Гральний бізнес процвітає, незважаючи на те, що минув рік з дня його заборони

 

– А сколько у вас минимальная ставочка? – питає мене чоловік за 40 з картатою сумкою. Від нього трохи тхне алкоголем і несвіжим одягом.

– 20 гривень, – кажу я, перехиляючись через касову стійку в кутку зали.

– Девушка, поставьте мне десяточку. Вот честно – больше нет. «DVD» из ломбарда забрал – только десятку сдачи дали. Поставьте!

– Не можу. У нас мінімальна – 20. У сусідньому клубі взагалі 50.

– Ну, пожалуйста. Давайте я вам в счёт ещё десятки дам вот гель для волос, средство от тараканов, – дістає чоловік з картатої сумки свій крам.

Мені стає огидно й одночасно шкода чоловіка. Мій напарник-адміністратор якраз вийшов, і я вирішую порушити правила:

– Добре, давайте десятку.

Тепер у моєму залі двоє гравців. Перший дає двосотенні і сотенні купюри одна за одною.

Ігорний бізнес в Україні заборонений з 25 червня минулого року – закон про це ухвалила Верховна Рада після того, як 9 дніпропетровців згоріли у «Метро-ДжекПот». Заняття ігорним бізнесом підпадає під статтю 203 Кримінального кодексу України і загрожує позбавленням волі строком до п’яти років.

«Робота, адміністратор, касир залу гральних автоматів», – набираю запит у Google. Відповідь – більше трьохсот результатів. У «інтерактивні клуби» потрібні дівчата приємної зовнішності 18-30 років. Чоловіки такого ж віку (про зовнішність ані слова). Можна без досвіду роботи. Зарплата: 2000-2500 гривень на місяць.

Дзвоню за одним із номерів. Має відгукнутися менеджер на ім’я Арсен.

«Я Вас слушаю», – гугнявить представник забороненого бізнесу.

«Це вже четвертий»

Розпитує, де я працювала раніше. Кажу, що в такому ж клубі, але в іншому місті. Арсен призначає зустріч.

«Для стажировки тебе и пары часов хватит. Если поймёшь – так поймёшь, а нет – так нечего тянуть».

Захожу до напівтемного приміщення біля ринку. На місці касира сидить дівчина, біля неї стоїть хлопець кремезної статури. У залі один чоловік клацає одразу двома комп’ютерними мишками, вибиваючи на сусідніх моніторах комбінації, як на гральних автоматах. Касир із запитанням дивиться на мене.

– Я від Арсена, прийшла влаштовуватись на роботу.

Мене перевіряють, телефонуючи Арсену. Потім дають заповнити анкету. У графі «освіта» пишу «школа №9», у попередніх місцях роботи вказую нічний магазин, кафе і інтерактивний клуб – там я ніби працювала касиром ксероксу.

– Ты без опыта, да? Ну смотри: у нас есть две программы, по которым мы делаем ставки. Клиент приходит, даёт тебе деньги, администратор садит его за комп’ютер и говорит тебе, на какую программу ставить: «Карма» или «Вистгейм», – вводить мене у курс справ дівчина на ім’я Ірина. На ній біла блуза з рюшами, чорна жилетка і така ж спідниця вище коліна.

Як я потім дізналась, уніформу «білий верх – чорний низ» доведеться носити і мені. А також працювати добу – з 8 ранку до 6 ранку – з правом дві доби відпочивати.

Ірина показує мені, де натискати, щоб зарахувати гроші на той чи інший комп’ютер і як їх знімати. Гральні програми відкриваються в Інтернеті через російські пошукові системи «Рамблер» або «Яндекс». Відкрити їх з комп’ютера не в клубі неможливо. Міліціонер без досвіду може і не здогадатися, як знайти гральне програмне забезпечення, навіть якщо буде бачити увімкнений комп’ютер з відкритими сторінками для нелегального бізнесу. На цих сторінках треба клацнути ледь помітні посилання «Sponsored by». Тоді відкриваються дві гри: «Карма» або «Вістгейм».

– Смотри, ты нажимаєш сюда – «операции с терминалами». Раньше мы работали через «операции с кодами», но теперь, слава богу, этого нету. Уже месяца два как не надо записывать код, обналичивать его. То было сложнее. А так просто сразу вводишь сумму, – повчає Іра.

