Днями

ТОСТ

Опинився на ювілеї малознаного літератора. Біда всіх цих заходів – запрошеним неминуче доводиться виголошувати ювіляру хвалебні промови про творчу геніальність. Зрозуміло, що говорять всі одну і ту ж шаблонну біліберду. Але в одних ораторів вже відпрацьовані певні навички, і вони рапортують досить бадьоро, з добре поставленою інтонацією. А ось в інших нічого не виходить, оскільки вони вміють говорити тільки по суті, а ніякої суті у творчості літератора-ювіляра не простежується. Ось таким нещасним оратором виявився мій сусід: настала його черга говорити тост, а він може видати лише кілька вигуків і ніяк не завершить свій спіч. І раптом він бачить, що в ювіляра розстебнута ширінка. Оратор миттєво реагує й закінчує на високій ноті: “Але головна творча риса ювіляра – він щоразу розкривається перед нами по-новому!”

Якось

АВТОСТОП

Нещодавно розповів знайомий. Якось його знайомий зі своїм другом жили в Севастополі, відпочивали. І під Севастополем знайшли плантацію марихуани. Накурилися до чортиків. І, задоволені життям, пішли ловити машину. Зупиняється мужик. Один з накурених засовує голову у віконце і каже: “Вибачте … а … ви нас до міста не довезете?” Мужик зарозумілим тоном: “За скільки?” -“Ну … хвилин за двадцять …”

Колись

В ОБРАЗІ ВОЖДЯ

Розповідають, в одному обласному драмтеатрі на початку 50-х років минулого століття вирішили поставити спектакль про вождя всіх народів Й.В. Сталіна, роль якого після довгих роздумів головний режисер вирішив доручити Василеві Петровичу, акторові настільки талановитому, наскільки й любителю випити. Зовнішня схожість Петровича з Віссаріоновичем була не надто помітною, тому два досвідчених гримери витрачали на складний грим мінімум три години. У день прем’єри, яка була приурочена до 7 листопада, режисер вирішив вранці ще раз прорепетирувати дві найбільш важливі та складні сцени. Петрович, матюкаючись про себе, приперся о шостій ранку в гримерку, де йому старанно наклали грим, прагнучи домогтися максимальної портретної схожості. Генеральна репетиція пройшла вдало, але до вистави залишалося ще шість годин. Режисеру настільки сподобався зовнішній вигляд Петровича, що він розпорядився грим не змивати, і попросив актора потерпіти до вечора. До першої години дня Петрович зголоднів і вирішив перекусити в найближчій до театру забігайлівці, до якої він часто навідувався. Накинувши на плечі пальтечко, він попрямував знайомим маршрутом, підраховуючи дорогою, чи вистачить йому грошей розплатитися за чарочку горілки зі скромною закускою і зовсім забувши при цьому, кого він собою в цей момент являє. І ось уявіть собі картину: до провінційної забігайлівки, повної народу, заходить Сталін у потертому пальтечку, знімає його і вішає на вішак, що стоїть в кутку, у своєму відомому всьому радянському народу френчі з зіркою Героя і штанях з лампасами підходить до стійки і звертається до буфетниці: “Галю, мені, як завжди, і запиши в свій зошит у борг…”

І взагалі…

Сатана пішов на прогулянку зі своїм слугою. Вони побачили чоловіка, який нахилився і підняв щось з землі.

– Що знайшов цей чоловік? – запитав слуга.

– Шматочок Істини, – відповів Сатана.

– Хіба це тебе не тривожить?

– Ні, – відповів Сатана, – він зробить з нього новий культ.