Київський гурт “Пан Zабiяка” існує 9 років. За цей час багато чого сталося, а ще бiльше не сталося. Були записані два альбоми: “Зорi прозорi” та “Пан Забiяка”. Гурт став дипломантом фесту “Тарас Бульба”, грав у легендарному клубi “Барви”, у “Бочцi” на Петрiвцi та в багатьох інших клубах з живим звуком.

Склад гурту. Володимир Забіяка – засновник і фронтмен гурту. Людина, яка на сто відсотків відповідає своєму прізвищу. Власник хрипкого, низького, а за деякими оцінками, просто божественного голосу. Олександр Криштапович – барабанщик і ідейний натхненник-аранжувальник. Ця людина гідна багатьох епітетів, але ми обмежимось його власним визначенням: «Я – перший рок-н-рольщик України!» Володимир Козятинський – перкусіоніст. Сам себе називає шаманом-конструктором. Насправді він один з найтверезіших та найбільш адекватних учасників гурту, практично без шкідливих звичок. Юрій Негель – бас-гітара. Наймолодший але «найвагоміший» з команди. Олександр Чмчян – клавіші. Загадкова постать.

Гурт існує з 2003 року. «Нам подобається вигадувати і грати музику. Не заперечую, слави нам хочеться також, але просто творити – це такий кайф!» – так коментує свою творчу діяльність Забіяка. «Пан Забіяка» – це не група в загальному розумінні цього слова. Ми – ансамбль, в якому кожен учасник – соліст. Кожна партія у нас – це лінія», – запевняє  Криштапович. «У кожного з нас є свої улюблені стилі, фішки, і кожен їх додає у музику, яку ми створюємо», – говорить Козятинський. «Ми просто не знаємо, до якого стилю можна віднести нашу музику. В ній поєднана така безліч різних стилів, що інакше, як мультирок, це і не назвеш», – вважає Негель.

Сторонні цінителі найчастіше визначають музику гурту як фанк. Самі музиканти характеризують свій стиль як мультирок. Річ у тому, що учасники «Пана Забіяки» вже давно вийшли з того віку, коли музиканти юні, наївні і мріють одного прекрасного ранку прокинутися відомими зірками. Тому робота в студії та репетиції залишаються для митців основним пріоритетом. На сьогодні записано два альбоми, в яких поєднано і джаз, і фанк, і панк, і реггей, і старий добрий рок-н-рол. До речі, практично всі пісні було записано одним дублем, завдяки чому зберігається драйв та енергетика музики. Зараз команда працює над записом третього альбому.

 

– Давай одразу – запитання в лоб. Ви існуєте з 2003 року, i не можна сказати, що”Пан Забiяка” аж так на слуху. Що вас мотивує вже стільки років?

Рок-музика – це конкретна наркоманія, хтось може покинути, а хтось нi. Ось i мучусь, але в кайфi. Коли починав цим займатись, не підозрював, що це так небезпечно, бо ще не знав, що таке залежність. Після першого “успiшного” концерту, рокiв у 14, «присiв» – i не попускає по цей день. Але якщо розібратись у своєму розширеному вiд алкоголю мозку, то це єдине, що тримає мене у цьому “прекрасному” свiтi. Гараж, в якому репетируємо, – це храм, священне мicце народження музики. А знають про тебе чи нi – це фігня! Головний мотив – нашi пiснi повинні сподобатись Богу.

– Як ти вважаєш, що заважає вашому прориву на більш широку аудиторію?

Вiдсутнiсть директора гурту. Людини, яка б займалася справами гурту, немає. Та й шоу-бiзнес у цiй країнi заточений на iншу, так би мовити, форматну музику. Але ж грати «у форматi» для того, щоб тебе почуло більше людей, – це як стати повією чи лабухом.

А головне – свiй дар можна легко прос…ти багатьма шляхами. I почати писати банальні пiсеньки про любов до «тьолочок» чи щось таке. Але мiсiя нашого гурту в іншому – це пiдкидати людям тексти, якi б змушували їх веселитися i плакати, при цьому танцюючи. Пiдкидати пiснi, а не тексти! І той, хто почує цю музику, на якусь мить буде щасливим.

Змiшування стилiв – це, як на мене, щастя. Бо грати форматний блюз чи реггi можливо тiльки пiд дуже важкими наркотиками. Та й слово «рок» себе давно скомпрометувало. Ми свiй гурт звемо фанк-гуртом, хоча фанк – один зi стилiв, які ми змiшали у своїй музицi.

– Розкажи детальніше про групу i музикантів: як починалося, якi люди з тобою?

Почалося все у 2003 роцi на базi бiля Печерської Лаври. Це була перша репетицiя з Юрком Негелем, пiсля якої стало зрозумiло, що склад гурту готовий. Довгий час, майже 10 рокiв, склад був незмiнний: Сашко Криштапович барабанив, клавiшником був Сашко Чмчян, i Володя Козятинський грав на перкусії.