Всього в системі доступні більше 30 варіацій ігор, але, як правило, вони відрізняються тільки картинками, які обертаються на екрані: так звані «книжечки», «мавпочки» і т.д. Клікаєш і сподіваєшся, що випаде виграшна комбінація. Кожне натискання коштує від однієї копійки до сотень гривень – як виставить гравець.

Опанувавши нехитрий курс молодого касира, я дізнаюся, що працювати буду в новому клубі, який ось-ось має відкритися. Більше тижня постійно передзвонюся з Арсеном – коли ж дороблять ремонт. І ось дзвінок: «Через час приезжай».

Ніяких кульок на вході. І взагалі, новий клуб – малесенький вагончик з пластику і склопакетів у рядку інших таких самих «шпаківень» біля зупинки маршруток. Усі урочистості відкриття полягають у тому, що Арсен і мій майбутній напарник-адміністратор Вова відтирають фасад нашого вагончика «Містером Мускулом». Усередині темно від заклеєних клейкою плівкою вікон, на стелі завжди увімкнені червоні лампи. Біля стін – вісім комп’ютерів і моє місце касира – стіл за фанерною загородкою. Навколо мене – склад із туалетним папером, водою, чаєм, кавою і коньяком для клієнтів. Коньяк – у пластикових пляшках. («Прямо із заводу», – гордо стверджував Арсен).

– Тут когда-то до запрета тоже был наш зал, а потом отдали под магазин «Всё по восемь гривен». Видела б ты, что они с ковролином сделали – его просто не стало. У нас сколько стоял, а они загадили помещение совсем. Пришлось всё по новой делать. 19 тысяч гривень вбухали», – бідкається бос.

– А багато у вас тоді клубів було? – заводжу розмову, протираючи пластик ганчіркою.

– Да. Всего было 25. Потом по началу позакрывали. Меня шеф отпустил – говорит, найдёшь роботу, иди. Первым открылся клуб ещё в августе прошлого года. Потом ещё два. Вот это четвёртый. Мне шеф предложил щас ещё три брать, восстанавливать, но я не захотел. Там такие страшные!

Арсен пояснив нам з Вовою обов’язки: я приймаю ставки, стежу за балансом грошей у гравців, видаю виграш, бережу гроші і підбиваю бухгалтерію в кінці зміни. Адміністратор вмикає і пояснює ігри, пропонує клієнтам чай, каву, халявні цигарки і 30 грамів коньяку. Також Вова міняє попільничку та підтримує бесіди з гравцями.

Поки немає клієнтів, ми можемо сидіти в Інтернеті, дивитися фільми з піратських сайтів. Коли у залі є гравці, розважатися заборонено. За п’янку – штраф. За сон на роботі – штраф. Найтяжчий гріх – це ставити і грати самому. Звільняють без розмов.

Під кінець генерального прибирання Арсен з Вовою порозвішували по стінах таблички «Інтернет. 10 хв. – 10 грн.», «Адміністрація за зберігання речей відповідальності не несе». І ми відкрилися.

«Ні фіга не робить – гроші дере»

Десь за годину до клубу під’їжджають двоє «хазяїв» клубу – приймати роботу. Головний схожий на Мікі Рурка, одягнений в дорогі джинси і футболку. Під його поглядом мені стає страшнувато, і я згадую, що робити, якщо мене викриють. Мікі Рурк зверхньо, навіть з огидою оглядає зал. Другий прикріплює у кутку за моїм робочим місцем веб-камеру – стежити за співробітниками і гравцями. Головний шеф звертається до мене:

– Значит, тебя проинструктировали, что делать, если менты приходят или либо-кто интересуется?

– Так, – слухняно звітую я, – у нас Інтернет-кафе, я тут працюю одна. Вова, якби щось, – мій хлопець.

– Так. Чем клиенты занимаются за компьютерами – не наше дело, ты ничего не знаешь. И чтоб не держала программы открытыми, сразу всё позакрывала. И не паникуй, – зневажливо звертається до мене шеф зі своїм пронизливим поглядом.

Киваю у відповідь.

– На кого ты работаешь, знаешь?

– Так… ЧП, який висить на стенді.

– Чтоб выучила, – дає останню настанову.

