Нещодавно з’явилась нова книга – дослідження стилістичних особливостей станиславівської архітектури кінця ХІХ поч.. ХХст. Мистецтвознавця Жанни Комар «Третє місто Галичини». Дуже добротно видана –Краківським видавництвом коштом польського міністерства культури і збереження історичної спадщини.
Загалом, звичний для європейської практики описовий огляд і перелік атракційного періоду спільної нашої історії. А для нашого міста – непересічна подія. Але який практичний сенс може мати таке чергове зачудоване спостереження.
Багатьом архітекторам, історикам, навіть письменникам і художникам, пересічним громадянам імпонують роздуми з приводу архітектурних практик в історії нашого міста. Спроби опису і сякого-такого аналізу багатої пластики будівельних поверхонь постійно з’являються в газетах, книгах. Час від часу окремі студенти захищаються в учбових закладах на ці теми. Найчастіше розповідають про історичних персонажів, життя яких пов’язане якимось чином з певними спорудами. А й справді, скільки компліментів було сказано нашому місту. Скількох людей воно тішить і годує. Тільки перераховуючи пам’ятки, чи різні історичні факти про всю цю архітектуру, чи панегірики з приводу всіх цих сецесіонів і класицизмів дають відчуття значущості і пихи. Але практичного толку чомусь з усього цього виявляється мало. Ентропію не спинити. Облизались і досить.
Місто – це якась велика каменоломня. Одні користають зі старої цегли, бруку, столярки, бляхи, черепиці. Інші будують авторитети, кар’єри, рейтинги, спостерігаючи і вкотре перелічуючи щоразу маліючі залишки. Хтось обживається в старих кам’яницях і без знечулення вгризається новітнім мотлохом в стару добротну тканину. Архітектори в більшості експлуатують міський організм тільки як тло для своїх екзерсисів. Це як енергетичний вампіризм. Вип’ємо цю кров в одних – потім відвоюємо нову. Нам допомогли завоювати складене по цеглинці попередниками і ми, не заслуживши, його проїдаємо – бо вміємо лише виживати і рахувати час на пальцях однієї руки. Нам всім зрештою до лампи, що таке архітектурна спадщина, що і чому є пам’яткою чи пам’ятником, в чому полягає цінність і, зрештою, в яких одиницях вона вимірюється.
Виявляється, у всіх цих ніби дослідженнях сенсу мало. Вони не мають грунту, на який би лягли, принісши реальну користь в цінуванні міста. Нема установи, органу влади, структури, наукового авторитету, просто авторитету, який міг би перетворити аналіз і дискурс в реальну силу.
Чому все це створювалось, в чому є контекст, ресурс, значимість, сенс? Що з того, що описи красивого красиві? А чи вони набувають практичної сили любови? Найбільше люблять це місто пияки, які шкодують, коли якусь точку, що була джерелом духовних стремлінь, спаскуджено або знищено. Або ще власники невеликих ділянок, садочків і палісадників (так звана малоцінка), коли їх виривають з корінням і викидають у світ ті, кого хтось раніше вже викинув і попав точнісінько ним в Станіславів. Природній добір? Можемо лише спостерігати і тішитись.
Архітектори жодного разу не пояснили нікому, в чому ж значення сецесії, ардеку, неоромантизму, неокласицизму, функціоналізму, new age, структуралізму, конструктивізму, ампіру, еклектики, історизму, модернізму, постмодернізму… всього того, чого повно в цьому місті. Смішно ж? Правда? Кому це потрібно? Головне, якщо це красіво то ж якось побілити треба. І все.
Як продовжити життя цьому місту? Апелювати до закону? Не вийде. Поки апелюватимете воно розчиниться. А законів природи, суспільства, історії, природи людини розумної, природи культури, природи мистецтва, природи співіснування… ми ще не проходили, та й навряд чи проходити будемо коли ентропія все поглине.
Зараз ніхто точно не знає, для чого існує архітектурна критика (суто мистецька, архітектурна), мистецький аналіз. Найменше він потрібний самим архітекторам, історикам архітектури, охоронцям архітектурної спадшини. Бо всі знають – аналітики з таких «непотрібних» питань можуть бути шкідливі і небезпечні. Та й галузь досить слизька. Можна й до серйозних питань докопатись. Може виявитись, що більшість сучасних творінь або зовсім не сучасні, або навіть неприродні, або стоять зовсім не там, де можна стояти за законами тієї ж архітектури. Отож ліпше описувати і копатись в архівах у сподіванні відкопати невідкопане. Або ще можна купити дорогий фотоапарат і постаратись такого назнімати, щоб потім вихвалятись, мовляв, я живу в такому місті. Насправді спішіть, а то скоро не буде що навіть фотографувати, а в колекціях і в архівах все буде нудно знайомим. І нове будівництво все більше нагадуватиме спочатку четверте, потім десяте, потім п’ятдесяте місто, можливо, навіть зовсім і не Галичину.
А може, вся справа в назвах мінкультів? У них про збереження минулого говориться, а у нас про туризм.
One thought on “Каменоломня Івано-Франківськ”
Comments are closed.
<Нема установи, органу влади, структури...> невже???
є така “партія”! – Відділ з питань охорони культурної спадщини виконавчого комітету Івано-Франківської (тобто “Станіславівської” за книгою Ж.Комар) міської ради.
А може ця маленька “історична дрібничка” і є головною причиною всіх негараздів? інша країна, інші люди, інші смаки (повна відсутність) …
З повагою, Олександр.