Такі музичні стилі та напрямки, як пост-панк, тріп-хоп, грандж, бріт-поп, поєднує в своїй творчості тільки одна українська група – «Крихітка Цахес». Загалом музичну картинку «Крихітки» можна назвати актуальною альтернативною поп-музикою. Під цю музику вишуканим голосом співаються непрості та глибокі жіночі тексти. Екстравагантність цих текстів і музики невід’ємна від сценічного образу серця і душі групи – Каші Сальцової (Саші Кольцової). Власне, після бесіди Каші з «ГК» стало очевидним, що сценічна глибина є наслідком справжньої закоханості солістки у життя.

Такі музичні стилі та напрямки, як пост-панк, тріп-хоп, грандж, бріт-поп, поєднує в своїй творчості тільки одна українська група – «Крихітка Цахес». Загалом музичну картинку «Крихітки» можна назвати актуальною альтернативною поп-музикою. Під цю музику вишуканим голосом співаються непрості та глибокі жіночі тексти. Екстравагантність цих текстів і музики невід’ємна від сценічного образу серця і душі групи – Каші Сальцової (Саші Кольцової). Власне, після бесіди Каші з «ГК» стало очевидним, що сценічна глибина є наслідком справжньої закоханості солістки у життя.

Про Інтернет

– У мене інтернет-залежність. У мене завжди із собою ноутбук, і зараз після концерту я піду перевіряти пошту – у мене пошта є навіть у телефоні. Знаєте, як кажуть: «Я – алкоголік», так і я визнаю: «Я – інтернет-залежна». Я думаю, що це погано, але деколи, коли я пощу, я обіцяю собі, що не полізу в блоги читати, що пишуть про «Крихітку Цахес», тоді як нормальні люди з початком посту перестають їсти м’ясо. Мені дуже подобається, що можна в будь-яку мить отримати будь-яку інформацію – це захоплює. Я люблю швидко отримувати відповідь, не люблю чекати. Я можу прямо зараз подивитися кліп, який мене цікавить, скачати музику, яка мене цікавить і т. д. Скажімо, недавно були в Ужгороді і там почули цілу купу угорських слів, рука автоматично полізла в кишеню, тому що в кишені – “Google”. Інтернет – це чудово, завдяки йому безліч людей не почуваються самотніми.

Про блоги

– Я не згідна з думкою, що блоги (інтернет-щоденники – «ГК») – це неживе спілкування. Що може бути живішим, ніж щоденники людей, які пишуть щось сокровенне для себе? Читаючи блог тієї чи іншої людини, ти можеш скласти її психологічний портрет, ти дізнаєшся про її наміри, помічаєш, які слова вона часто використовує, на які теми часто пише, на чому циклиться, сама цього не помічаючи. Стиль, яким людина пише, дає про неї багато інформації, це як інтонація. Я думаю, що така трішечки контрольована публічність – це добре, коли ти можеш дати трохи інформації про себе, а про дещо помовчати; коли тебе читають тисячі, а ти спілкуєшся з десятьма друзями – це дві різні інтимності, ти ніколи не будеш справді важливі речі вивантажувати в Інтернет, про справжнє мовчать.
В щоденниках Льва Толстого і його дружини відтворені дві різні об’єктивні реальності. Тобто люди, які пишуть про себе, ніяк не можуть бути об’єктивними, об’єктивним ти можеш бути лише в ті рідкісні моменти, коли усвідомлюєш, що ти за людина, а от цього у блозі не напишеш ніколи, бо для цього навіть слів немає. Тільки люди, які можуть про тебе розповісти, можуть бути об’єктивними. Я розумію, що у всіх є ЖЖ, на жаль, в деяких з них можна прочитати про те, що має залишатись за лаштунками, але особисто я найважливіше тримаю при собі і не пишу. Разом з тим я розумію, що, як і всі публічні люди, я впускаю якусь кількість людей в своє життя, для яких мій щоденник є ідеальним варіантом для не дуже близького, але достатнього знайомства. Мати свій щоденник – це цивілізовано, у Брітні Спірз є щоденник, тому що мільйони людей хочуть з нею спілкуватись або принаймні читати її.

