«Багато м’яса і жесті», – так визначили специфіку свого маршруту учасники «Жесть»-команди. За три дні карпатського рейду автопоїзд Міжнародного клубу позашляхового туризму склеїв докупи три хребти під румунським кордоном. «Було все: затяжні підйоми, круті спуски, колії і багно по коліна, сніги по пояс, в яких борсалися 16 годин поспіль, – розповідає учасник експедиції «4×4 EXTREME TEAM ЖЕСТЬ» франківець Руслан Ганущак. – Несамовито гарні краєвиди, смачнюще м’ясо з вогню, запашний борщ з казана. А ще – цікаві зустрічі і справжні відкриття. Вир емоцій…»

Без гламуру

Маршрут рейду зумовлюють примхи погоди, пояснює один з його авторів, керівник клубу, львів’янин Олег «Жесть». Зазвичай наприкінці квітня – на початку травня на висоті 1400-1600 м – вітряно і мінливо. За якихось п’ять хвилин сонце заступають низькі сірі хмари, виливають на капот крижану зливу і несуться далі. Дороги перетворюються на річки. Річки – на водоспади. Колії засмоктують, як трясовина. За такою-от типовою жестю і вирушають щороку в Карпати учасники туристичного автоклубу – ковтнути екстремальних відчуттів, перевірити техніку і себе. До них пристають давні і перевірені друзі. Тому між собою рейдери називають експедицію вечіркою.

«Без гламуру, з солідним запасом міцності і надійності, стійкості й витримки», – наголошує Олег. Останнє стосується не брендових позашляховиків, які торують шлях – Toyota Land Cruiser, Nissan, Mitsubishi, а людей. Перед стартом організатори подорожі проводять співбесіду і жорсткий – «як належить для жесті» – відбір учасників. «Це закрита вечірка, – каже Олег. – Цього разу виходимо на хребти вчетверте. З нами йдуть тільки перевірені й адекватні люди. Раніше стикалися з тим, що рейдери на крутих і підготовлених машинах не витримують тяжких умов подорожі, зриваються в критичних ситуаціях, наражають на небезпеку себе й інших. Тому відбір учасників був, є і буде».

Технічно маршрут прокладають штурмани клубу. Використовують так звані генштабівські мапи. Уточнення вносять з уст знайомих лісників і місцевих мешканців, у яких зупиняються на привали. Рейд проходить старими військовими дорогами та закинутими автошляхами, що їх використовували для лісорозробки з часів Австро-Угорщини й інколи експлуатують тепер. Старт – з буковинського села Селятин на хребет Томнатикул, повз білі куполи «Паміру» (покинутої радіолокаційної станції) через полонину Яровицю до прикарпатського села Перкалаба. Звідти – на хребет Прилучний і через найпівденніше в Покутсько-Буковинських Карпатах село Сарата на наступний хребет Гринявських гір – Пнєвє. Хребтом виходять до гори М’ясний Приступ (1581 м). Під вершиною – бівуак із ситним обідом, інколи – ночівля. А тоді – вниз, у Пробійнівку, що у Верховинському районі.

За умови сухої весни маршрут роблять складнішим – більше підйомів, скелястих і мокрих спецділянок тощо. Коли розверзаються небеса – йдуть трохи легшим шляхом. Зазвичай поєднують складні і «відпочинкові» ділянки траси. «Довкола така краса! – каже Руслан Ганущак. – Як вибираєшся на Томнатикул, їхати стає дуже тяжко – народ застрягає безперервно. Не в болоті, а на фотосесіях!»

Чоловіча робота

Фотики скоро відклали. Цього разу перші травневі дні сипонули снігами так, що кілометри старих лісових доріг зникли під метровими кучугурами. Щоби пробити собі шлях, потужні, спеціально підготовлені й «до зубів» оснащені джипи «протоптували» останні п’ять кілометрів підйому на хребет Пнєвє безперервно 16 годин. Сім із них «рубалися» – толочили сніг – у темряві. Перші екіпажі дісталися полонини в четвертій ранку. Останні виїхали з лісу близько шостої.

