Роман Черковський, івано-франківський літературознавець і культуролог, став помітним письменником кілька років тому, опублікувавши роман «Фрондео». Потім була ще збірка оповідань “Ігри мізантропа”, а тепер автор закінчив новий роман із сучасного життя – «Таксист».

 

– Мені видається, що ми всі потрохи є своєрідними таксистами, рухаємося вперед, але час від часу зазираємо на дзеркало заднього виду, – зазначив Роман Черковський на початку нашої розмови. – Так і у цьому творі є багато спогадів з минулого життя. Головний герой є таксистом, тому що, на мою думку, ця професія дає можливість побачити реальне життя, почути багато життєвих історій. Особливо – нічне життя. Поштовхом до написання цього роману була цитата з Германа Гессе, така цікава думка, що життя стає справжнім пеклом, справжньою мукою тоді, коли стикаються дві епохи, дві цивілізації, дві релігії. Тоді ціле покоління наче застрягає між епохами.

– Ти вважаєш, що нам саме таке пекло випало?

Так. Мені навіть здалося, що він написав це про нас. Ми нібито прощаємося з попередньою епохою, але вона нас ще не відпускає. Ми дивимося вперед, хочемо рухатися, а щось тримає. Я хотів написати про своє покоління, народжене у Радянському Союзі, але сформоване вже в інший час. Це минуле, мені здається, таки не дає нам спокою.

– Наскільки важливим є для тебе реалізм роману?

Коли Роберт де Ніро знімався у фільмі Скорцезе «Таксист», він сам підробляв таксуванням. У мене такого досвіду насправді не було, але ті всі таксистські історії справжні. Я мав можливість скористатися досвідом своїх друзів, які – так вийшло – були змушені так заробляти. Мені йщлося про те, щоби тло було реалістичним, хоча я не вважаю себе письменником-реалістом. Але мені важливо було сказати правду про деякі проблеми, які існують у нашому житті.

– А які проблеми є у нашому житті, які тебе турбують як автора?

Скажімо, я торкаюся доволі напружених стосунків, які є в сім’ї між батьками і сином. Є також проблеми, які мене завжди цікавили і продовжують цікавити, – це боротьба у людині тваринного і людського чи янгольського. Політична проблема російської окупації. Взагалі, міжетнічні стосунки в Україні. Проблема дегуманізації, дехристиянізації суспільства.

– Ти маєш нагоду займатися літературою і як автор, і як науковець. Чи бачиш місце своїх творів у контексті світової літератури?

Ти згадав про мій фах, хоч ідеально було би для письменника, щоби він міг займатися виключно своєю творчістю. Моя професія пов’язана з літературою, але вона все одно забирає час, ти змушений думати про заняття, про своїх студентів. Інколи бракує часу для власних спостережень для написання тексту.

Якщо говорити про творчість, то мені насамперед йдеться про те, що я хочу сказати в цей момент. Під час писання я не думаю про світову літературу і не ставлю свої твори у такий контекст. Тим не менше, якісь мотиви, звичайно, впливають, стають поштовхом до написання власних творів.

– Тебе задовольняє стан сучасної української літератури?

Проблема української літератури завжди була в тому, що на піку свого розвитку вона знищувалася. І відбиток цих процесів відчутний досі. Мені здається, що зараз ми маємо чергове відродження і з’являється дуже багато цікавих письменників, які знову змушують говорити про українську літературу у європейському масштабі.

– Чи в такому разі невдовзі мало би бути нове нищення?

Попри все, позитивним в українській літературі було те, що вона виявилася надзвичайно живучою та знаходила в собі сили продовжувати традиції і рухатися вперед. Тому я гадаю, що процес, який триває, набирає обертів, і до кульмінації ще далеко. І сподіваюся, що обривів надалі не буде.

– Чим тобі добре бути письменником?

Письменник має ту радість, що може бачити речі, яких інші не зауважують. А ще для мене література – це очищення, навіть певна сповідь. Чого позбавлені люди, які цього не роблять. Якби я не писав, я би, можливо, навіть не мав потреби все бачити і переживати.

– В такому разі не має бути доброго і поганого, якщо воно може бути матеріалом.

Письменник, коли творить, не повинен думати про моральне чи аморальне, він має думати лише про естетику свого твору. Вже потім, коли твір написаний, можна знаходити у ньому додаткові функції.

Будь-який матеріал має право бути описаним. Але письменник повинен розуміти, що це буде ще хтось читати, і прораховувати наслідки.

– Кажуть, що українській літературі потрібні активні дієві герої, яких можна наслідувати.

Герой сучасної української літератури – песиміст, у всьому розчарований, навіть пофігіст. Чи можуть бути інші герої? Не знаю, можливо, і потрібно урізноманітнювати тематику, але щоби був герой, на якого мають орієнтуватися, – це вже не має відношення до літератури.

Мій герой-таксист теж багато думає на цю тему – інертності і дієвості української нації, і що з цим робити… Але я не думаю, що він стане героєм, на якого будуть орієнтуватися. На героїв, які багато думають, не орієнтуються.

– Ти віриш в таке, що тваринне може настільки піднятися, що наші мирні люди вдаватимуться до тотального насильства?

Ми вже мали таке в своїй історії. Не треба себе заспокоювати, що ми така спокійна, толерантна і тиха нація. Було таке, коли проливалися ріки крові і односельчани вбивали одне одного. Я думаю, що треба пам’ятати, що таке можливе. Робити все для того, щоби перемагало людське, але бути готовим і до таких речей.

– Чи можна кровопролиттям змінити в Україні щось на краще?

У моєму романі є такі фрази, що раб, який не пролив жодної краплі крові, навряд чи перестає бути рабом. Мабуть, є правда в цьому. Як би це жорстоко не було, але кров якось очищує і дає усвідомлення, що таке насправді свобода. Але хто з нас погодиться на те, щоби пролити свою кров?

– Щодо реалізму мови в романі. Здається, наша жива мова є достатньо далекою від літературної?

Серед героїв роману є представники різних національностей. В тому числі і росіяни. Тому що мені було важливо показати правдиве тло, тут є фрази і російською мовою. Описуючи це середовище, неможливо було обійтися і без ненормативної лексики. Для мене це ніколи не було самоціллю, але в таких діалогах вона на своєму місці.

Я взагалі намагаюся шукати золоту середину. У діалогах бажано вживати мову живу, якою люди спілкуються, але не вульгаризуючи її. З іншого боку, мене дуже цікавить стара українська мова, всілякі цікаві словечка. Мені часом закидають – для чого вживаєш те чи інше слово, його вже ніхто не вживає? А мені воно настільки смачне, соковите, що я намагаюся ввести його у текст попри всю критику.

Розмовляв Тарас ПРОХАСЬКО