Тридцять три роки назад

Це свято завжди відновлює у пам’яті найкращі дитячі враження. У моєму дитинстві Різдво було справжнім – на жаль, багато дітей були цього позбавлені. Я знала, що це ніби наша таємниця, що поза домом не можна говорити про Бога. Але Різдво від цього нічого не втрачало. Зрештою, у нашому львівському невеликому будинку Різдво святкували сусіди нагорі, тобто моя подружка Іренка, і сусід знизу – підпільний греко-католицький священик-целебс о. Юрій, і сусідка збоку – підпільна монахиня. Окрім батьків моєї мами – теж підпільного священика о. Павла і його жінки Софії – з нами багато років мешкала, як ми казали, баба Гася – формально чужа, а насправді дуже рідна нам людина. Баба Гася проводила зі мною найбільше часу. Вона водила мене у катедру (хоч як там було, а римо-католицькі храми були відкриті, на відміну від греко-католицьких), щоб показати шопку (вертеп). Вертеп був не кишеньковий, площею десь як кімната. Щороку там у тому ж порядку поміж сіном виставлялись ті ж  старовинні розфарбовані фігури Марії, Йосифа, Ісуса, царів, пастухів і, звичайно, були віл, осел, вівці. На авансцені справа і зліва стояли ангели із скарбонками. Якщо хтось кидав монетку у отвір, ангел мило кивав голівкою, наче дякуючи за пожертву. Над шопкою сяяла вифлеємська зірка. Функцію куліс виконували прегарно прибрані ялинки. Сказати, цо це все на мене справляло враження – це нічого не сказати. Якось вже дорослою зайшла у катедру в різдвяний час – і помітила, що все на місці, що все таке саме, і ангели так само хитають голівками. Тільки я змінилася, і вже не буду ніколи сприймати все так, як у дитинстві. Але це нічого, адже лишаються спогади.

Ось ще одна картинка з дитинства. Коло вікна стоїть гарно прибрана ялинка. Мені, може, зо п’ять років. Ми готуємось до Святої вечері. Я допомагаю дідусеві сервірувати великий стіл. Він розкладає тарілки і розказує мені про Різдво. Каже, що я вже велика, а отже, маю вміти колядувати. І обов’язково треба знати головну коляду «Бог предвічний». Він дуже поважно, ледь глухуватим м’яким голосом виводить урочисту мелодію. Пояснює потім мені незрозумілі слова. Знов співає, я намагаюсь співати за дідусем, хоч у мене не дуже виходить. Тихо у хаті… У сусідній кімнаті темно… Ми у дідусевій кімнаті самі, всі інші ген там, клопочуться у кухні. Дідусь виглядає мені у ту мить дуже величним. Він не просто співає коляду, це відбувається щось значно більше, але я не можу пояснити це словами. Я ніби в самій серцевині великої таємниці, власне, ми обидвоє там. Я відчуваю, що мій дідусь знає і відчуває зараз щось дуже велике – і ця коляда також щось незрівнянно велике і глибоке, попросту цілий незбагненний світ.

Хор «Осанна» колядує

Як бачите, на саме Різдво я нічого не писала, бо ходила колядувати. Колядувала, як то у мене вже традиційно виходить, з хором «Осанна». Якщо я з ними не колядую, то у мене нема справжнього відчуття Різдва, це вже експериментально доведено.

Тут треба дещо пояснити.

   1. У мене насправді нема голосу і слуху, нот не знаю, я просто падаю хористам на хвіст, і то вже декілька років. А що робити, якщо я люблю співати, зокрема колядувати?
   2. Хор позиціонує себе як молодіжний, хоча там і є декілька не зовсім молодіжних учасників. Цього року я вже остаточно вирішила, що не буду косити під молоду (я ж тіпа 1970 р. н.), залишуся вдома, але все вирішив телефонний дзвінок: «Анько, ну шо, ти йдеш колядувати? Виходи, ми вже рушаємо! І візьми свою червону шапку у формі зірки!». І я забула, скільки мені років – і пішла колядувати.
   3. Хор «Осанна»  – це молодіжний хор греко-католицької церкви Христа-Царя. Співає літургію щонеділі о 12 годині. (Для довідки: щонеділі є звичайно п’ять літургій: о 8, 10, 12, 14, 18 год. І тільки увечері – без хору, всі інші супроводжують відповідно чотири хори.)

Душею хору є його керівник (диригент, регент тощо) Люба Терлецька. Це унікальна людина, абсолютно харизматична особистість. Якщо у когось є уявлення про церковний хор як про смутних блідолицих дівчат у хустках і прісних мовчазних юнаків, то відкиньте його зараз же! Хор «Осанна»  – це не музей воскових фігур. Це гурт дуже живих і скорих на витівки людей, великих оптимістів. Це наочний приклад, як можна бути глибоко побожною і водночас веселою і життєрадісною людиною. Цікаво, що склад хору постійно змінюється, бо народ виростає, переїжджає, одружується, народжує дітей тощо, але знов приходять такі ж класні люди.

