Юрій Андрухович відсвяткував 50-річчя з друзями в «Кавалєрці»

На уродини Юрія Андруховича зібралися друзі, які супроводжували ювіляра у різні періоди життя. Судячи з кількості гостей, яких було до сотні, добрих споминів у Юрія Андруховича має бути чимало.

У суботу, 13 березня, на уродини Юрія Андруховича у нічному клубі «Кавалєрка» зібралися друзі і найближчі люди, які супроводжували ювіляра у різні періоди життя. Судячи з того, що гостей було до сотні, добрих споминів у Юрія Андруховича має бути чимало. А якими були часи і люди, розповідала спеціальна виставка світлин з життя Андруховича від народження і дотепер. Сам іменинник теж поринув у спогади і зачитав поетичну сповідь про прожиті ним півстоліття, яку написав у ніч перед забавою.

Серед запрошених – багато колег-письменників, які у повсякденному житті є просто добрими друзями. Привітати ювіляра прийшли Олександр Ірванець, Степан Процюк, Галина Петросаняк, Тарас Прохасько, Олександр Бойченко, Іван Ципердюк, Ольга Гнатюк. На жаль, не змогли прибути Юрій Іздрик та Віктор Неборак.

Подарунки підкреслювали не лише серйозність дати, але й особливе ставлення до ювіляра. Художник Мирослав Яремак увіковічнив на полотні рядок із вірша Юрія Андруховича «Пам’ятник», презентувавши картину із зображенням фалоса у пальто. «Нас на цоколі троє – четвертий на цоколі Фалос», – писав Андрухович у 1990-му про уявний пам’ятник членам літературного угруповання БУ-БА-БУ. Один із них, Сашко Ірванець, який впродовж вечора грав роль конферансьє, потішив усіх спеціально написаним есе про провідника вагону Юрія Ігоровича.

Друзі з Фундації «Короля Юрія», як алюзію на інший вірш поета, створили нову карту нашої області, яка, як виявляється, за формою нагадує Індію. Франківськ на ній розташований між Нілом Надвірнянським і Нілом Солотвинським. Сашко Бойченко із дружиною Юрка Ніною Андрухович присвятили імениннику пісню, Джон Сук із «Мертвого півня» подарував гітару. Від давнього друга Зіновія Шкутяка Юрію Андруховичу дісталася вишивана білим по білому сорочка.

Свою пошану у день ювілею письменнику виказав також Віктор Ющенко. У своєму привітанні екс-Президент підкреслив, що ім’я Юрія Андруховича стало символом української культури: «Без Вашої творчості вже неможливо уявити собі сучасну літературу. Бажаю Вам і надалі невичерпної енергії, постійного бажання творити та читачів, які б завжди відкривали у Ваших роботах нові світи», – побажав Віктор Ющенко.

А поки одні гості розважалися, іншим доводилося працювати. Цілий вечір грала добра жива музика у виконанні давніх друзів. Спеціально на ювілей Юрка Андруховича у повному складі прибув гурт «Мертвий півень». Музиканти разом з іменинником заспівали чимало старих пісень, тексти яких переважно він і створив. Повноцінний концерт відіграла улюблена усіма «Перкалаба».

Гостилися по-домашньому. На шведському столі – канапки із салом, різноманітні салати, налисники з картоплею та грибами, м’ясні нарізки та багато інших смаколиків. Запивати пропонувалося горілкою, червоним сухим та віскі, яке, як шкодують тепер гості, тоді так і не допили. Може, дочекається до наступного ювілею? Адже роки не псують ні добрих людей, ні доброго напою.

Наталка ГОЛОМІДОВА

 

Юрій АНДРУХОВИЧ

МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНУЛО

Півстолітній чоловік не міститься в моїй голові –
що з ним робити? Як заспокоїти
ці 18 тис. 250 днів і ночей?
Ці додаткові 13 днів і ночей, бонус високосних років,
що їхнє число також, відповідно, тринадцять?
Вони ж нікуди не лізуть, ні в які ворота.
Як можна так довго жити – цілих тринадцять високосних років?!
І навіщо так довго жити?!
А ці 438 тис. 312 годин –
як їх усвідомити і засвоїти?
Як розкласти їх на хвилини і кожну згадати?
Якщо вони справді в мене були,
то чому я не можу згадати кожної з них?

 

Півстолітній чоловік – це не жарти,
це не якісь там сорок з їхньою зеленою
хлоп’ячою недосвідченістю, ані не сорок п’ять
з їхніми дурнуватими ілюзіями, нібито
жизнь удалась.
А що? Хіба ні?

 

Півстолітній чоловік – це вже не жарти,
це швидше кпини і насмішки, але я
не здаюся. Півстолітній чоловік має звикати до фрази
«Але я не здаюся».
Півстолітньому чоловікові лишається тільки здаватися.
Тобто бігати вранці
навколо озера чи принаймні навколо дерева,
берегти себе, не хвилюватися при слові «майбутнє»
або «батьківщина»
і ходити на фітнес,
фарбувати волосся і відмовляти собі
у спокусах алкоголем заради інших спокус.

 

Півстолітній чоловік – як герой опору:
знає, що знайдуть і впіймають,
і спецслужби давно на хвості,
але він усе одно посміхається
на всі, щойно поремонтовані, зуби.
І за цією прикметою вони
його й визначають: «Цей посміхається так,
ніби йому півстоліття».

 

Мої 50 років – це як мої 50 баранів.
Я пас ягнята за селом – і от вони виросли.
Я жену їх центральною вулицею,
нашою пішохідною Соткою, вони блеють і бекають,
і намагаються збочити
і розтектися містом к бісовій мамі,
я хляскаю батогом, копаю їх
і зганяю докупи.
Куди я їх жену? До музею літератури?
Всю отару на шашлики?

 

Ні, насправді півстоліття – це зовсім нічого.
Це 50 тринадцятих березня всього-навсього.
«Це вже не юність, але ще весна», —
писав я котрогось разу,
коли мені було двадцять,
а двадцять п’ять видавалося
катастрофою, яка не повинна, не сміє ніколи настати.
Але – що найсмішніше – я можу й сьогодні
повторити: «Це вже не юність,
але ще весна»,
бо сьогодні тільки тринадцяте березня,
і мені минуло тринадцятий,
і це справді не юність,
і далі буде все краще,
бо як каже Перфецький, півжиття ще попереду,
бо півжиття завжди ще попереду,
і я маю кого любити,
і маю кому сказати «дякую»,
і я його кажу.

 

От лише що робити з пробудженнями?
Тобто снами?
Щоб не снилося знову, ніби такий молодий,
такий невагомий і п’яний,
і так багато всього,
і воно тільки починається.