Збудований в середині 17-го століття Станиславів був містом-фортецею з цегляними червоними мурами, гостроверхою ратушею, різноконфесійними храмами у середмісті, крамничками на ринковій площі та корчами в передмістях, які починалися одразу за валами. Через триста років Станіслав перетворився на тихе провінційне містечко, в якому було багато одноповерхових дерев’яних будиночків довкола давнього центру, які співіснували з австрійськими та польськими кам’яницями на нових майданах та вулицях, що з’явилися на місці засипаних оборонних ровів довкола фортеці. І тільки у 1962 році розпочалася історія властиво Івано-Франківська – міста, яке отримало того року нову назву, трохи раніше – нових господарів, а згодом – нове, на жаль, доволі потворне архітектурне обличчя.

Яким був би Івано-Франківськ, якби в місті зникли всі давніші, будовані до його перейменування споруди? Які архітектурні стилі та тенденції належать власне Івано-Франківську? Який він, наш Івано-Франківськ? Журналіст „ГК” спробував знайти відповіді на ці запитання і запросив для прогулянки містом із 44-річною історією архітектора за фахом та митця за покликанням Ігоря Панчишина.

Шістдесяті роки дали місту в межиріччі Бистриць не тільки нову назву, але й принесли в Івано-Франківськ нові містобудівні концепції, продиктовані прагненням радянської влади перетворити обласний центр Прикарпаття на індустріальне місто, в якому мають жити і працювати будівники соціалізму. Історична тканина міста руйнувалася. Вулиці, які розходилися від центру Івано-Франківська, швидко і планомірно забудовувалися однотипними, стандартними та якнайпростішими цегляними кількаповерховими будинками, названими „хрущовками”. Згодом на далеких околицях з’явилися спальні мікрорайони, забудовані панельними будинками. Система забезпечувала житлом нових колоністів, які розбудовували свій новий світ на крихких залишках старого міста.

Свого часу Юрій Андрухович в одному зі своїх віршів назвав ці „доми з шістдесятих” неживими і непридатними. Вони справді, за словами поета, „виростали зненацька”. Швидкі темпи забудови пояснювалися простим матеріалом та примітивним плануванням. Але навіть таке недолуге житло тоді вважалося благом: вперше за часів радянської влади замість „комуналок” (однокімнатних помешкань із спільним коридором та кухнею) почали будувати багатоповерхівки з окремими квартирами.

„Станіславські чєрьомушки”

В Івано-Франківську забудова „хрущовками” почалася з вулиці Бельведерської, де виросли квартали „станіславських Чєрьомушек”, названих так за аналогією із мікрорайоном Москви, де вперше почали практикувати таку архітектурну стилістику. Згодом, щоб підкреслити наслідування „кращих” радянських зразків житлового будівництва, вулицю з однотипними „хрущовками” перейменували на Московську.

Однотипні „хрущовки” стрімко заповнювали колишні станіславські передмістя, виструнчуючиь по вулиці Дадугіна (тепер – Коновальця), Галицькій (насамперед – житло для залізничніків), Жукова (Пулюя).

„Ця забудова, а також подальше спорудження спальних районів із панельних будинків, на перший погляд не принесла містові великої шкоди, – коментував Ігор Панчишин. – Ці доми часто будувалися на чистому полі, вони нічого не руйнували, але самі по собі вони були потворними”.

Гірші за Люфтваффе

До речі, як розповів Ігор Панчишин, архітектурний стиль, в якому працювали радянські проектанти був близький до так званого бруталізму та інтернаціонального стилю, які були характерними для повоєнної Європи. Відомий архітектор Гропіус виробив стилістику уніфікованих будівельних елементів, щоб можна було швидко і масово будувати житло. Його справу продовжив Нільс ван дер Роен, який звів до мінімуму використання найпростіших архітектурних деталей. Згодом в архітектурних колах побутувала фраза, що бомби Люфтваффе (військово-повітряних сил нацистської Німеччини) наробили в Європі менше шкоди, ніж Гропіус і ван дер Роен, які заполонили міста тими однотипними, уніфікованими елементами. На щастя, Європа досить швидко пережила і панельне будівництво та уніфікацію. А в Радянському Союзі цей метод будівництва затримався надовго і використовувався навіть тоді, коли європейські архітектори уже почали експериментувати з постмодернізмом, який і виник, власне, як протест проти стандартів.

„У радянський час уніфікований стиль став догмою: панельне, блочне будівництво, типові схеми і проекти, – розповідав Ігор Панчишин. – До цього змушувала централізація виробництва та фінансування. І хоча всі ці речі потворні, вони виникли не через недолугість архітекторів, а виявилися із загальної хвороби суспільства тієї країни”.

Гуцулам – гуцульське!

Щоб не перетворювати архітектуру на щось цілковито стандартне й безлике, в 70-80 роках була спроба побавитися в народні мотиви, зокрема, було вигадано так званий „гуцульський стиль”. Саме тоді розпочалося будівництво громадських споруд (Івано-Франківський аеропорт, колишнє „Молочне кафе” тощо), які мали стати візитною карткою цілого Прикарпаття. Тепер ці споруди вирізняються своєрідної форми дахами під черепицею та декоративними фасадами. Як пояснив Ігор Панчишин, суть цього псевдогуцульського стилю полягала у звичайному калькуванні певних елементів дерев’яної архітектури горян (будівельне мистецтво гуцулів насправді прекрасне, але тільки у тому в ландшафті, в якому створене) без жодного переосмислення. Переведені у бетон елементи дерев’яних конструкцій втрачали своє функційне й технологічне призначення, та й естетично були не надто привабливими.

