Мирослав СТУПАР: «Футбольні арбітри працюють у постійному цейтноті»

Для багатьох шанувальників спорту Мирослава Ступара навіть відрекомендовувати не треба, адже це єдиний український арбітр, який працював на фінальних частинах чемпіонату світу з футболу. За більше 27 років це досягнення жоден з наших суддів не те що перевершити – навіть повторити не зміг. Додайте до цього понад 150 матчів чемпіонатів СРСР та 53 міжнародних поєдинки, на яких працював славетний івано-франківець. В ексклюзивному інтерв’ю «ГК» Мирослав Іванович пригадує події минулого та сьогодення, а також дає свою експертну оцінку в переддень старту чергового Мундіалю.

– Цієї п’ятниці, 11 червня, у ПАР розпочинається головна футбольна подія чотириріччя – 19-й чемпіонат світу. Втім, серед учасників немає збірної України. Як вважаєте, це закономірність чи випадковість, що наша «синьо-жовта» дружина не потрапила на Мундіаль?

Відсутність України у ПАР не можна вважати ні закономірністю, ні випадковістю, тому що розподіл сил у Європі, маю на увазі топ-команди – Англія, Іспанія, Німеччина, Франція, ще можна певним чином спрогнозувати. Але говорити про те, що Україна не заслужила такого права, було би гріхом, адже ми мали дуже реальний шанс потрапити до Південної Африки, але через різні обставини нам це не вдалося. В нас так повелося, що вже після того, як програли, починаємо шукати причини, а треба було знаходити реальні шанси, як виграти. Але не вдалося, як це не вдалося тій самій Хорватії чи Росії. Проте є квота, а саме кількість команд, яка має брати участь від Європи, від Азії чи Африки. І Україна, на жаль, не потрапила сьогодні в це число. Але, переконаний, що наступного разу в нас буде не менше шансів потрапити, адже наша збірна хоч і не є серед лідерів, проте вважається таким собі твердим середняком, який може під впливом тих чи інших обставин розраховувати на цілком достойні місця, як це було чотири роки тому у Німеччині – восьме місце.

– Хто, на Вашу думку, є фаворитом чемпіонату світу-2010? Кого Ви бачите, можливо, у фіналі турніру?

Спираючись на свій досвід, я ще чотири роки тому під час перебігу чемпіонату світу у Німеччині передрікав чемпіонство Італії. В мене є спогади всім відомого іспанського чемпіонату-82, коли італійці цілком випадково, через помилку арбітра вийшли з групи. І в результаті саме ця команда стала чемпіоном світу, як би вона погано не грала. Так само можна спрогнозувати виступ «скуадро адзури» зараз: так, вона показує нестабільну гру, але у той же час вони грають практично добре, не помиляючись у захисті. А у нападі в них завжди є кому забивати. І завжди тренери, які не ратують за красивий футбол, а ратують за результат, досягають свого. Бо сама гра забувається, а результат – залишається назавжди.

– Фактично те саме можна сказати і про Жозе Мауріньо та його «Інтер», які виграли цього року Лігу чемпіонів…

Саме так, його «Інтер» нещодавно став найкращим у Європі. Але насправді італійці не є найсильніші, ми їх бачили, скажімо, у грі проти нашого «Динамо», і кияни виглядали з ними на хорошому рівні. Просто у футбол грають 90 хвилин, а не 85. Відтак команди, які мають стабільний склад, мають не тільки тактичну та технічну підготовку, а й вольову, як це було у збірної України на чемпіонаті світу-2006, зазвичай перемагають. Багато тренерів сьогодні ставлять собі за мету досягти кінцевого результату. Але якими методами це буде досягнуто, яким шляхом – чи це буде анти-футбол «Інтера», чи щось інше – це вже питання окремо взятої команди. Так, італійці грали в не зовсім красивий футбол, але гравці все зробили так, як від них вимагав тренер – не дати зіграти супернику (у півфіналі проти «Барселони») і, за можливості, реалізувати свої шанси (у фіналі проти «Баварії»).

– На чемпіонаті світу у ПАР ми знову не побачимо українських арбітрів. Скажіть, коли ми все ж таки дочекаємося того часу, коли наші арбітри працюватимуть на фінальних частинах чемпіонатів світу та Європи?

