Телефони не вміють мовчати. Або так: вміють мовчати тільки тоді, коли це найменше потрібно. Телефони роблять нас нервовими, рідше – спокійними, і зовсім рідко – щасливими. Оцей постійний підсвідомий контроль.

Я дивлюсь на телефон, він дивиться на мене. Я би вже й хотіла не бачити його, але де там – він повсюди. Навіть вдома він повинен постійно бути десь поряд, під руками, у полі зору. Якщо ні – спочатку з’являється відчуття дезорієнтації, наче ти у повній темряві і не знаєш, куди рухатись, потому – тиха паніка. Потому паніка нетиха. Часом я думаю про нього як про продовження власного тіла. І власне, коли має йтися про буття на самоті, то чомусь лише телефон у цю самоту вписується. Але яка ж це тоді самота, якщо тобі щохвилини хтось може подзвонити? Оця постійна присутність дещо спотворених і на долю секунди заповільнених голосів. Про що вони всі говорять? Важко сказати. Як справи, де ти, куди йдеш, звідки, коли зустрінемось, що сьогодні робив і т. д. і т. п. Безлічі-безлічі конфігурацій.
Невтрапляння в настрій абонента – теж звична штука. Тобі сумно? Затяжне виснажливе телефонне мовчання. Часто телефони не дають нам побути з живими людьми. Оце постійне втручання в приватні розмови, співмірне відчуттю присутності когось третього, четвертого, п’ятого. І годі визначити скільки нас тут, а скільки ще – невидимих, незримих, але часом більш реальних осіб з телефонного простору.
Все частіше йдеться про невчасність. Всі ці дзвінки в публічних місцях, кінотеатрах, театрах, в лекційних аудиторіях, на концертах – та будь-де, ви ж знаєте. Причому саме тоді, коли у залі повна тиша, коли людина не може говорити, коли вона не хоче говорити, і що найгірше – коли їй абсолютно нема що сказати. Звичайно, вона вимушено візьме трубку і скаже, що бульбу вже можна ставити, що вона в театрі, а Саша пішов на ельдорадо. Оця постійна роль слухача чужих розмов.
Випадання з реального простору тим часом дуже і дуже небезпечне. У мене був період в житті, коли я спілкувалася по телефону з людиною, яку ніколи не бачила наживо, по 5-6 годин на день. Про що ми говорили, важко сказати. Кібер-простір з’їв всі наші слова, тим паче, що у цьому світі вони втратили всю семантичну вагу. Вони – звідти. Це був кайф, ніхто й не сперечався, що це був кайф, і в кайф було навіть тоді, коли вже неможливо було фізично всидіти на одному місці.
З іншого боку, телефон може бути доброю ілюзією несамотності: тобі щохвилини може хтось подзвонити. Головне – не заглиблюватись. Скажімо, не гортати телефонну книжку у роздумах, хто насправді з цього довжелезного списку є близьким настільки, щоб з ним оту самотність не відчути. Ех, не варто, не варто. А хто взагалі всі ці люди у списку?
Або не так. Цілими днями чекаєш дзвінка або смс-ки. Щоп’ять хвилин – на телефон, та що там хвилин – секунд. Не дзвонить, не дзвонить, не пише. Щось робиш, намагаєшся не думати, намагаєшся зробити вигляд, що щось робиш. Ось-ось – зараз подзвонить, обов’язково подзвонить. Потому маразматієш настільки, що сідаєш і втуплюєшся в екран – зараз, зараз подзвонить. Через кілька днів перестаєш чекати зовсім. Коли телефон дзвонить, тобі уже все одно. Якби ми менше і рідше чекали телефонних дзвінків, ми би більше і частіше вірили людям.
Звичайно, телефон – потрібна річ, я навіть не намагаюсь з цим сперечатись. Мабуть, він врятував безліч життів і просто допоміг людям у критичних ситуаціях, мабуть, в такій самій кількості ситуацій – підвів. Але мова не про це. А нічні дзвінки, коли у рурці два слова про смерть. А дзвінки людей, які по життю «не туди попадають». А дзвінки без жодних слів, з суцільними перешкодами. А довбані дзвінки близьких людей, які мають начебто замінити тобі їхню присутність. А дзвінки агресії і злості. А прекрасні дзвінки…
І все таки, попри усі телефонні переваги, я, безумовно, полюбила б усі телефони на світі, якби вони вміли мовчати вчасно.

Тетяна ЄРУШЕВИЧ