Днями

БОМЖ

Рано-вранці, київське метро. Сонні пасажири у вагонах поїзда. В одному з вагонів на лавці лежить бомж. Тхне… Пасажири розмістилися якомога далі від нього, благо, місця зранку багато. Словом, ситуація така: поїзд під’їжджає до станції, пасажири – з затуленими носами, бомж спить і смердить. Ось потяг метро зупиняється, двері відкриваються, і всі бачать – до вагона наближається негр. У білому костюмі, з шкіряним дипломатом, сповнений почуття власної гідності. Прямує до дверей настільки швидко, наскільки дозволяє його самоповага (а її хоч відбавляй). І начебто розуміє, що добре б підбігти, щоб встигнути, але не біжить, тому що почуття власної гідності не дає опуститися до такого. Словом, тепер все виглядає так: негр швидко йде, двері чекають, бомж спить і смердить, пасажири нюхають та налаштовуються на майбутній робочий день, попутно переживаючи за негра. Розуміє негр, що навряд чи встигне, треба бігом, але він вищий за це. І, як часто буває, коли він якраз упритул підійшов до дверей вагона, вони зачиняються просто у нього перед носом. Вагон ахає. І раптом бомж, який начебто весь цей час спав, піднімає голову і з непідробною гордістю вимовляє: “Тільки для білих, зрозумів?!”

Якось

МАВПИ

Восени в міському зоопарку виганяли мавпочок з теплого закритого вольєра у відкритий, щоб ті на публіці стриміли. Приматам осіння вогкість не подобалася, але двері за ними на цілий день закривалися. Чи то від надлишку гормонів, чи то щоб зігрітися, одна мавпочка почала енергійно мастурбувати. Людина вважає себе єдиною розумною істотою. І ось одна з цих розумних істот в особі головного над усіма приматами зоопарку веліла на публіку цю мавпу з теплого вольєра не випускати. Наступного дня мастурбували вже всі мавпи.

Колись

ТАКСІ

Працював один чоловік ще в 80-их водієм у якогось великого начальника, природно, на чорній “Волзі” з рацією. І коли начальник приїжджав на якусь нараду, зазвичай відпускав водія “побомбити”. Якось раз під час такого “бомбардування” зупиняє його бабка та захеканим голосом просить:

– Мені до аеропорту, але швидше, на літак до Ташкента запізнююсь.

Водієві що – машина з форсованим двигуном, з мигалкою і сиреною, як за Київ виїхав – на газ і 150 км.

Бабка йому:

– Ой, що ж ти так женеш, зараз злетимо!

– А що, – каже той, – і злетимо!

Бере мікрофон рації і туди:

– Диспетчерська, говорить борт 55-82 КИА, дозвольте виліт на Ташкент!

А дівчина-диспетчер на іншому кінці теж виявилася з гумором:

– Борт 55-82 КИА, зліт дозволяю!

– Водій заглядає в люстерко – бабка непритомна!

Він зупиняє машину, дістає аптечку, нашатир їй під ніс. Бабка приходить до тями:

– Не можна ж так жартувати!

Ну і тут він не міг не закінчити:

– Спокійно, бабцю, спокійно! Тобі в Ташкенті на яку вулицю?

І взагалі …

Одного разу благородний самурай почув про те, що імператору на стіл подають ароматну бататову кашу. І ось захотілося йому скуштувати цієї каші. Захотілося страшенно. І пішов він до палацу імператорського через всю країну. Придворний кухар, оцінивши натхнення й благородство самурая, пустив його на кухню. Але побачене самураєм вразило його до кінчика піхви його меча… Бататова каша варилась у величезному казані і призначалася для всіх придворних. Розвернувся самурай і пішов геть.