Скансен… Хто не знає – це так коротко у всьому світі називають те, що у нас має довжелезну назву «Музей народної архітектури та побуту». Сенс створення скансена – у повному відтворенні середовища, у якому жили наші предки у конкретному регіоні, в конкретний період. Це музей, який не має нагадувати музей: тут все має бути справжнім, живим, максимально достовірним. У січні я переконала працівників редакції журналу «Карпати. Туризм. Відпочинок.», що варто написати матеріал про скансени. Перед тим, як про щось писати, вирішила подивитись на найближчий скансен у Крилосі, який – на свій сором – я ще не бачила. Не бачила, бо чула від усіх, що там… скажімо так, не дуже класно. Все підтвердилося. На жаль. Та ще й працівники поставились до мене не надто приязно: видно було, що я порушила їхній спокій. У скансені було порожньо. Високими снігами бродила я одна. Більшість хат були зачинені, тому, щоб побачити інтер’єри, я заглядала у вікна і всілякі шпарки. Видно було, що працівники музею – не господарі, а найманці, байдужі до нашої культури, роблять все абияк, поточного ремонту не проводиться, все потроху підгниває і валиться. Мені працівники щось там жалілися на недофінансування, але було зрозуміло, що тут просто нема жодного ентузіаста, патріота, всім все до фєні. Очевидно, влітку, поміж зеленню все виглядає велеліше, навіть наші місцеві звйозди, як-то Богдан Кучер, знімають тут свої кліпи. Зате на буклетах підгнилі хатки завдяки доброму дизайнеру виглядали просто чудово… До речі, буклет і ще якийсь рекламний проспект я, звичайно ж, придбала – бо ні в кого не виникло думки, що журналісту можна би це спрезентувати. Та справа, тут, зрозуміло, не у тих кількох гривнях, це лише останній штрих до загальної картини пофігізму. Мені шкода туристів, які починають для себе відкривати наш край саме через крилоський скансен. Я зрозуміла, що на ньому у майбутній статті краще не акцентувати.

У редакції вирішено було послати мене (позаштатного кореспондента) та редакційного фотографа Дениса Трофімова у Чернівецький скансен. Він, як і музей у Крилосі, показує архітектуру і побут лише однієї області, але все тут на значно вищому рівні. У день, коли ми приїхали у Чернівці, нас застала неабияка краса. Вночі був морозець і на дерева лягла просто-таки гігантська паморозь. Тому скансен виглядав страшенно романтично. Серед усіх тих накрохмалених мережив – дерев і кущів – виглядали буковинські шестикрилі вітряки, а за ними – хатки та церква. (Далі не варто продовжувати, бо ввесь вміст скансена описано у лютневому номері «Карпат».) Захоплений Денис стрибав, мов сніговий барс, відшукуючи щораз кращі ракурси, а я, слухаючи дуже цікаву розповідь працівника музею Олега Григоровича Кучуряна, переходила від одного об’єкта до іншого. Не зважаючи на зимовий час, все чомусь було доступне для огляду, на відміну від Крилоса. Звичайно, тут теж не вистачає коштів, та чомусь жодна хата не валиться, не стрїть без даху. А взагалі єдине, чого не вистачає цьому музею – розкрутки. Музей знаходиться при в’їзді у місто, при трасі, а не у центрі. Багато туристів, очевидно, просто не здогадуються, що у Чернівцях є скансен. Буклет скансена демонструє дизайн і поліграфію якої небудь районної друкарні початку 70-их років. (Надіюся, що зараз вже видали щось краще). Видно було, що працівники музею нам раді, а доглядачки, хоч і бурчали під ніс, що доводиться мерзнути, відчиняючи-зачиняючи хати, поки все буде побачене і відзняте, та потім щиро нас пригощали. А наукові працівники запрошували приїхати через декілька днів знову. І ми приїхали. І не пошкодували. 

Січень – це низка яскравих намистин: Новий рік, Різдво, Маланка, Водохрестя і т. д. А якщо би їх «зліпити» в одне? Саме це зробили 20 січня Чернівцях на фольклорному святі «Від Різдва до Йордану»: зібрали всі свята докупи. Я вперше на таке потрапила і була дуже вражена. Справжній карнавал! Хай сховається Ріо-де Жанейро! Взагалі-то Чернівецька область, тобто Північна Буковина – дуже цікавий регіон. Чим? Ну, хоча б тим, що тут живуть поруч різні народи. Дослідники кажуть, що у центрі певної території, яку займає певний народ, національні традиції можуть потихеньку заникати, а от на прикордонні, де «за парканом» – інший народ, – культура, традиції тримаються міцно, причому з обох боків «паркана». 

У Чернівцях у скансені я вперше побачила, зокрема, дуже яскраві румунські новорічні і різдвяні традиції. Це щось! Новий рік по-румунськи – це свято «краси і сили»: у швидкому ритмі гарцюють юнаки, які зображають казкових воїнів і фантастичних коней. Це танці-побажання, танці-заклинання, це давнє поганське накликання добра. Різдво румуни відзначають також із вертепом, подібним до українського.

Увага! Цього року приблизно у той же час у чернівецькому Музеї народної архітектури та побуту знов мало би бути таке свято. Чи воно буде і коли буде, знає організатор Дарина Томівна Яремчук (роб. Тел. 8-(0372)- 52-45-68), це, властиво, вдова того самого Яремчука. Ще знають у музеї. Його адреса: вул. Московської Олімпіади, 38-б. (адреса дирекції: вул. Світловодська, 2). Тел. музею 8-(03722)-6-29-70. До музею можна дібратись із центру міста тролейбусом №4 (музей – це кінцева зупинка). Взимку музей працює з 10 до 16 год. Вихідний – понеділок.