Днями

ВАННА

Розповів мій приятель-воєнний. У них в частині служить прапор, який, як всі прапори, любить випити. Все б нічого, та дружина у нього вельми солідних габаритів і бореться з пияцтвом чоловіка методом мордобою. Боротьба ця ведеться майже щодня, і, як кажуть, результат зовні. На зауваження командира частини нещасний завжди відповідає, що, мовляв, приймав ванну, послизнувся, впав, свідомість не втрачав… Врешті-решт командирові це набридло, і він наказав прапору: “Викинь негайно цю ванну, поки вона тебе не вбила!”

Якось

МЕТРО

Сиджу на лавці в метро, чекаю поїзда. Тут підходить до мене якийсь чоловік з мобільником, протягує його мені зі словами:

– На, поговори.

Я, не розуміючи про що, з ким і навіщо мені говорити, беру слухавку:

– Алло!

– Привіт, слухай, поясни цьому дебілу, як проїхати на Лівобережну.

Колись

КІНО

Приятель розповів. Було це за часів радянського кіновиробництва. Знімався героїчний фільм про війну в якомусь південному місті. Оскільки батальних сцен була неймовірна кількість, на картині працював найкращий піротехнік студії Довженка, професіонал своєї справи. В один із вихідних, між зйомками, гуляємо містом із майстром для ознайомлення з місцевими закладами громадського харчування (в ті часи кіношників на знімальному майданчику не годували, харчуватися доводилося самим). Раптом майстер бачить пошту, різко завертає туди, пояснивши, що потрібно терміново зв’язатися з Києвом. Вирішую його почекати. Київ, на диво, дали швидко, і його покликали в кабінку. Враховуючи гучний голос майстра-піротехніка і погано прикриті двері кабінки, через декілька секунд я чую текст: “Так, я це, я… Передай Васі, щоб терміново вислав два ящики презервативів… Що означає забагато, коли і так не стає?.. Чи я винен, що вони такі тонкі і швидко рвуться?.. Доводитися по два на раз одягати… і якнайшвидше!” (Піротехніки використовували для прострілів ґуму під одягом, заповнюючи її імітацією крові). Обличчя телеграфісток, яким довелося чути цю розмову, довго не стиралися у мене з пам’яті. Враховуючи зовнішність майстра (йому було років 60, маленького зросту і лисуватий), у мене з’явилося відчуття гордості за всіх довженківських майстрів!

І взагалі…

Один дідусь ішов вулицею, де гралися діти. Діти весело бігали і сміялися. Дідусь зупинився коло них і запитав:

– Яку гру ви граєте?

– Хто краще збреше, – відповіла малеча.

– Коли я був малий, ми не гралися в такі ігри, – промовив старий.

– Молодець, діду, ти виграв! – весело закричали діти.