Сашко Криштапович був музичним керiвником i оранжувальником. Але останніх два роки працюємо без Сашка. Бо хоч у гурті алкоголіки всi, крiм Чмчана, остання межа є навіть у бомжа, але не у Криштаповича. Цього алкоголічного хулiгана у Києвi багато хто знає. Грав колись у групах «Галактика», «Перон», яка була навіть у Київському рок-клубi в 1980-их, разом із Негелем – у гуртi «Katerpiller». Коли я перший раз їх почув – припух вiд музички.

У Криштаповича був його гурт “Назойливые механизмы”, де на барабанах грав Володя Козятинський, а на клавiшах Чмчян Сашко. Група була супер, як i все, до чого торкався Криштапович. Ну, i якось по черзi Криштапович нас усіх перезнайомив. Був час, коли ми грали втрьох: Криштапович щiтками на барабанах, Чмчян на 50-му «Роландi» i я на акустицi, спiваючи. Це було в 2001-му.

Ще був у 2000-му проект “Забiяка-бенд”, у якому замість Чмчана грали гітарист i контрабасист. Але це було недовго, бо на своєму ж концерті, мiж піснями, гiтаристу я зацідив у нiс. Це був перший i останній концерт. Контрабасист непогано вiнти крутив, але це було недовго.

Були якось на фестивалі “Тарас Бульба”, але якби не Юрко-фотограф, то я б нiчого не запам’ятав. Але, на диво, навіть диплома дали, грошей – ні. Прикольне винiс з фестивалю вiдчуття, коли пiд твої пiснi скаче площа. Хоча пили багато…

Працюючи над новим альбомом, запросили у групу саксофоніста та тромбонiста з генiального гурту “Гуцул Калiпсо”. Готoвi три пiснi-сингли, ще п’ять готуємо до запису. Iмена генiальних трубачiв із Чернiвцiв – Дмитро Герасим’юк i Валера Петрович.

Музикуванням заробляти в нас не сильно виходить, але принципово «на шару» не граємо, бо награлись. А знаючи ставлення бiльшостi київських клубiв до музикантiв, виступаємо вкрай рiдко. Але головне – це творчiсть. У кожного музики є паралельна професія i робота: Негель – спец з поршневих систем, Козятинський – меблевий дизайнер, Криштапович – астролог, я – ювелір. Єдинi, хто заробляє виключно музикою, – це Чмчян i Петрович.

– Після прослуховування матеріалу складається враження про досить високий рівень музикантiв, i водночас ви граєте безкомпромісну музику. Не було думок змiнити стиль, щоб розширити аудиторію?

Нема, не було, маю надiю, не буде. Та й до бiса ту аудиторiю, якiй потрiбна фекальна музика. «Океан Ельзи», наприклад, чи «ВВ».

– Як би ти описав рок-сцену України?

В основному – фекалiї. Люблю «Гадюкiних», «Гуцул Калiпсо» i «Перкалабу». Вiд iнших нудить пiсля першого квадрату, не кажучи про тупенько романтичнi тексти.

– Що на цiй сценi є справжнім, а що розпiареним фейком?

Та чотири групи, про якi я згадував, – ото i є справжнє. А те, що по ТВ i по радiо, –  виключно лайно. Великі i маленькі лайняшки.

Я, в принципі, окрiм «mezzo», музканали не дивлюсь. Бо займаюсь своєю музикою, а не зароблянням грошей, пишучи тупуваті пiсенки про любов. I у цьому моє щастя.

З дитинства вважав, що треба бути оригінальним, що б ти не робив. Якщо вибирати бути успішним чи оригінальним, я виберу друге.

– Ти батько трьох дiтей. Як проходить спілкування батька-рок-н-рольщика з дiтьми?

По-рiзному: буває я їх виховую, буває вони мене. Старший – студент i дiджей, середуща – модель, а молодший поки що просто хуліганить без професiї.

З хлопчиками нема проблем у спiлкуваннi, а ось доньцi 16 рокiв, i цей перехідний вiк мене вже дiстав, якщо вiдверто. Та всiх дуже люблю i хвилююсь за них постійно.

Молодший грає на кселофонi, старший – на мiдi-клавi, середуща – на татових нервах. Але я розумiю, що якби не дiти, мене б давно поховали. Бо важко менi зупинитись, якщо набираю розгiн…

I дружина у мене – мiй єдиний i мудрий друг.

– Вони слухають твою музику?

Кажуть, що слухають. Молодший ще й танцює, коли просить увімкнути таткову музику.

– Ти їм даєш стільки ж свободи, скільки потребуєш сам?

На мiй погляд, більше, нiж собi. При цьому дуже за них хвилююсь. Але скандали роблю теж серйозні. Взагалi, люблю поскандалити, та й бiйки люблю, але щоб не вдома.

– Ви зараз працюєте над новим альбомом, яким він буде?

Вiн буде веселим. На записі замiсть одного клавiшника грають пачками три трубачі. Цього року плануємо його вже дописати. На одну з пісень у Карпатах будемо знімати кліп. Ну, а взагалі, як казав Заппа, говорити про музику – все одно, що танцювати про архітектуру, тому заходьте на наш сайт http://panzabiyaka.hol.es/ і вже самі формуйте про нас враження.

– Дякую за цікаву бесіду.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