На вихідних переглянув з родиною у кінотеатрі «Люм’єр» фільм Михайла Іллєнка «Той, що пройшов крізь вогонь». Фільм, скажу одразу, сподобався. У кінострічки гарний сюжет, що формує позитивний образ України, є традиційні елементи українського ліричного кіно, багато гумору, нарешті помітні технічні новації в нашому кінематографі. Відчутно, що режисер і акторський колектив вклали душі й серця в цей фільм – словом, те, що вони зробили, є безсумнівним здобутком для нашої сучасної культури.

Йшов я на сеанс не тільки з цікавості, а й заради того, щоб підтримати саме українське кіно. Бо показ картини відбувається лише в 20 кінотеатрах України. А те, що можна прочитати в соціальних мережах, свідчить, що на фільм в інших містах йдуть одиниці або кіносеанси взагалі зриваються.

Втім, думалося, це десь там, на русифікованому Сході, а в нашій патріотичній Галичині, мабуть, аншлаги і черги за квитками… Але і в франківському «Люм’єрі» я був вражений: кінотеатр заледве не порожній. Де ж юрби цих патріотів, де діти з шкіл та студенти з вузів, де родини наших національно свідомих посадовців і депутатів, які б мали показати приклад поваги до рідної культури?.. І це в Івано-Франківську…

Зате після перегляду фільму в сусідньому кафе, точніше, в якійсь стерильній космополітичній бургерній, я бачив повний аншлаг: наша молодь наче вдає з себе мешканців афроамериканського кварталу десь у Нью-Йорку. Невже й справді приємніше давитися дорогим напів’їстівним фаст-фудом, ніж піти з дівчиною на гарне кіно, тим більше, що воно таке рідкісне? Згадалися заключні епізоди фільму, де головний герой, українець, бойовий пілот Іван Додока, який зумів утекти з ГУЛАГу, вже чудово освоївся в середовищі загнаних у резервацію індіанців. Так-от, не відпускає відчуття, що сьогодні все українське теж опинилося в резервації, але не зусиллями якихось зовнішніх ворогів, а в першу чергу завдяки нам самим. Ми самі добровільно прирікаємо себе на життя в резервації – політичній, економічній, культурній. Ми звично скаржимося, що мало якісного українського продукту, а коли він з’являється, не поспішаємо його підтримати. Та, зрештою, це ж у часи незалежної України замість кінотеатру ім. Т. Шевченка ми влаштували магазин секонд-хенду, що є дуже символічно, а назва «Люм’єр» витіснила кінотеатр ім. І.Франка.

І все-таки хочу сподіватися, що в інші дні на сеансах таки буде аншлаг. А ще хочеться побажати режисеру сили творити наступні фільми і віри в українського глядача.