Його звати, як і Сковороду, Грицьком, от тільки прізвище – Штоків. Знаменитий на всі довколишні села. Із ним повагом вітаються такі ж волоцюги, як і він сам, і жартома – гонорові ґазди, але всі завше помічають, віддаючи належну долю честі. Грицькові співанки стали народними, обличчя – впізнаваним, а ім’я – легендарним.

Грицько Штоків народився 1947 року у гуцульському селі Шепіт, що є одним з найближчих сусідів знаменитого Космача. З дитячих літ був не надто рухливий до роботи, а швидше – лінюх, по-гуцульському –  «валюга». Саме так його називали у рідному селі. Але коли Грицько трохи підріс, то у нього яскраво проявився поетичний дар. Власне, віршів він не писав і до грамоти був теж не надто завзятий. Але у цих краях існує такий пісенно-поетичний жанр, як коломийки, і саме він був Грицькові найближчим.
Знаючи з дуже юних літ сотні куплетів з доробку попередніх поколінь, Грицько взявся і сам імпровізувати  і згодом досягнув такого високого рівня, що зміг миттєво описати яку-завгодно подію чи людину у формі коломийки, власною ж  персоною її виконуючи. І це йому принесло неабияку популярність серед односельчан, а через деякий час він вже їздив у «бобику» з головою колгоспу, співаючи йому коломийок про товариша Ільковича і про його партію, про колгосп, та й про самого голову. Одначе обов’язковою умовою для його виступу був алкоголь. Грицько потребував стимуляторів. І зараз потребує. І п’є він не так для того, аби складати коломийки, а швидше навпаки. Але такі вже у нього особливості. Такі забаганки у його творчої натури.
Після розпаду радянського союзу Грицько ще кілька років їздив з сільською бригадою на сезонні роботи, збирати картоплю. На Прикарпатті такої долі мало хто уникнув. Це було гарним заробітком, оскільки платили не грішми, а збіжжям, котрого вистачало на всю зиму, і можна було спокійно жити. Але згодом Грицькові то набридло, і він вирішив стати мандрівним філософом. Спочатку в межах рідного села, а згодом – всієї Гуцульщини.
Він місяцями не буває вдома, за що рідні особливо не переймаються, бо рідних у нього й нема. Всього лиш брат і братова дочка, котра захопила Грицькову хату, а його поселила у повітці. Сам же Грицько не женився, бо відомо, що у творчих людей з сім’ями не надто ладнається. А ходить від хати до хати, як колядник, і просить: «Дай, срібний, п’ятдесят грам, бо я такий хворий…» А люди що? Інколи дадуть ще якоїсь роботи, а інколи й просто так нагодують і напоять, і тоді Грицько заспіває своїм низьким хриплуватим голоском, а відтак піде далі, бо не може бути довго на одному місці…

Василь Карп’юк, Брустури