Розпочнемо з того, що футбольному арбітру випадково потрапити на чемпіонат світу чи Європи неможливо. Бо на кожен Мундіаль є певний відбір рефері з усіх континентів, щоби нікого не образити. Зрозуміло, що у процентному відношенні переважають судді з Європи та Південної Америки. Сьогодні принцип суддівського відбору є бригадним. Тобто арбітр і два його асистенти, як правило, можуть бути з однієї країни. У той час, коли я ще судив, у нас такого, скажімо, на тому ж іспанському чемпіонаті світу-82, взагалі не було. Більше того, арбітри могли працювати як «у полі», так і «на лінії». З часом ФІФА переглянула специфіку роботи кожного з напрямків арбітражу, кардинально змінила її і правильно вчинила, розділивши функції головного арбітра і лайнсменів. Відбір на чемпіонат світу проводиться, здебільшого, на основі матчів регіонального характеру (національна першість), далі – за європейськими змаганнями, серед яких найвищою категорією вважається арбітраж Ліги чемпіонів та Ліги Європи. У нас найреальнішим кандидатом на арбітраж матчів вже Євро-2012 був Олег Орєхов, який ще донедавна судив матчі Ліги Європи. Але з огляду на обставини, що склалися останнім часом, його УЄФА своїм вольовим рішенням взагалі усунув від суддівства і роботи у футболі. Таким чином, у нас вже ніхто не лишився навіть на перспективу на 2012-й рік. Але я думаю, що це тимчасово, адже Україна має кілька непоганих арбітрів, того ж Швецова, Шандора, Іщенка, Годуляна, які могли би потрапити на «наше» Євро. Та й загалом на нинішньому чемпіонаті світу у ПАР пострадянський простір представлений тільки одним арбітром, і то тим, що представляє Азію, – це узбецька бригада на чолі з Равшаном Ірматовим…

– То в чому полягає довіра органів футбольної влади до арбітра?

Доброї підготовки і суддівства на високому рівні сьогодні для арбітра замало. Потрібно завжди враховувати і той факт, що суддівство – це певна річ, яка може підпасти під обструкцію команд, тренерів, глядачів, якщо неправильно ухвалюються рішення. Але часто буває так, що й абсолютно правильні рішення теж, як то кажуть, стають упоперек і доводиться чути твердження, що арбітр помилився. Але коли арбітр досяг рівня топ-групи, то яку би він помилку не допустив, а йому довірили матчі найвищого ґатунку, про неї кажуть: Немає людини, яка не помиляється». І це правильно, адже у суддівстві арбітр бачить ситуацію, умовно кажучи, з однієї камери. А матчі Ліги чемпіонів, чемпіонату Європи та світу знімають на 26 камер, які можуть з будь-яких ракурсів показати правильність чи помилковість рішення арбітра. Але якщо у вболівальника є час на перегляд повторів, то суддя перебуває у постійному цейтноті, тобто він повинен прийняти рішення одразу, не маючи часу обдумати той чи інший епізод. Відтак приймає рішення, за яке, можливо, потім буде себе картати, якщо помилився. Я також через це пройшов. Але у нас в Україні до цього ставляться дуже жорстко: помилився – по шиї, іди відпочивай, з думкою – нехай заходить інший суддя. А де взяти іншого? Такого самого, як він, який вже має певний довід, певні знання, пройшов хорошу школу. Тому в нас і виходить такий-от Єралаш – ми постійно шукаємо винних, коли програємо, але забуваємо, що грають у футбол самі футболісти, а не судді.

– Що зараз потрібно арбітру для того, щоб одержати звання арбітра ФІФА? І загалом, яке Ваше ставлення до того, що зараз це звання дають на рік, а років зо 20-30 тому давали пожиттєво.

Це рішення ФІФА прийняло, мабуть, з огляду на певні обставини, адже низка країн за цей час розділилися на маленькі держави, які навряд чи швидко одержали би таке звання. Бо за часів, коли я судив, для одержання звання арбітра ФІФА треба було потрапити до четвірки найкращих арбітрів СРСР і перебувати там не багато не мало – три роки. Тільки тоді тобі дозволяли судити матчі категорії «А» національних команд. І тільки тоді, відсудивши два матчі на цьому рівні, тобі присвоювали звання арбітра ФІФА, плюс – треба було здати певні нормативи.