Тактика «протоптування» дороги виглядала так: авто на швидкості «врубувалося» в снігові замети, а при перших ознаках буксування здавало назад. Потім вибиралося на втрамбовану колію і знову «рвало» в кучугури. При цьому сніг на тому місці, де, за мапою і GPRS, має бути дорога, лягав під колеса всього на 20-30 см. В кількагодинних «гойдалках» у людей, які йдуть першими, спрацьовує не тільки почуття гумору!

Полегшуючи шлях наступним машинам, яких уже заносить і викидає з дороги, використовували лебідки. Троси чіпляли до дерев, і авто поступово підтягувалося на них уперед, долаючи, знову ж таки, кількадесят сантиметрів за раз. «Щоби не пошкодити дерево, стовбур обмотували спеціальною корозахисною стропою, зверху по якій в’язали лебідку», – уточнює Руслан.

До обіду наступного дня втомлений та не переможений караван дістався цілі мандрівки – гори М’ясний Приступ (1581 м). (От де багато м’яса! – кор.) Та й жесті в подорожі не бракувало, тішилися чоловіки. Їх підтримували пси, жінки і діти. Рейдерам властиво подорожувати «повним складом» – з родинами. При цьому про безпеку менших і слабших дбають особливо ретельно. Відтак і в кренах, і у заносах усі отримують задоволення. «Діти у таких експедиціях вже не перший раз, – розказує Олег. – Вони були просто в захваті». «Тату, давай, засади ще!» – вимагали малі, коли їх джип борюкався в заметах.

Для душі

«Маршрут для сильних тілом і духом, – виснував Руслан. – Окрім складності пересування і небезпеки отримати лавину на дах, дається взнаки віддаленість – від людей, сіл, цивілізації. Мобільні беруть тільки в окремих місцях. Можеш сподіватися лише на себе, своє авто і лебідку товариша». В умовах гірського екстріму кожна зустріч видається відкриттям. Зрештою, так воно й було.

Старий гуцул на одній із закинутих кляуз дорогою на Перкалабу розповів колоритну історію про тутешніх бокорашів і сплав лісу. На Прилучному трапилася сироварня – начорно, без комина. У стаї знайшлися бринза з подвійним засолом, будз у трьох варіантах. Господарі – ще не літнє подружжя – гостям на джипах анітрохи не дивувалися. Пояснили: «Та тут недавно і поляки проїжджали. – Й після паузи додали: – Десь чотири роки тому…»

Вразив і пройняв Свято-Троїцький Дуконський чоловічий монастир на полонині Велика Дуконя (1500 м) під однойменною горою, за 25 км (день пішого ходу) від Пробійнівки. Суворий і малослівний отець Михайло та зичливий і щирий отець Тит провадять тут скромне монаше життя з 2003 року. Моляться і служать в каплиці. Тяжко працюють. Зараз ще потрібно багато дров: сніг на Дуконі лежить від листопада до травня. Живляться брати тим, що дає довколишня природа. На їх думку, це місце якраз і є тим благословенням, що дарує можливість жити справжнім монашим життям, повністю присвятивши себе Богу. Кілька разів на рік у монастир на святкові літургії приходять паломники з довколишніх поселень. З цивілізацією отців єднає старенький мобільний телефон. Щоби поговорити з нього, отцю Тіту доводиться більше години підніматися на сусідню гору…

«Ми в жодному разі не хочемо, щоби наша подорож стала розтиражованим туристичним маршрутом, – зазначає Олег «Жесть». – Тому не збираємо галасливих компаній, не даємо точних координат експедиції. Тішимося, що вслід за нами тяжко пройти. Не хочемо, щоби були покалічені і засмічені наші гори. Робимо все можливе, щоби поза дорогами не залишати слідів. Бо кожному з нас потрібно мати й плекати в своєму серці куточок неторканої своєї землі – щоби чутись людиною».

Наталія КУШНІРЕНКО