Про публічність

– Спілкуватися близько потрібно з обмеженим колом людей, тому що сьогодні ти – популярний і всім цікавий, проходить місяць – ти захворюєш і біля тебе людина, яка тебе любить, люди, які тебе народили, і друзі. От тільки на них і треба витрачати час, тому що ця тимчасова цікавість, коли люди хочуть прибігти, принести тобі каву, одягнути на тебе шкарпетки, посадити тебе на поїзд, зробити для тебе все – миттєва, вона зникне, як тільки ти їх чимось розчаруєш. Саме в публічних людях дуже часто розчаровуються, тому що люди самі собі вигадують ілюзію про те, що ця людина думає, що вона має їсти, що вона слухає і як вона має реагувати. А коли ми стикаємось з реальною людиною, то рідко захоплюємось, як правило, розчаровуємось. І я дуже чітко розумію, що сценічний образ – це сценічний образ, поведінка на сцені, інтерв’ю, а я – це я з моїми недоліками, з моїми особливостями, і те, що люди відчувають до сценічного персонажа, вони відчувають не до мене, тому що вони зі мною не знайомі. І це нормально. Я дарую їм свого публічного персонажа, частинку своєї публічності в інтерв’ю, у блозі.

Про музичну перерву

– Півтора роки тому від нас пішов один з музикантів. Ці півтора роки нам не хотілось нічого робити, ми не могли одне одного бачити, ми не могли про це розмовляти, я не могла уявити, як писатиму все-все сама, мені було дуже важко. Ми були парою. Треба було зовсім інакше подивитися на створення музики, почати фактично з нуля. Це розкіш, звичайно, після 25 років починати з нуля, але я зрозуміла, що хочу співати. Я вагалась в багатьох речах: чи я хочу бути зіркою, чи артисткою, чи хочу бути музикантом, чи співачкою, чи я хочу робити популярну музику, чи щоб моя музика була популярною. Коли я зрозуміла, чого хочу, ми зібрались, я подзвонила Сашкові, ми викрали його з «Квадраджесіми», і так розпочались репетиції.
Це було страшно, але ми мали пройти через це випробовування і зробити свої висновки. Кожен з нас тепер більше цінує життя. Кожна мить має значення.

Про книгу

– Якби я не була публічною людиною, у мене все одно був би блог. Я люблю писати, спостерігати за людьми, я їжджу в транспорті – мені цікаво, мені смішно, мені подобається жити, мені подобається гратися словами, тому що я і текст – це конструктор. Коли у мене немає ручки, у мене починається паніка. Мелодії я наспівую в диктофон, а текст треба записувати.
Я напишу книгу, але трохи пізніше. Мені б не хотілось писати щось автобіографічне, тому що, ну, подумаєш, співачка в Україні – своє якесь життя, свої маленькі перемоги, радощі і трагедії, ну в кого їх немає? Не хочу видавати свою біографію за щось… Ну, поїхала я в Тібет – уав, але мільйони людей їздять в Тібет, краще я з великими очима розповім про це друзям, ніж буду викладати, яка я крутезна. Хочеться думати над історією, не хочу писати про себе. Я не розцінюю це як «я напишу літературний твір». Спочатку напишу книжку для дітей з віршикам – моя мама працює вихователем у дитсадку і їй дуже бракує віршиків українською мовою. Це буде щось дуже просте, я б навіть сказала примітивне, тому що дітки до 5 років, їм важко вимовляти звуки. Зараз я пишу коротенькі історії, які, можливо, колись і стануть книгою. Хочу написати сценарій для фільму.

Про реалізацію

– Все, що ти робиш, – це реалізація. Якщо ви кохаєтесь, готуєте їсти, робите ремонт, купуєте нові штори – це все реалізація. У мене є трішки голосу, трішки слуху, трішки мелодій в голові – тому я ще й музикою займаюсь. Окрім того, що я співаю з 5 років, я ще вмію писати рекламні тексти, брати інтерв’ю – я була журналістом, вмію бути головним редактором, я можу бути менеджером, вмію бути піар-менеджером Марії Бурмаки, наприклад, вмію вчити діток.

Про публіку

– Публіка в різних містах дуже сильно відрізняється. Люди в різних містах по-різному кричать, по-різному сприймають і підтримують імпровізації. Може, це залежить від мас-медіа в різних регіонах. У нас є дуже специфічна аудиторія, поза сумнівом більше дівчат. На наших концертах немає агресії, ніяких бійок. Я більше не хочу рвати публіку звуком, мені все більше подобається грати в інтимній, камерній обстановці, тоді і картина з аудиторією вирівнюється, і легше знайти контакт.

Про щастя

– Я – жива, значить, я – щаслива. Я – здорова, значить, я – щаслива. Я знайшла себе як жінка, я знаходжу себе як виконавець, я розумію, для чого я є. Думаю, материнство дуже змінить мій погляд на життя. Я живу справжнім повноцінним життям. Відчуття повноцінності – це і є щастя. Буває погано, буває немає грошей, буває, що помирають близькі люди, – це буває у всіх. Але я вдячна за кожен день свого життя і ні про що не жалкую.

Підготувала Тетяна ЄРУШЕВИЧ