Після від’їзду начальства Арсен з Вовою починають розповідати, скільки разів до них в клуби навідувались правоохоронці. Були і «Беркутівці» в масках, що залітали і фотографували монітори. Були спокійні знаючі специ з Управління по боротьбі з організованою злочинністю. Ті без «пантів» заходять, розпитують, шукають керівників. Приходили і просто дільничні, складали протоколи. За словами Арсена, після цих набігів усі клуби продовжували працювати.

– Они нафоткают, напишут, а потом приходят к своему начальству – им там доходчиво объясняют, кого трогать, кого не трогать. К вам по-любому сегодня кто-то зайдёт. Новый клуб… С ними, конечно, договорено, шеф всё проплачивает, но ты веди себя, как сказано.

– Проплачує? А скільки? – граю я невимушене здивування.

– Смотря за какой клуб. Первый – там большой, всегда прибыльный был – там восемь штук. А тот, который перед вами открылся, только начал деньги приносить, но за него ещё с октября по четыре штуки.

– Гривень на місяць? Нічого собі!

– Ага. Нифига не делает – бабки дерёт, – діагностує важкі хвороби правоохоронної системи Арсен.

Чуйка його не зрадила. Ще поки я домивала фасад, підійшли двоє чоловіків бандитського вигляду. Обличчя відгодовані, з застиглим виразом безкомпромісної серйозності, у руках барсетки – прямо тобі воскресіння 90-х. Чоловіки покликали менеджера, а я з ганчіркою тихенько підслуховувала розмову.

Бандити цікавилися, чи потрібна Арсену «безпека». Говорили, щоб він подумав над тим, що може вести бізнес без зайвих людей і «зайвих витрат». Арсен обіцяв подумати, вони обмінялися телефонами. За три дні, коли бандити прийшли знову, Арсен наказав мені переказати, що «безпека» нам не потрібна. Бандити спокійно пішли собі.

Після бандитів до нас завітав чоловік у штатському. Мовчки почав оглядати зал. На той момент у нас ніхто не грав.

– Добрий день! – привіталась я і швидко пішла закривати усі програми на комп’ютерах – на клієнта штатський не був схожий.

– Добрый, добрый… Что у вас тут?

– У нас – Інтернет-кафе. Я – адміністратор, працюю тут.

– Знаем мы ваши Интернет-кафе… Тоже, знаете, телевизор смотрим, – вишкірився штатський. – Да не боись! Мы – люди гуманные. Сегодня открылись, значит. А где ваш менеджер?

– Від’їхав. Хочете – я зателефоную.

– Не надо. Запиши мой мобильный телефон – пускай сам мне звонит и заходит. У меня кабинет здесь напротив сразу. Я – участковый ваш.

У цей же день Арсен поїхав знайомитись з дільничним.

«Це каса з фірми»

Першими нашими відвідувачами були дві жіночки бальзаківського віку. Одна постійно інструктувала другу. Обидві віддали мені по 20 гривень – мінімальній ставці. Більш досвідчена пані у спортивному костюмі і з базарною сумкою швидко програла. Друга спочатку виграла гривень 15, а потім все пішло нанівець.

Жіночки чемно попрощалися, навіть подякували, ніби я зробила для них добру справу, і пішли собі.

Зайшов пристойного вигляду чоловік і простягнув мені 50 гривень.

– На всі? – питаю я.

– Ні, 20 гривень. Я ж тільки розслабитись після роботи…

«Розслабившись» на 20 гривень, він віддав мені інші тридцять, а потім ще 50. Програвши сотню, чоловік пішов із розпачем на обличчі.

До клубу заглядали й негравці: то шукали магазин «Все по вісім», то цікавились, скільки коштує година Інтернету і, почувши ціну, спантеличено йшли.

Ближче до опівночі гарно вдягнений молодий хлопець напідпитку без зупину розмовляв то з комп’ютером-автоматом, підбадьорюючи його, то з Вовою – лаючись на автомат. Хлопцю хтось дзвонив:

«Я вже йду, я тут недалеко, вже йду додому», – виправдовувався він. І ставив далі. Почав з 20 і врешті-решт програв 150 гривень. Хоча в якийсь момент мій монітор висвічував, що хлопець виграє 170 гривень.

«Чого ж він не забирає гроші та не йде додому!», – сказала я тихо Вові.

«Такі на мізерних сумах ніколи не спиняються».

