Днями

АВІАРЕЙС

Є у наших славних авіаліній один чудовий рейс. Називається він Київ – Куала-Лумпур – Сингапур – Дубай – Київ. Тільки в такому порядку. У зворотному – ні. Тобто якщо ви бажаєте потрапити, скажімо, з Куала-Лумпура (для темних – це столиця Малайзії) до Києва – будьте добрі здійснити кругосвітню подорож тривалістю 17 з гаком годин. (З Києва туди летіти 10 годин без посадки.) Так от. Насідає в цьому Куала-Лумпурі народу на весь А-310, і всім до Києва. Ну, командир корабля й екіпаж вітають пасажирів, кіно про рятувальні жилети і т.д. Посадка в Сингапурі. Екіпаж змінюється на новий. Новий екіпаж – те саме: шановні пасажири, командир і екіпаж вітають, кіно про жилети та ін. Ще 7 годин до Дубаї. У Дубаї – знову новий екіпаж. Минуло 12 годин. Hарод вже знудився – зробили все, що можна: напилися, проблювалися, проспалися, похмелилися, знову протверезіли… А тут уже третій екіпаж знову: “Шановні пані та панове! Командир корабля і екіпаж вітають вас на борту нашого літака!” Hа що звідкись із задніх рядів гучно пролунало на весь салон: “Ну, це вже ні! Це МИ вас, блін, вітаємо. Hа борту HАШОГО літака!” Бурхливі оплески тривали хвилин п’ятнадцять.

Якось

ТРУП

Знайомий розповів:

– На початку своєї медичної кар’єри, будучи студентом, підробляв я медбратом в міській лікарні. І от якось літнім вечором (майже вночі) сіли ми з народом душевно “розслабитися”. Спиртику випили трошки, і тут одна симпатична санітарочка згадала, що їй ще труп у морг вивезти треба. А через здоровенний двір (майже парк) їй одній якось страшно катафалк штовхати, та й незручно… Я тут же зголосився допомогти, оскільки дівчинка була симпатична і дорогою назад можна трохи позалицятися, а там дивись і… А кадаврик (труп по-нашому) був з хірургії, помер на столі, і його нога з ним поруч лежить. Ну от, веземо ми той катафалк, його підкидає на ямах і вибоїнах (!). І начебто все добре, і розмова вже хилиться до ліжка… Приїхали, почали здавати – нема ноги! Ну що ж – пішли шукати. Картина: двоє в усьому білому, нервово чиркаючи запальничками, бродять вночі. І тут з найближчих до мене кущів вилазить чоловік напідпитку. Я до нього з питанням: “Ви тут ноги від трупа не бачили?” (Ну, забув я в той момент, що не всі люди – медики). Чоловік, ясна річ, шокований, і тут, йому на горе, з-за повороту вилітає моя Олеся з вигуком: “Знайшла!” і бадьоро розмахує ногою. Бачили би ви, як він втікав!

Колись

ПОГАНИЙ СЛУХ

Це було ще за радянської влади. Для дітей співробітників інституту, де я працював, новорічна ялинка влаштовувалася на вулиці, в лісі… Зима того року була справжня – морозна, тому всі – і дорослі, і діти – були закутані в шарфи і шапки. Все йде за звичним сценарієм. Дід Мороз проводить різні конкурси, а потім каже: тепер давайте, діти, ви загадуйте загадки. Діти починають загадувати загадки, Дід Мороз їх голосно повторює. Треба сказати, що Дід Мороз мусить докладати чимало зусиль – розчути, що сказала дитина, досить важко, бо, крім того, що дитячі голоси тихі й пискляві, йому також заважають накладна борода і шапка. Проте діалог йде жваво. Дід Мороз вже явно розігрівся. Черга дійшла до маленького хлопчика. «А тебе, хлопче, як звати? – запитує Дід Мороз. Хлопчик ледве чутно називає своє ім’я. Я вже не пам’ятаю, яке, здається, Василь. – Ну, Васильку, загадуй свою загадку». Хлопчик щось пищить. Дід Мороз гучним голосом: «Ось Василько запитує: “Хто на мамі вгору ногами?” Западає незручна пауза. Дорослі починають переглядатися. Дід Мороз теж нарешті розуміє, що щось не те. Але оскільки треба якось викручуватися, він обережно, пошепки запитує хлопчика: «Ну і хто це?» – «Муха», – відповідає той. Дід Мороз полегшено, голосно: «Це, діти, муха!» А тоді ще раз звертається до хлопчика: «А чому вона на мамі?» Хлопчик уже досить виразно і голосно: «Та не на мамі, а над нами!»