Впродовж майже півтора століття Галичина була важливою складовою частиною передової європейської держави

Сумувати за “старими, добрими часами” притаманно людям взагалі. За часів радянської влади чимало стареньких людей на Галичині скрушно зітхали, згадуючи, як то було “за Польщі”. Тепер частенько можна почути такі ж ностальгійні зітхання за “совком”. І лише зрідка з’являються несподівано тужливі спогади про австрійське урядування на Галичині. Але що ми знаємо про життя галичан у Дунайській імперії Габсбургів? Чи справді нам є за чим сумувати?

З цього приводу журналіст “ГК” запросив до розмови дослідника історії Галичини в “австрійський” період Романа Петріва, який опублікував монографію про становлення капіталізму в цей період на наших теренах та зробив вдалий переклад тогочасних австрійських та галицьких конституцій.

…У радянській школі, освіту в якій здобували більшість тих, хто нині живе в Україні, учили: все, що діялося в дорадянський період, було жахіттям, яке подолав марксизм-ленінізм. Класове та національне гноблення, занепад економіки, фінансова скрута та правова незахищеність. Так описували шкільні та університетські підручники життя в Галичині, яка, буцімто, була лише “сировинним придатком та джерелом дешевої робочої сили” для цісарської Австрії.

Працюючи з архівними матеріалами, які зберігаються у спецфондах Львова, Києва та Відня, івано-франківський дослідник Роман Петрів зробив несподіваний висновок: австрійське урядування насправді було надзвичайно прогресивним не тільки для Галичини, але й для усієї тогочасної Європи. Особливо новаторськими були реформи кінця ХVIII століття, коли королівство Галичини й Льодомерії спершу як губернія, а потім, як коронний край, увійшло до складу австрійської монархії. Імператриця Марія-Тереза та цісар Йосиф ІІ виступили справжніми новаторами внутрішньої політики. Про цей період у житті Австрійської імперії один з англійських істориків зауважив: “Поняття Йосифа про соціальні та релігійні реформи були настільки передові, що найсміливіші новатори Франції майже нічого не могли додати до них десять років пізніше”.

Входження Галичини до складу багатонаціональної Габсбурзької монархії після першого поділу Польщі принесло просто фантастичні зміни в житті місцевих мешканців. Треба сказати, що до того часу ця частина Речі Посполитої європейцями сприймалася як дика Сарматія. З півдня вона була підперта мусульманським світом Османської імперії, кордони якої торкалися Буковини. На північному-сході над цією землею нависав відроджений монстр візантійства та оплот ортодоксального православ’я – Росія. Для австрійської монархії цей край був пограничним, загадковим світом і разом з тим новонабутою провінцією, яку треба освоїти і долучити до устрою імперії. Стояло завдання підняти Галичину до рівня інших країв: німецькомовних Верхньої і Нижньої Австрії, Тіролю, Швабських земель, слов’янських Каринтії й Крайни, Чехії, Моравії, Сілезії та частини колишнього Угорського королівства – усіх провінцій разом з Галичиною в Австро-Угорській імперії було чотирнадцять.

Галичина одразу була проголошена губернаторством із центром у Львові. Першим губернатором та повноважним намісником цісаря був призначений граф Перген. Для грунтовного вивчення своїх нових володінь Австрійська монархія мобілізувала географів, топографів, геологів, істориків, статистів, офіцерів, урядовців. Кваліфіковані спеціалісти збирали найточніші дані про корисні копалини, трудові ресурси та інші багатства краю. Наприкінці 1773 року граф Перген подав цісареві докладний опис, в якому були узагальнені основні дані про економічне, соціальне та політичне становище краю.

“Австрійський уряд значно поліпшив умови життя греко-католицького духовенства, відкривши дві духовні семінарії, – перелічував заслуги монархії Роман Петрів. – Крім того, уряд подбав про народну освіту, відкривши три види народних шкіл. Зокрема, з’явилися парафіальні школи, в яких навчання велося українською мовою. Відбулися зміни й на селі. Скажімо, впродовж чотирьох років було складено земельний кадастр (в сучасній Україні його й досі нема), а коли вся земля була взята на облік – запроваджено нове оподаткування. До кінця вісімнадцятого століття було ліквідовано кріпацтво, а панщина звелася до 30 (!) днів на рік, які, до того ж, оплачувалися паном”.

За часів правління Марії-Терези відбулися значні зрушення у розвитку міст та містечок Галичини, яких нараховувалося у той час понад три сотні. Імператриця видавала декрети про сприяння розвитку промислів і торгівлі, про пільги для купців та ремісників. Був спеціальний декрет і про піднесення міст Східної Галичини. Перший параграф цього декрету проголошував, що ремісники, які поселяються в тутешніх містах та містечках, 10 років не платитимуть жодних податків, отримають безкоштовно будівельні матеріали для власних будинків, а їхні сини будуть звільнені від військової повинності. Тепер би такі пільги для малого та середнього бізнесу!

У перші ж роки австрійського правління на Галичині відбувся значний економічний підйом, який супроводжувався не тільки посиленим використанням нафтових родовищ та солеварних промислів, але й появою устаткованих паровими машинами фабрик та мануфактур.

“У 1835 році в Городенці працювала ткацька фабрика, устаткована англійськими машинами, яка виготовляла художнє полотно, – розповідав Роман Петрів. – Це була фабрика, яка за своєю продукцією не мала аналогів у Європі, її вироби йшли на експорт в країни Західної Європи. На фабриці працювало 145 ткачів високої кваліфікації, всі вони були вільнонаймані і отримували щомісяця 21-22 золотих ринських”.

