (2007 рік), було напрацьовано багато “кухонного” матеріалу. Колектив завжди давав собі установку не повторюватись, відмовлявся від музичних цитат і діяв за магічною формулою “православіє, самодєржавіє і народность”. Ми розуміли і розуміємо, що все красиве та розумне вже сказали до нас, але треба повторювати іншими засобами, жеби не забули те, що зробили мудрі люди. Тобто був і є матеріал, в який ми вірили, і наші друзі теж. Далі – суто технічний бік справи: зробити так, щоб довірливих друзів було більше. Для цього вже були в Україні клуби, фестивалі та Інтернет.

– Артисти зчаста не надто тверезо ставляться до того, що роблять. Як група контролює якість власного продукту?

У всіх учасників є параноя. Доводиться навпаки боротися за посилення віри, бо кожен у собі дуже сумнівається. Часто буває, що після концертів колективним голосуванням рубаються вже зроблені й аранжовані речі, коли бачимо, що не качає. Виробництво кожного треку – довгий алхімічний процес. Граємо “по старінкє”, як то кажуть, кожен музикант намагається знайти свою партію в композиції шляхом спільної гри. Найкращі речі виходять в якомусь несвідомому колективному екстазі, було кілька випадків, коли одразу ж придумались і слова, і гармонія до пісень, наприклад, “С нами Бог” з альбому “Гонор”.

– Що є загрозою для колективу?

Жорстокий матеріальний світ. Все може луснути будь-якої миті, і на то нема ніякої ради та жодних гарантій. Я не вірю у випадки, природний добір і теорію еволюції. Якщо п’ятеро немолодих мужчин разом забавляються в творчість кілька років, а номінально «Пропала грамота» існує з перемоги на «Червоній Руті-1999», отже, є в цьому щось трансцендентне. А невидиме сильніше за видиме. З одного боку, всі розуміють, що ми тут гості, а наша група – тим більше. Але з вислугою років певність, що все це недаремно, стає сильнішою. І гріх боятися якихось там матеріальних факторів. Гірший за все гріх “унинія”, який біси насилають по черзі на кожного учасника проекту. Кажуть, що “род сєй ізгоняється постом і молитвою”. Якщо такий ісихазм не дуже виходить практикувати, тоді включаємо правило мовчання, трохи помовчимо і знову разом збираємось… “Пройшли облака, радосна дуга сіяєт, пройшла вся тоска, свєт нам блистаєт”.

– Багато музикантів після бурхливого життя раптом зав’язують зі всім і відходять до церкви. Як би ти це прокоментував?

Є й такі варіанти, коли зовсім навіть не зав’язують, а поєднують. До прикладу, є в Росії група «Комба Бакх». Вони живуть при монастирі чи в підвальному приміщенні церкви цілою комуною, з жінками, дітьми, там і пишуть альбоми. Є у них батюшка, який їх на то діло благословляє, і за років сім вони вже накрапали 49 альбомів. Причому на протестантський рок чи кришна-кор це зовсім не схоже – достойна, цікава музика. Провідні російські альтернативні сайти їх дуже рекомендують. Цим вони, на мою велику радість, показують, що можна грати класну музику від душі і бути воцерковленим.

Під Кременцем у Почаєві живе відомий свого часу співак Жданкін, гран-прі першої Рути. Співає там у хорі, але і світського співу не полишає. Церква і рок, здається, перестали бути антагонізмами, що показує приклад найбільш консервативної у нас структури МП. Зараз же ж вони активно окормляють стареньких рокерів, не гребують їх благословляти і проповідувати з ними на одній сцені.

– Чи є принциповим питання віри в доборі музикантів у групу?

Абсолютно ні. Ми світська структура, і, на жаль, до якогось спільного знаменника важко привести навіть власну творчість, не кажучи вже про релігійні уподобання. Я, наприклад, не є воцерковленою людиною. За канонами, якщо менше двох разів на місяць сповідатись і причащатись, ти вже є відлучений, а в моєму випадку я не є воїн Христовий, і мені треба в притворі десь тихенько стояти і гріхи замолювати. Щодо інших, то у нас є язичник, атеїст, кришнаїт.

– Нещодавно ти представив публіці свій новий сайд-проект “Запаска”, де ти граєш зі своєю дружиною Яною Шпачинською з групи «ЧеЧе». Це не є ризиком для обох груп? Чи все-таки муж і жона – одна сатана?

«Zapaska» – тому, що це якраз запасний проект. Подивимось, як воно піде далі, зараз це у нас 2-місячне кволе дитятко, яке стає на ноги. Але перспективи у нього вже широкі та неозорі. Звісно, фундаментал на то і фундаментал, щоб на ньому все трималось, і ці дві діяльності будуть у будь-якому випадку поєднуватись. Особисто я «Грамоту» ховати не збираюсь. У нас мало які музиканти віддані одному проекту, та і не тільки у нас. Для нас з Яною це цікавезний експеримент: ми пробуємо щось зробити у легкому, прозорому саунді, без рокового драйву, використовуючи технологію музичних фраз, які ми створюємо та семплуємо на очах у слухачів. Тобто, з одного боку, це музика електронна, а з іншого – жива. Намагаємось співати різними мовами, грати на різних інструментах. Будемо робити кавери пісень, які вийшли з копірайту. Зараз у планах пісня, яку Утьосов співав зі своєю донькою Едіт.

– «Пропала Грамота» відома своєю пристрастю до сесійності. Як вирулюєте з накладок?

У нас багато друзів, яким в кайф з нами грати. І пристрасть до сесійності є лише в одного нашого учасника – Костя Бушинського. Я б скоріше перефразував це як професійну роботу в кількох колективах. З якогось дива так трапляється, що ми все частіше граємо основним складом, і просити когось про заміну не випадає. До речі, кістяк групи, що існує з 1998 року, – я, Буч (гітара), Олег (шоу, бек-вокал, перкусія), Фітіль (бас, вокал) – ніколи не змінювався, і хлопці ні в яких проектах більше не зайняті.

– Чи вирізняєте ви аудиторію різних міст за якимись ознаками і якщо так, то якою для вас є франківська аудиторія?

Коли приїжджаєш у місто, то перше, що справляє враження, – це архітектура і ландшафт. Потім – те, що чуєш на вулицях. Люди сприймаються вже через призму вище перерахованого. Крім того, у кожного міста є свій міф, у Франківська він надзвичайно потужний. Це така культурна аура, яка оточує кожного франківчанина, своєрідний егрегор, в якому і мертві, і живі, і ненароджені поети, художники, музиканти. Тому стараємось для франківчан грати чесно, душевно, прозоро і максимально професійно, бо тут особливі поціновувачі: раз залажаєш – більше не прийдуть. На останньому концерті познайомились з абсолютно новими людьми – власницями магазину “Самі Свої”, такі панянки, які нам подарували чистий ментальний екстаз і чудову післяконцертну вечірку, обдарувавши нас канапками, квашеною зелениною та ексклюзивними амулетами ручної роботи.

– До речі, про канапки: є якісь особливі вимоги у групи в побутовому райдері?

Жодних – ми люди прості. Свого не віддамо, але через кусок не вдавимось. Бувало, спали на горищах клубів, у яких виступали, бувало, втрьох на одному ліжку, їли батони, посипаючи їх бульйонним кубиком. А було, що і в три-п’ятизіркових апартаментах чи старовинних замках Польщі та Чехії. Та і побутового райдера як такого не маємо, головне, щоб технічний виконували бодай номінально, а то у нас поки що дикунське ставлення до райдерів в Україні.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ
Фото О. МУДРЕЦОВА