Днями

ВУНДЕРКІНД

У школу для вундеркіндів привели свого сина наші приятелі. І спеціально навчена тітка попросила шестирічного Андрійка розповісти їй, чим автобус відрізняється від тролейбуса. Андрійко відкрито і чесно повідомив їй, що автобус працює на двигуні внутрішнього згоряння, а тролейбус – на силі змінного струму. Виявилося, відповідь неправильна! Просто тролейбус з рогами, а автобус – без. І не треба морочити тітці голову!

Якось

ОТЕЛЛО

Цю історію мені розповів мій знайомий, колишній актор, так що за достовірність ручаюсь. Приїжджає відомий актор у провінційний театр – грати Отелло. І видають йому в Дездемони молоденьку дебютанточку. Вона, природно, хвилюється. І ось підходить епізод її убивства. Дездемона повинна лежати на сцені в ліжку під балдахіном. І ось лягла ця дебютантка під цим балдахіном ногами не в той бік. Відкриває Отелло з одного боку балдахін – а там ноги. Ну, що поробиш, закрив Отелло балдахін і задумався ненадовго. А Дездемона збагнула, що лежить не в тому напрямку, і … ага, перелягла. Відкриває Отелло балдахін з іншого боку, а там … НОГИ! Після цього продовжувати трагедію було, як ви розумієте, вже неможливо.

І взагалі…

 

Мій добрий знайомий розповів одну історію. Сам він займається ремонтом побутової техніки (пральні машини, холодильники, плитки і т.д.). Живе під Києвом в селі, у приватному будинку, і, відповідно, обслуговує ту околицю з кількох десятків сіл і котеджних селищ, в тому числі й елітних. Отримує виклик кілька місяців тому з одного такого селища. Відразу на декілька позицій: відремонтувати дві пральних машини, холодильник і ще деякі дрібниці. Поїхав. Приїжджає у величезний особняк. Його зустрічає сам господар. Ну, майстер подивився, полагодив, господар розплатився і запросив на кухню на горнятко кави. Там запитує: «Дмитре, я побачив у тебе серед інструментів стару вбиту викрутку. Ти ж маєш такий добрий набір інструментів, навіщо вона тобі?» Мій знайомий пояснює: «Це викрутка мого покійного батька, він теж займався ремонтом всього механічного і з нею взагалі не розлучався. Ношу з собою як пам’ять про батька». Господар йде з кухні і повертається зі старим наручним годинником. «Ти знаєш, – каже, – я в Києві працюю у великій компанії і завжди на переговори беру ось цей годинник, це годинник мого батька, він віддав мені його за день до смерті. Я його не надягаю, бо за статусом мені личить носити годинник за мільйон, але цей завжди кладу в кишеню штанів. Він завжди зі мною. На всіх переговорах». Дмитро на це відповідає: «А я б не соромився такого годинника, адже він батьківський, і чхати на бізнес та етикет». На тому й розійшлися. І ось вчора мій приятель мені розповідає: «Увечері дзвінок, спочатку я не відразу зрозумів, хто телефонує, а потім згадав – той чоловік з годинником. Розповідає:  Дмитре, знаєш, вчора була важлива зустріч з японськими інвесторами, всі повинні бути в костюмах за три штуки баксів, брюки з запрасованими кантами, тонкими, хоч голись, і я надів годинник батька – чого мені соромитися? І найголовніший там був, то всю дорогу дивився на той годинник. Я про себе думаю: ну чого ти витріщаєшся?! А він наприкінці переговорів запитує через перекладача, вибачаючись: а що це за годинник такий старий? Ну, мого батька, відповідаю. У спадок перейшов. Тоді японець теж витягає з кишені своїх напрасованих штанів старий годинник: а це, каже, годинник мого батька…»