З кожним днем гравців ставало все більше. Заходив огрядний чоловік років під 30. Виявився бізнесменом. Залишив у нас 500 гривень. Двоє гравців «здружилися» прямо в нас. Один, лисуватий з діжкоподібним пузом, ставив по 100 та 200 гривень. Інший поставив мінімум. Обидва програли і попросили ще коньяку та цигарок. Ми не відмовляли.

Бідніший після декількох тостів з багатшим почав клянчити в нього гроші, щоб поставити ще. Той дав. Обидва програлися знову: бідніший – 20, багатший – 1000 гривень. Пішли. Але скоро обидва повернулися. Багач приніс ще грошей, а бідняк – просив у нього знов і знов. Після першої години ночі до клубу прийшли жінки наших гравців. Обидві – молоді, стрункі, тихі чорнявки. Як виявилося, у бідняка троє дітей. Його жінка змогла забрати його додому раніше.

Товстун тримав свою дружину у клубі до пів на четверту ночі, постійно обіцяючи, що от-от йому крупно пощастить. Він грав загалом десь дев’ять годин, вклав півтори тисячі гривень, а забрав дві тисячі.

«Это ж моя касса с фирмы! Если бы проиграл, капец бы мне пришёл!», – розкрив він мені джерело статків і почвалав, тримаючись за жінку.

Куди дивиться влада?

«З юридичної точки зору змінювати нічого. Законодавством чітко все передбачено, всі важелі впливу у правоохоронних органів є», – депутат парламенту Григорій Смітюх у красивому офісі Партії регіонів в центрі Києва гортає перед «Свідомо» сторінки ухваленого минулого року закону:

«Гральний бізнес – діяльність з організації та проведення азартних ігор у казино, на гральних автоматах, у букмекерських конторах та в електронному (віртуальному) казино, що здійснюють організатори азартних ігор з метою отримання прибутку. «Та в електронному…»! Які ще питання?» – цитує автор закону перший пункт першої статті.

Смітюх, який в минулому працював оперативником, разом з товаришем по партії влади Вадимом Колесніченком тепер пише листи до правоохоронців. І отримує відповіді, як, наприклад, оця з податкової:

«Зазначене питання у роботі визначено одним із пріоритетних. …До суду направлено 125 позовів, з яких щодо 18 винесені рішення на користь державної податкової служби».

Схожу відповідь від Міністерства внутрішніх справ отримало і «Свідомо»: «Особи, що користуються послугами Інтернет-салону, інформують, що перебували у приміщенні під різного роду приводами, але не грали в азартні ігри…

За п’ять місяців цього року по всій Україні органами МВС викрито всього 67 злочинів у сфері грального бізнесу за статтею 203 Кримінального кодексу. Щодо порушення саме Інтернет-закладами закону «Про заборону грального бізнесу» за статтею 203 порушено 40 кримінальних справ. До суду направлено за цей час 11 кримінальних справ, а вже розглянуті з них всього 5».

Переданий до Генеральної прокуратури журналістський запит залишився без відповіді.

Зате мені на пошту продовжують надходити пропозиції з категорії «Гральний бізнес» від сайту rabota.ua.

До речі

«Свідомо» поцікавилося у фахівців трьох реабілітаційних центрів, де лікують ігроманію, чи поменшало в них пацієнтів.

Директор реабілітаційного центру «Фенікс», психотерапевт Валерій Онопрієнко:

«Ніби добра справа зроблена з забороною грального бізнесу, а в підсумку ніяких змін це не принесло».

Психотерапевт лікувального центру «Достомед» Марія Маценко:

«Спочатку був незначний спад, але ігроманам треба було просто пошукати місце для реалізації своєї залежності. У мене самої біля будинку зал гральних автоматів як був, так і є».

Співорганізатор Всеукраїнської мережі реабілітаційних центрів «Троїцький» Юлія Яшина:

«Людина народжується залежною, одна залежність перетікає в іншу. Чому ж не роблять профілактичні заняття в школах, не роблять гарну передачу по телебаченню в прайм-тайм, щоб попереджати людей?»

Лікування в «Троїцькому» безкоштовне: тел. (044) 227-66-43, з 15-00 до 21-00.

Олександра ВЕСНИЧ,
бюро журналістських розслідувань «Свідомо»,
для «Галицького кореспондента»