Цього літа саме на День Незалежності України святкував свій 60-й ювілей заслужений діяч мистецтв України, лауреат обласної премії ім. В.Стефаника, голова Івано-Франківської регіональної організації Національної Спілки композиторів України, один із найактивніших організаторів музичного життя Івано-Франківщини композитор Богдан Шиптур.

Народився Богдан Васильович 24 серпня 1951 року в селі Радча Тисменицького району на Прикарпатті. Змалку його захопили народна музика і хоровий спів. Батько Богдана закінчив диригентсько-хоровий відділ Івано-Франківського музичного училища і був керівником селянського хору, виступав у аматорському театрі. Він став першим вчителем майбутнього композитора.

Після закінчення місцевої восьмирічки й Івано-Франківської музичної школи №1 Богдан Шиптур навчався на духовому відділі музичного училища ім. Д. Січинського. Повернувшись до рідного села, працював художнім керівником будинку культури. З 1975 по 1980 року вчився на композиторському факультеті Львівської консерваторії ім. М. Лисенка (клас професора Анатолія Кос-Анатольського). Народний артист України композитор Богдан-Юрій Янівський так підкреслив риси, які передалися Богдану Васильовичу від його вчителя: оптимізм, любов до людей, активна музично-громадська діяльність, велика працездатність.

Від закінчення консерваторії і до сьогодні Б.Шиптур викладає в Івано-Франківському музичному училищі ім. Д. Січинського.

Твори Б. Шиптура не випадково такі популярні: вони тісно пов’язані з стилістичними особливостями народної музики, побутовою піснею-романсом та кращими традиціями української пісенної естради. Найвідомішими солоспівами митця (які на сьогодні є одним з основних жанрів у його доробку) стали – «Любіть Україну» (на вірші В. Сосюри), «Цвітко осінняя» (вірші І.Франка), «Місто моє» (слова Я. Дорошенка), «Зелені човни» (слова С. Пушика) та багато інших. Цікавою є й інструментальна музика Б. Шиптура, представлена фортепіанними мініатюрами та музичними картинами «На Верховині», «Вівчарські світанки», Секстетом для струнних та духових, «Прикарпатською сюїтою» для скрипки і фортепіано, симфонічною поемою «Досвітні вогні», творами для духового оркестру (сюїта «Голоси карпатських полонин», «Карпатський» та «Стрілецький» марші) та іншими композиціями.

Ми спілкувалися з Богданом Шиптуром напередодні його ювілею.

– Богдане Васильовичу, чим є для вас композиторська творчість і музика взагалі?

Музика завжди зі мною, вона і моє життя – це одне ціле. Без музики я б і тижня не прожив, вмер би без неї. Навіть коли займаюся чимось іншим – господаркою в селі, проводжу уроки, обмірковую якісь справи – вона в мені є. І коли я вже не можу її стримати, мушу записати. Так буває, що довго виношую твір, а потім записую готовий.

Вважаю, що не обов’язково писати багато, але пусто – можна й не багато, але так, щоб музику розуміло якомога більше людей; найголовніше, щоб вона будила людські душі і серця, облагороджувала, розвивала у людей почуття прекрасного. Я намагаюся писати просто, доступно і разом з тим сучасно, а це дуже складно.

– Як розпочинався ваш композиторський шлях?

Із дитинства мріяв бути композитором. Потреба творити музику просто в мені жила. Не можу сказати, коли саме я це усвідомив. Може, коли навчався в музичному училищі. Це бажання було дуже сильним, воно допомогло мені не здатися і таки поступити до Львівської консерваторії, в яку я здавав вступні екзамени три роки підряд: зі спеціальності завжди отримував найвищий бал, а з історії СССР – найнижчий. На вступі я показував «Карпатську сюїту» для фортепіано – твір із гуцульськими ритмами та терпкими гармоніями. Її й зараз цікаво слухати, дарма, що вона написана 30 років тому. Поступав я відразу після служби в армії. Мені запропонували після першої спроби йти вчитися до Одеської консерваторії, але я не хотів. Не уявляв собі навчання поза рідною землею, у когось іншого, а не в А.Кос-Анатольського.

Ще від закінчення консерваторії маю один твір, який мені дуже дорогий – це симфонічна поема «Досвітні вогні» за Лесею Українкою, моя дипломна робота. Пригадую, як на державному екзамені її виконував симфонічний оркестр Львівської філармонії, диригував Роман Филипчук. Виконання було чудове. Я слухав у залі і сам був вражений своєю музикою. А коли твір відзвучав, оркестр встав і стоячи, разом із диригентом мене привітав, що мене дуже схвилювало і збентежило. Це була моя перша творча перемога. Але цьому успіху я повністю завдячую своєму вчителеві. Це він змінив усе моє життя, взяв за руку і повів у світ справжньої Музики.

Коли ж я після консерваторії приїхав до Франківська, мене під опіку взяв Степан Пушик. Він приносив мені вірші, я писав на них пісні. Їх виконували, і мені було приємно, що люди добре їх приймають. Дуже підтримав мене на перших порах Ігор Пилатюк (тоді – викладач музичного училища, тепер – ректор Львівської музичної Академії ім. М. Лисенка), який із училищним камерним оркестром брався за виконання всіх творів, що я писав. Ну і, звичайно, як композитор я відбувся завдяки своїм першим виконавцям – Михайлу Кривеню, Михайлу Сливоцькому, Богдану Сташківу, Ласло Габошу.

