«Розділяй та володарюй» – цей крилатий вислів відомий людству ще з часів Римської імперії. Ніщо не приносить стільки користі загарбнику, як роз’єднаність його супротивників. У суботу, 8 травня, класичний приклад втілення цього принципу ми побачили в Івано-франківську. Коли дві частини франківців о 10 годині вирушили до двох меморіалів: одні, ті що з георгіївськими стрічками, – до Монумента Слави на Лепкого, інші – на могили в Меморіальному сквері.

Кажуть, у нас складна історія і у ній потрібно розібратись. Та трагіфарс полягає в тому, що хоча про потребу всі говорять, а взяти й розібратись нарешті ніхто не хоче. Зате не бракує охочих заробляти політичні дивіденди та посилити і нав’язати свої ідеологічні штампи. І все це начебто заради пошуку істини.

Мені як українцю цікаво, а як з цим питанням справи не тільки, скажімо, в Естонії, де чиновники не розбрелися по різних кутках у містах, а поклали вінок до підніжжя Бронзового солдата на військовому цвинтарі в Талліні? А потім урядова делегація вирушила на меморіальний комплекс на Марьямягі, де поховано солдатів, які воювали по різні сторони фронту…

І це мудро, бо політикам, на відміну від істориків, слід думати не стільки про минуле, скільки про майбутнє. Тож чи не став би для наших політиків корисним досвід національного примирення в Іспанії? І власне тому, що іспанські політики різних ідеологічних напрямків винесли за дужки своїх дискусій оцінки історії. Їм вдалося досягнути безпрецедентного консенсусу під час переходу до демократії в середині 70-их. Символом цього консенсусу стали пакти Монклоа, підписані восени 1977-го року.

У так званій Долині Полеглих під Мадридом у скелі вирубали храм і встановили над ним гігантський хрест. Тут знайшли свій вічний спочинок численні жертви громадянської війни – як прихильники диктатора Франко, так і його противники. Тут знаходиться і могила самого Франко.

Зараз більшість іспанців до фігури покійного диктатора ставляться спокійно й стримано, намагаючись уникати суперечок про його роль у долі країни. Пов’язані з його іменем військовий заколот і громадянська війна – це для іспанців одна з трагічних сторінок історії. І винними у трагедії визнаються усі – і республіканці, і заколотники, і зовнішні сили. Саме так зараз подаються події тих років у шкільних підручниках.

Цікавим є той факт, що з 1977 року жоден іспанський науковець не захищав дисертацію на тему громадянської війни в Іспанії. І коли певні ультрарадикальні об’єднання починають «…. а от в 30-х роках у нас…» – іспанське суспільство це відкидає. Бо іспанці дивляться в майбутнє своєї держави.

А тим часом в Україні міністр освіти Дмитро Табачник в ефірі «Шустер Live» не втомлюється безпідставно звинувачувати й розвішувати старі радянські ярлики на своїх співвітчизників: «…Примирення можливе на основі покаяння. Ні у Франції, ні в Голландії, ні в інших цивілізованих європейських країнах люди, які служили в окупаційній поліції, які охороняли гетто і табори, не отримують військових нагород».

Це не шлях до примирення. Це свідоме перекручування нашого минулого та заробляння своїх дрібних політичних дивідендів на трагічній історії країни.

Петро ГРЕЧАНЮК,
голова Івано-Франківської
міської організації
Української народної партії