Щоб зрозуміти, які це були заробітки, варто знати, що у той час центнер картоплі – 1,89 зол. рин., фунт волового м’яса – 2,11 зол. рин., копа (60 шт.) яєць – 1,36 зол. рин., чоловічі чоботи – 39,5 зол. рин., жіночі модельні туфлі – 100 зол. рин., а бричка – 428 зол. рин.

На галицьких фабриках часто працювали іноземні фахівці, які навчали роботи на виробництві місцевих людей. З-за кордону бувало надходила й сировина, як-от на суконній фабриці Брауна в Заліщиках, куди тонкорунну вовну завозили аж із Македонії. До речі, вся продукція цієї фабрики йшла на експорт, а 1840 року вона отримала статус кращого підприємства цієї галузі у Австрійській імперії.

У 20-40 роках ХІХ століття у Східній Галичині почали масово виникати фабрики кави й цикорію, про державну підтримку яких уряд Австрії видав спеціальний указ. У Майдані Середньому (тепер – Надвірнянський район -авт.) якийсь Гальберштам створив таку фабрику, обладнавши її чеською апаратурою. Кавовий напій виготовляли тут із завізної кави та місцевого цикорію.

Розвиток промислового виробництва Східної Галичини став можливим завдяки впровадженню у виробництво парових машин. Лише в 1840 році Львівська генеральна дирекція у справах фінансування закупила в Англії та Італії 385 парових двигунів для машинобудівної, шкіряної, деревообробної, харчової, паперової та ін. галузей промисловості. 1844 року четверта частина усього валового продукту Австрії виготовлялося на Східній Галичині.

Одночасно з тим розширювалася географія торгівельних відносин. Східна Галичина перетворилася на транзитну територію для торгівлі країн Західної Європи з Росією, Туреччиною та балканськими країнами, зокрема, Болгарією. Торгівля потребувала будівництва нових шляхів. В кінці 1790 року в Східній Галичині було побудовано понад 900 км шляхів з твердим покриттям, а в кінці XVIII століття тут була прокладена досконала на той час шляхова мережа з системою великих і малих мостів, яка зв’язувала Відень зі Львовом і прикордонними містами, а Львів – з усіма більш-менш значними містами й містечками Прикарпаття і Буковини.

Суспільне життя “австрійської” Галичини визначалося не тільки економічним розквітом. Саме в цей час сформувалася також сильна правова база. Якщо проаналізувати статті Австрійської, Австро-Угорської та Галицької конституцій, текст яких нещодавно вперше переклав українською мовою Роман Петрів, то стає очевидним, що конституційне право було просякнуте духом демократизму. Тут прописані засади свободи слова (“нікого не можна позбавити власної думки”), презумпції невинності (“нікого не можна вважати злочинцем, поки суд присяжних не визнав його винуватим”), гуманізму (“кара смерті відмінена”), приватної власності ( “домове право є непорушне”), релігійної терпимості (“будь-яке релігійне визнання не може вживати щодо іншого першість”) тощо.

У той час незвично відбувалися вибори до державного та крайових сеймів. Щоб стати послом (по-сучасному депутатом), не досить було бути тільки австрійським повнолітнім громадянином, треба було ще й справно платити податки. Найвище оподатковані громадяни (по-сучасному олігархи) мали привілеї на виборах, бо для них були виділені певні квоти на місця у крайових сеймах. Зате, потрапивши до сейму, кожен з них міг користуватися тими ж благами недоторканості, що й теперішні депутати. Як записано в статтях 81 та 82 Австрійської конституції 1849 року: “Забороняється притягати посла до суду чи до фінансового контролю” та “Забороняється арештовувати посла без дозволу палати, до якої він належить, за винятком спіймання на гарячому”.

Спокійне життя посла до сейму міг порушити цісар. Йому конституція дозволяла розпускати державний сейм, розпуск якого тягнув за собою і розпуск всіх крайових сеймиків. І ніхто йому за те не міг дорікнути. Бо, як записано в конституції, “особа цісаря є святість недоторкана”…

Богдан СКАВРОН

Експертиза

Відгуки на опубліковані в українському перекладі австрійські та Галицькі конституції надійшли до Романа Петріва від голови Верховної Ради України Володимира Литвина та спадкоємця австрійського трону Отто фон Габсбурга.

Володимир Литвин, зокрема, написав: “…Тексти конституцій містять положення, які підтверджують доволі високий на той час рівень демократизму Австро-Угорщини. Варто відзначити деякі особливості, що свідчать про долученість до європейської традиції права, а з іншого боку – інтегрованість до цього процесу певної частини України… Доволі цікавим і незвичним з точки зору сучасного сприйняття я відзначив би положення, за якими для внесення змін до Конституції (дослівно в тексті „ревізії”) потрібно розпустити парламент і лише його новий склад може затвердити такі зміни після вивчення питання щодо їх доцільності. Загалом же вважаю, що Ваша робота може знайти попит як у фахівців з конституційного права, так і народних депутатів України. Принаймні чільне місце в бібліотеці Верховної Ради України вона посяде.

З найкращими побажаннями В.Литвин”.

Не менш цікавий лист від нащадка австрійських цісарів: “Книга зачіпає аспект, про який часто забувають в Австрії. Йдеться про те, що зробила Австрія для тих областей, які можливо, були найбільш австрійськими, як до прикладу Галичина чи Буковина. Тут існувала співпраця, яка слугувала прикладом і яка… веде до тог, що в обох сторінзростає розуміння нашої співналежності… Я хотів би запевнити, що допоки Бог даруватиме мені життя, я буду робити все, щоб працювати для моїх українських земляків, як я працював для людей з інших частин старої Австрії та Європи, тому що я маю стійке переконання: ми мусимо бути в єдності, у нас спільне минуле і цивілізація. Наше майбутнє – в новій Європі

З сердечним вітанням Отто фон Габсбург”.