Світ навколо помітно постарів. Або втомився. Часом здається, що речей, які здатні викликати подив, захоплення або здатні вразити, стає дедалі менше. Приблизно років зо п’ять я не вмикаю телевізор. Взагалі. Порушити цю позицію мене не змушує навіть кволе бажання «бути у курсі». Просто одного дня стало зрозумілим, що нічого цікавого, пізнавального і приємного я не побачу на телеекрані. Зараз те саме відчуття поширюється і на продукт, який мені пропонують у кінотеатрах. Одні й ті ж сюжети, одні й ті ж банальні завершення, одні й ті ж картинки. Змінюються лише актори, одяг, режисерський та операторський підхід. Зелена нудьга.

Схожий застій відбувається і в літературі. Письменники, на прозі яких виросталося, вичерпались або просто не пишуть. В голові залишились ті самі образи і відчуття. Нічого нового. Те саме і з музикантами. Старе покоління доброї справжньої музики або продалося, або потихеньку вмирає. Навколо – засилля попси або грузного психоделіку, за бажанням.
Все, що залишається у цій безпросвітній безвиході, — це пережовувати всоте улюблені фільми, улюблені книги та улюблену музику. Принаймні це діє безвідмовно і завжди. Скажімо, протягом кількох років я періодично передивляюсь два фільми: «Дев’ять з половиною тижнів» і «The Wall». Протягом цих років я відчайдушно намагаюсь подовжити цей список, але марно. Для мене все, що можна було сказати у кінематографі, сказано цими двома фільмами. Звичайно, час до часу до мене потрапляють кінострічки, які мене дивують або вражають, але мені не хочеться до них повертатись.
Подібна ситуація і в музиці. Слухання її все більше нагадує повернення, перепроживання вже пережитого: ті ж слова, ті ж ноти, ті ж ритми. Таке собі безперервне варіння у власному соці. Брати у плеєр нову музику дедалі тяжче і безперспективніше: вона навряд чи дасть тобі те, що повсякчас дає стара.
З книжками – ще тяжче. Повернення до книжок з певного моменту стало втомливим, ба навіть безсенсовним. Коли ти перечитав книгу три рази, з’являється химерне відчуття достатності. Ти тримаєш ці сталі відчуття, емоції, стани.
Найтяжче у цьому всьому – це невіра. В те, що насправді хтось з твоїх улюбленців насправді не вичерпався, що все ще буде.
Дивувати не перестає тільки живе життя. Цього літа ми спускалися з гори і раптово заблукали у дрімучому і страшному лісі. Ніхто з нас не знав напевне, що ми виберемось з нього, ніхто з нас достоту не знав, куди іти. Ніхто з нас нічого не знав за великим рахунком. За цей час блукання ми навчились прислухатись до лісу, чути його, говорити з ним. Ми вийшли з лісу якісь інші, до кінця не вірячи, що якісь дві години могли нас змінити.
Позаминулої суботи ми їздили на «Перший Львівський рейв [BUKEM IN SESSION]” за участі легендарного засновника intelligent drum-n-bass LTJ Bukem з Британії. Вразив не він і не його гра. Вразили, як завжди, наші українські DJ Tonika та DJ Insane. Але найбільше вразило те, що у двотисячному танцюючому натовпі був один хлопець в інвалідному візку. Він рухався і танцював куди життєствердніше, ніж увесь той двотисячний натовп. Як треба любити життя, подумала я. Як відчайдушно треба любити життя…
Фільм «Дев’ять з половиною тижнів» усі чомусь помилково сприймають виключно як еротичний. Для мене – це глибокий психологічний шедевр. Так от, у ньому звучить геніальна фраза, яку я останнім часом собі постійно повторюю. Вона звучить приблизно так: «Я пам’ятаю тільки те, що треба їсти, коли я голодний, пити, коли я відчуваю спрагу, і спати, коли я втомлений».

Тетяна ЄРУШЕВИЧ