Мале цуценя, що заледве трималося на своїх чотирьох і ще до ладу не вміло пити з миски, моїй бабці Фелі приніс її кавалер — румун у німецькій формі Міхай. Дуже молодий, його взяли на війну просто з університету, а може забрали від коси і брички, казала бабця. Блондин з синіми очима, дитячою посмішкою і ямкою на підборідді червонів щоразу, як відчиняв благеньку хвіртку і заходив на бабчине подвір’я. Здоровкався німецькою, якщо у дворі поралися старі —свекор чи свекруха, і йшов до криниці. Довго розгортав корбою мотузку, ще довше опускав відро у колодязь, кілька разів черпав воду і поволі витягав. Ставив відро на цямрину й показував, що немає з чого напитися. Тоді старий чи стара, бормочучи під ніс сотні прокльонів проклятій німецькій шкурі, йшли на веранду і виносили велике алюмінієве горня, яким черпали окріп, коли запарювали їжу курям. Міхай брав горнятко, дякував, намагаючись зловити погляд. Старі вперто дивилися під ноги – на траву, на курячки, що їх погубив молодий, схований від репатріації, півень, на цівку води, що текла з відра по кожуху колодязя, на камені довкола нього. І швидко відходили геть — за хату на город, в глиб подвір’я, за товстезну грушку, в корчі малин, до балії з дощівкою, в стодолу. Куди подалі від молодого німака, який щодня ходить пити воду саме на їхню вулицю, конче до їхньої хати, до того колодязя, що його ще пра-прадід вимурував аж ніяк не для цеї морди, що хизується чистенькими галіфе, напрасованим кителем і блискучими, аж сонячні зайчики пускають, м’якими яфтовими чобітьми. 
      Німець пив воду, ніби щось особливе, маленькими ковтками, смакуцючи, прицмокуючи, вимулюючи всю до останньої краплини, так, що аж перевертав горня і чекав, щоби та остання краплина сама скотилася до рота. Потім знімав відро з гаку і заносив на ганок. Інколи стукав у кольорові шибки верандних вікон. Чекав кілька хвилин, щоби хтось вийшов, а якщо хата відлунювала пусткою, сідав на східці, витягав цигарку, припалював, поволі курив до самого фільтра і йшов, щільно причиняючи за собою хвіртку. Інколи на стукіт вибігали діти, а за ними молода, не було ще й тридцяти, бабця Феля, щоби забрати непослухів з-перед очей страшного дядька. Малі хапалися за материн фартух, ховалися за спідницю, але вперто розглядали гарного чужого. Бабця казала, що таких чи трохи старших вона, молода вчителька рідної мови, рік перед тим викликала до дошки і ганьбила за невивчені правила. «Міхай», — якось одного разу сказав Міхай і тицьнув себе в мундир. Бабця посміхнулася, але не назвалася. 
      Через кілька днів по тому німець приніс цуценя — маленьке, кругле, кумедне. Постукав у шибу і коли до нього ніхто не вийшов, відкрив двері і пустив песика всередину. 
Ввечері свекор мовчки, але так, щоби всі бачили, заніс до хати камінь, обв’язав його мотузкою і дістав зі скрині полотняний мішок. «Дідю, нє, нє, дідю», — малі висли в старого на руках. Песеня, наче зрозуміло, притиснулося до ніг свекрухи, скавуліло і лизало їй пальці. Бабця Феля душилася сльозами спиною до всіх — тесала капусту на борщ, лупила цибулю, краяла бараболю. Діти не вступалися і здійняли такий вереск, що старий врешті ревнув, плюнув, кинув каменюкою до підлоги і хряпнув дверима. Стара узяла цуценя, роздивилася місце під животом, зазирнула в писок. Злий німець буде, та нехай, пса на господі все треба, сказала. 
      Німець виріс породистим чорно-сірим вівчуром і ходив за свекром, ніби припнутий. Коли той помер, Ральф перестав їсти, пити і вмовк. Тоді бабця Феля, якій доти не вольно було навіть і дивитися в бік пса, щоби не почути щось образне про свою приязнь до німецьких лайдаків, забрала вівчура до себе в кімнату. Заледве підняла, щоби занести. Тиждень Ральфу варилися зупки й чайки, пражилося молоко з медом. По ложечці, по одній, бабця вмовляла пса, потроху розтискаючи йому пащу. Той гарчав, але ковтав. Через тиждень він устав і заліз до бабці в ліжко. Ще місяць тільки там і спав. Сусід Ладимір зробив на бабчине замовлення зі старих штахетин нову буду, бабця постелила туди свою ковдру і тільки так Ральф погодився переселитись. 
      Мою маму вівчур катав на спині по садку і подвір’ю. Сестра пам’ятає його вже зовсім старим, полисілим, немічним, з катарактами на обох очах. Він ніколи не гавкнув, хоч вона ревно тягала його за хвоста і за вуха. Дід, чоловік бабці Фелі, закопав його у куті нашого саду. Ми, наступний виводок дітлахів, все робили з двох прутиків багато хрестиків на його горбик, бо думали, що так Ральфу буде простіше дістатися до якогось свого собачого раю.