Днями

ЗУСТРІЧ

Йду напередодні Великодня по ринку. Переді мною йде хлопець у великій задумі. І тут підлітають до нього тітки-сектантки, сунуть якусь книжечку і кричать: “Господь чекає тебе!”.

Реакція хлопця була блискавичною. Він втупився в небо і запитав: “Що, вже?”

Якось

КІНЕЦЬ

Як завжди, битком набитий автобус… Водій нещадно кидає його на поворотах, так що пасажири ледве тримаються на ногах. В середині стоїть чоловік з довгою алюмінієвою трубкою, і хоча прагне тримати її вертикально, вона періодично нахиляється і на поворотах влучає в спину огрядній тітці, яка стоїть попереду. До її честі, терпіла вона це знущання досить довго, але на особливо крутому повороті вона раптом обернулася і на весь автобус виголосила: “Чоловіче, ви б хоч кінець ганчіркою обвили, а то затикаєте на смерть!!!”…

Колись

ТАЗИК

Є у мене приятель, Андрій. На початку 90-х Андрій через безгрошів’я знімав кімнату у бабці в приватному секторі. Приватний сектор не дуже комфортний. Із зручностей в будинку тільки умивальник, за всім решта ходити треба на вулицю. Так от, одного вогкого зимового ранку прокидається Андрій від того, що кортить йому в туалет, по великому. Дуже кортить. Але вилазити з теплого ліжка і бігти на вулицю не хочеться зовсім. Подивившись, що господині немає вдома, Андрій приймає оптимальне рішення: узяти господарський тазик і сходити поки що туди. Ну а потім, коли треба буде збиратися на вулицю, тоді і тазик вже не тяжко винести – все одно на холод виходити. Не відкладаючи в довгий ящик, Андрій тут же здійснив задумане, після чого почав збиратися на роботу. Все було б добре, але одне АЛЕ. Був у Андрія такий прикрий недолік, як забудькуватість, і він про це добре знав. «Тільки б не забути винести таз, тільки б не забути», – повторював про себе Андрій. Тазик бабцин, вона в ньому ноги парить. Адже не пробачить, старушенція. І тут він придумав. «Поставлю я таз на стіл у залі. Як буду виходити, то обов’язково на стіл гляну, тоді точно не забуду», – вирішив Андрій і так і зробив. Про тазик Андрій згадав звичайно, але тільки пізно увечері, коли повернувся з роботи і побачив бабцине обличчя.

І взагалі…

– Що треба зробити, щоб стати просвітленим? – запитали учні у Майстра.

– Скажіть, що падає у воду і не залишає на ній брижів, проноситься між деревами і не вимовить ні звуку, гуляє в полі і не сколихне ні травинки?

Після декількох тижнів безплідних роздумів учні не витримали:

– Що ж це за річ?

– Річ? – перепитав Майстер. – Але це зовсім не річ.

– Значить, це ніщо?

– Можна сказати і так.

– Але як нам знайти це?

– Хіба я казав, що потрібно шукати? Це можна знайти, але це ніколи не шукають. Шукайте, і ви втратите.