„Це було чергове загравання архітекторів з владою, а влади з народом, – розповідав Ігор Панчишин. – Наслідки такого кокетування є скрізь по території колишнього Радянського Союзу. Для Івано-Франківщини було створено таку особливість як гуцульський стиль, який насправді став профанацією. Справді цікаві пошуки використання народних елементів у фасадах, майоліці, вітражах були в арт-декорі чи сецесії. Народний стиль часто використовувався у сенсі непрофесійності, і не був простим мавпуванням”.

Площа соцреалізму

Водночас із архітектурним реверансом у бік простого люду в Івано-Франківську ударили й великий ідеологічний поклін. У 80-х роках розпочалося спорудження нового адміністративного будинку для обкому компартії ( „Білого будинку”) та великої соцреалістичної площі з драмтеатром, готелем, потворними „хрущовками” та неодмінним пам’ятником Леніну.

„Цю площу варто було б зберегти недоторканою, як приклад соцреалізму, – вважає пан Панчишин. – З одного боку – типовий радянський театр, відмінністю якого є тільки рельєф з білого каменю на фасаді, широка площа, готель, потворні „хрущовки”, широкі дороги – і все це довкола пам’ятника Леніну. І далі вздовж вулиці Незалежності до мосту – будівлі типового соцреалізму. У пострадянські часи, коли виникла потреба поставити кудись пам’ятник Іванові Франку, вирішили використати звільнену від Леніна площу. І сперечалися, де саме має стояти Франко. А його куди не постав, він все одно залишиться Леніном, бо площа така – Ленінська”.

„Білі плями”

Якось означити сучасні архітектурні стилі, які використовують забудовники в Івано-Франківську, фахівці не наважуються. Моду диктують замовники. Отримати погодження замовлених проектів в управлінні архітектури зовсім нескладно. Як свідчить практика, дуже часто виконавці проектів та його „одобрямси” дуже тісно між собою пов’язані, а іноді й суміщають обидві посади. Коли контролює той, хто виконує замовлення, порядку, звичано, не буде. Саме тому й з’являються в місті абсолютні архітектурні покручі на кшталт дивного „гриба”, який виріс поряд з універмагом „Прикарпаття” за кілька метрів від великого і досить вдалого офісного та торгового центру чи „пломби” між будинками на Січових стрільців.

„Такі речі виникають тоді, коли замовник хоче забудувати „білу пляму” на карті Генплану, на якій, якщо дивитися на схемі, масштабно будівля може виглядати логічно, – говорив Ігор Панчишин. – Але треба уявляти такі речі просторово. Ніхто чомусь не оцінює панораму”.

Хто вищий?

Власне нехтувати панорамою міста почали ще у 80-х роках, поставивши на фундаментах колишньої Станиславівської фортеці урядовий „Білий будинок”. Від часу його зведення оглядовий майданчик, який навмисне був спроектований у будинку на розі Грюнвальдської та Гаркуші, став нефункційним. „Білий будинок” перекрив огляд на середмістя.

Так само псує краєвид „АРС-дім”, який одним зайвим поверхом затуляє з ринкової площі вірменську церкву. Ще одне скандальне будівництво на тій же площі Ринок проводить фірма „Надія”: торговий центр абсолютно закриває з вулиці Галицької міську ратушу, вирісши аж на два зайвих поверхи. Ще одна цегляна стіна новобудови нещодавно затулила бані церков на Майзлях. Погоня за зайвими квадратними метрами, яку пояснюють інвестиційною доцільністю, повністю знищила поняття допустимої кількості поверхів. Монолітний залізобетон торгових центрів вгруз у місто

А спеціалісти застерігають, що гігантоманія забудови у середмісті може призвести не тільки до естетичних диспропорцій, але й спричинити руйнацію найстаріших міських споруд.

Кінець старого міста

„Будівництво гігантських споруд на території колишнього міста-фортеці та його околицях зруйнувало гідрологічний режим у місті, – вважає Ігор Панчишин. – Фундаменти цих масивних будівель тепер затримують в середмісті воду, яка раніше вільно сходила з пуповини міста. Вапняки, на яких стоять фундаменти найдавніших будівель, розмиваються, тому стара частина міста руйнується”.

Новий голова міста Віктор Анушкевичус обіцяв переглянути рішення попередньої влади, якщо вони не вписуватимуться в план генеральної забудови.В управлінні архітектури оголошено конкурс на посаду головного архітектора міста. Тим часом в середмісті зненацька знову розгорнулося будівництво: будівельники активізували роботу на Фортечному провулку, зелений паркан з’явився на вулиці Шеремети, що веде до Ринку. Хто контролює нову забудову невідомо. Зате директор фірми „Надія”, яка провадить одне з найскандальніших в Івано-Франківську будівництв, Мирослав Бойко очолив депутатську комісію в міській рад, в компетенцію якої входять саме питання будівництва та архітектури.

Богдан СКАВРОН