– Як вибираєте теми для своїх творів?

Я ніколи спеціально не ставлю перед собою завдання – написати те чи те. Часто йду за життям – воно диктує, а я відчуваю потребу і пишу. Кожен мій твір мав такий поштовх. Скажімо, пісня-романс «Цвітко осінняя» створена під впливом роману-есе про Івана Франка «Тричі мені являлася любов» Р. Горака. В ній, як продовження мелодії, звучить цитата – сумовито-меланхолійна тема Прелюдії мі-мінор Шопена. Я не шукав спеціально чогось такого – прелюдія просто виринула мені з пам’яті, і її образ поєднався з образом романсу.

Перша частина кантати «На крилах вічності» – «Світло любові» на слова Р. Юзви – виникла з однойменної пісні, написаної до ювілею поета, і виникла дуже незвично: була пізня осінь, ішов дощ, я сам був у своєму класі і раптом почув музику, що ніби линула згори. Я сів і почав її записувати, ледве встигаючи за плином звуків. Водночас чув, як звучить оркестр, які інструменти ведуть які партії. То були найкращі хвилини творчості. В цю мить відчуваєш, ніби відірвався від землі, полинув у якусь невагомість, піднесення. Відчуваєш себе не творцем, а інструментом у руках Божих. А коли твір запалює серце самого композитора, він так само вплине й на інших людей, його енергетики вистачить на багатьох, і вона об’єднає їх у співпереживанні.

– Яким музичним жанрам віддаєте перевагу?

Так є, що досить легко можу писати музику інструментальну, хорову, для вокально-естрадних ансамблів. Сьогодні мене дуже цікавить хорова музика. Я добре знаю специфіку звучання хору, особливості голосів, теситурні характеристики – і не лише теоретично, але й практично, бо й сам довший час співав у хорі мого села. Хорові твори важко писати, треба слідкувати за тим, щоб мелодія йшла вільно і природно, щоб була плинність усіх голосів. Нелегко поєднати сучасну гармонію, добру мелодію і цікаву ритміку. Треба вміти це зробити так, щоб і можна було виконати, і щоб воно було художньо виправдано. Зараз я хотів би йти дорогою Миколи Леонтовича – робити добрі обробки народних пісень для хору. Розумію, що це не є легко: Леонтович – то надзвичайно великий талант, на нього важко рівнятися.

Український народ – співучий, жанр хорової музики у нас віддавна дуже розвинутий. Але зараз хорову музику треба піднімати і розвивати, рятувати людський спів, продовжувати українську традицію хорового виконавства, адже людський голос – це найкращий музичний інструмент, даний самим Господом Богом. Дуже важливим є виховання через хорову культуру нашої молоді – її любові до України, рідного краю, підвищення її духовності, збагачення почуттів та емоцій.

– Як ви прийшли до написання духовних творів?

Свій перший духовний музичний досвід я отримав на початку 90-х років, коли до мене звернувся мій батько і попросив записати нотами і зробити обробку для хору його пісні «Через поле України ішла Божа Мати». Він її мені проспівав, я на слух записав і відредагував. Потім ноти з текстом надрукувала газета «Нова зоря» і пісня пішла по світу, отримала крила. А далі я написав тричастинну кантату «На крилах вічності» (до 2000-річчя від Різдва Христового) на слова Р. Юзви, М. Аронця та Я. Дорошенка, в якій проходить мотив-ствердження «Бог – це Любов». Кілька років тому були створені «Молитва до Богородиці» та «Отче наш». «Молитву до Богородиці» я пробував написати як солоспів, у Шевченкові дні, а вийшов хоровий твір. Я задумав її як українську Ave Maria. Це геніальний вірш, і я сподіваюся, що мені вдалося передати його особливий молитовний настрій.

– Творчість якого композитора минулого чи сучасності видається Вам найактуальнішою для сьогоднішніх слухачів і композиторів?

– Йоганн Себастьян Бах. Такого митця, як він, не було й не буде, поки є світ. Його творчість – це сама досконалість, це музична Біблія. Її можна читати і читати кожен день і вчитися, і вчитися до кінця життя. Він – як Мойсей. Всі геніальні композитори можуть бути тільки його учнями.

Упродовж останніх десяти років у світ вийшли збірники солоспівів Богдана Шиптура, його хорові твори, три альбоми українських мелодій у авторській обробці для фортепіано. Композитор записав компакт-диск пісень та романсів на вірші українських поетів, випустив відео-кліпи «Любіть Україну», «І мертвим, і живим…», зняв документальний фільм «Через поле України ішла Божа Мати». Сьогодні митець підготував до друку нову збірку фортепіанних п’єс, працює над відео-кліпом «Я люблю мій Івано-Франківськ», пише методичний посібник «Основи імпровізації». Великий авторський концерт Богдана Шипутра планується в другій половині жовтня.

Галина Максим’юк, музикознавець