Колядувати з хором «Осанна» дуже класно! Це такий драйв! Цього року хлопці мали в свому арсеналі дві трембіти і ще одну трубу, також з березової кори, у формі рогу. Вони потужно сурмили при кожній нагоді і без нагоди, як якісь доісторичні мисливці – просто так, для власного задоволення. Взагалі всі відривалися, як могли.

Хор виконує різні колядки: знамениту «Святу ніч», «Рождество Христове ввесь світ празнує», «Що то за предивна в світі новина» Барвінського, «Небо і земля», «По всьому світу стала новина» Кирила Стеценка і ще багато інших, а серед них мою улюблену на слова Богдана-Ігоря Антонича «Народився Бог на санях». «Осанна» – це, як каже Люба, напівпрофесійний хор (бо не всі мають музичну освіту), але, може, воно і на краще: більше праці над собою, менше пихи. Тобто пихи в хористів «Осанна» зовсім нема. На щастя.

Колядують і віншують всім. Передусім самим собі – дехто з хористів «замовляв» хор до себе додому. Обов’язково – тим, хто дуже потребує коляди і свята, та в кого нема що дати колядникам, наприклад, хористи ходили у госпіс. Традиційно колядують нашому єпископові, точніше, єпископам – діючому і тому, що «на пенсії». Далі можливий різний графік. Тобто хор може запросити до себе будь хто. Також хористи від різдвяної радості, яка їх ущерть переповнює, колядують всюди нон-стоп: йдучи по вулиці, їдучи у маршрутці. (Це треба бачити!) Щиро відгукуються, коли хтось, почувши коляду, а чи просто побачивши здалеку гурт людей із звіздою, просить до себе (у хату, у магазин, у кафе, у офіс тощо). Подібно було і цього Різдва. Особливо кумедно було, коли хористів побачила енергійна мешканка дев’ятиповерхівки на Пасічній, років десь п’ятдесяти, і молила зайти до неї. Коли хор увійшов у її квартиру на третьому поверсі і завів коляду, жіночка була в дикому екстазі. Збентежена тітка буквально не знала, що робити: то фотографувала нас мобільником, то ним же знімала на відео, то, зрештою, зателефонувала до дорослого сина, щоби він, як не побачив, то бодай почув, які у них удома гості. На її прохання хористи особливо постаралися: хлопці затрубили із всією силою просто в мобільник, потім всі віншували в мобільник і колядували – ну, не в телефон, але в телефоні було чудово чути. Тоді тьотка, дико задоволена, сказала синові в телефон: «Ну шо, почув?!». Очевидно, синочок нічого не вкурив, хоч хористи так старалися, бо наша тьотя закричала йому: «Та нє, Саша, то не телєвізор!!!». Ми так сміялися, шо то капєц. Мушу додати, що потім тітка висловила нам свою бурхливу вдячність словесно, жестами і матеріально, але вона нас так потішила, що все інше було вже неважливим.

Одним з пунктів нашого маршруту була оселя міського голови. Це була, кому цікаво, звичайна (зрозуміло, не надто тісна) квартира у дев’ятиповерховому будинку. На стінах було багато картин, вони, зокрема, свідчили, що у Віктора Анушкевичуса із смаком все в порядку. Ідучи сходами нагору, хлопці так сурмили з усієї сили, що і мертвих би підняли (і так само сурмили потім, спускаючись). Мер вийшов до нас у вишитій білим по білому сорочці, яка йому дуже личила і нічого не сказав про наше чи не двогодинне спізнення і про «єрихонські труби». Відвідини Анушкевичуса лишили по собі (принаймні у мене) якнайкраще враження. Він насправді був щиро радий нашому приходу, і це зрозуміло. Для мера Різдво – це не тільки Різдво, це ще і можливість побути просто людиною, не чиновником, більше побути з близькими, забути вічні чвари у «білій хаті». З виразу обличчя було видно, що мер слухає колядки і віншування з величезною насолодою, а ще було зрозуміло, що йому страшенно подобається бути зараз просто паном-господарем («Добрий вечір тобі, пане-господарю!»), до якого прийшли колядники. Поряд стояли дружина, сини і теща, яка, очевидно, була найбільше зворушена, бо в оці блищала сльоза.

І це, очевидно, найбільша нагорода.

Можливо, когось цікавить, чим люди віддячують хору за коляду. Властиво, хто чим може (якщо може) і хто чим хоче. Але важливе є те, що хор «Осанна» колядує не за винагороду. Якщо хтось пригощає – добре, якщо хтось дає гроші – теж непогано. Кошти найчастіше ідуть на конкретні потреби хору (варто зауважити, що у церкві хор співає без жодної оплати). Зокрема, на запис компакт-дисків. Цього року наколядовані гроші пригодились особливо, бо у п’ятницю ввечері хлопці та дівчата вирушили в дорогу. Поки я оце тут пишу, хор «Осанна» вже колядує в Німеччині. Наступного дня, себто 8 січня, я знов хотіла іти з хором колядувати, але вийшло інакше. Поки хористи ходили містом із звіздою та з колядою, я строчила для них сценарій. То був традиційний сценарій «Маланки», однак пристосований до реалій українців, які живуть у Німеччині. Як завжди, все робилось в останню мить. Сценарій хористи мали вчити дорогою. Правда, не маю жодних сумнівів, що все у них вийде якнайкраще.