– Мабуть, тому Вам як арбітру всесоюзної категорії вдалося одержати запрошення на футбольний форум у рамках Олімпійський ігор 1980 року у Москві…

Хай би хто що казав, але Олімпійські ігри – це також дуже високий рівень, маю на увазі суддівство футбольних матчів. До того ж у Москві був на той час президент ФІФА Авелашн, і секретар ФІФА Блаттер, які помітили нашу роботу. Тому через два роки, коли в них виникла необхідність задіяти на чемпіонаті світу 1982-го року в Іспанії радянських арбітрів, в першу чергу розглянули наші кандидатури.

– Але як так сталось, що саме Ви одержали право судити матчі Кубка світу-1982?

На суддівство того світового форуму було три кандидати – Бутенко з Москви, Азім-Заде з Баку і Ступар з Івано-Франківська. І остаточне рішення повинна була прийняти федерація футболу на чолі з ЦК Компартії. У футбольному керівництві прислуховувались до думки тодішніх топ-тренерів – Бескова, Лобановського и Ахалкаци – на той час наставників збірної СРСР. Ну, вони і назвали моє прізвище. Чому нам довіряли за Союзу судити такі великі футбольні форуми? Мабуть, тому, що чемпіонат Радянського Союзу класу «А» чи потім Вища ліга – це були турніри, які зараз можна порівнювати з тою ж Лігою чемпіонів. Кожен матч збирав переповнені стадіони, а арени, як правило, були місткістю 80-100 тисяч глядачів! І якщо судді проходили горнило цих двобоїв, то вже цілком були готові до Європи. Саме тому за нами ретельно стежили у ФІФА. І там не говорили, що суддя має бути виключно з Москви, Ленінграда чи Києва. Як бачите, знайшли арбітра і з Івано-Франківська. Значить, заслужив…

Розмовляв Андрій МЕНІВ

До речі

Пригадуючи події 82-го…

Згадуючи резонансний не тільки для українського, а й для світового футболу матч чемпіонату світу-82 між Францією та Кувейтом, на якому вперше в історії судив арбітр з України, Мирослав Ступар розповів «ГК» усю правду про кінцівку тієї драматичної гри, яка тривалий час викликала жваву суперечку:

– Ще напередодні матчу «Франція – Кувейт» мені приснився страшний сон і я зрозумів – треба готуватися до чогось непередбачуваного. Власне, перший тайм гри пройшов нормально. А ось у другому, приблизно на 80-ій хвилині, під час атаки французів, пролунав несподіваний свисток (!) з трибуни. Захисники Кувейту зупинилися і обернули погляд на мене, думаючи, що суддя зафіксував офсайд. Я у відповідь гукаю: «Грати!». У той же момент збірна Франції, продовжуючи грати, забиває гол… Я вказав на центр поля, зарахувавши взяття воріт. Кувейт одразу почав протестувати. Але мені реально не було на що опиратися у цій ситуації, оскільки такі форс-мажорні обставини не були вказані у правилах. Відтак довелося приймати рішення на свій розсуд. І я пригадав два випадки у радянському футболі, коли арбітри, зводячи команди з поля, не завершували гру, за що потім були дискваліфіковані. А в мене ж був чемпіонат світу, переповнений стадіон, телевізійна трансляція… Як я міг не довести матч до кінця? А кувейтці кажуть: «Якщо гол зараховуєте – ми сходимо з поля!». Відтак я потрапив у патову ситуацію. Проте вирішив розіграти між командами спірний м’яч на тому місці, де була «зупинка» гри. Я вкинув м’яч, і команди таки дограли тих вісім хвилин, які залишилися, і на цьому закінчили… Після цього було засідання суддівського комітету ФІФА, на якому так і не було озвучене рішення, яке б мав прийняти арбітр у моїй ситуації. І тільки через 24 (!) роки, тобто у 2006-му, ФІФА видало посібник із правил гри у футбол, в якому у розділі «питання-відповіді» одне з них було цілком аналогічним з моїм – як повинен діяти суддя у такому випадку. І написано відповідь: «Суддя повинен вкинути спірний м’яч…». Відтак майже через чверть століття підтвердився той факт, що я вчинив правильно у тій ситуації. Але моя правота була підтверджена, як то кажуть, заднім числом.

Довідка «ГК»