До 95-річчя від дня народження Степана Ганушевського

Йшла Перша світова війна. Від великих боїв у Карпатах населення гірських сіл або ховалося в лісах, або перебиралося в інші краї. Коли стало більш-менш безпечно і люди потягнулися додому, серед тих, хто повернувся до Дори, був і парох о. Михайло Ганушевський з родиною. Тут 3 березня 1917 року народився його четвертий син – Степан, якому судилося стати одним із перших бандуристів Прикарпаття.

Степан Ганушевський народився в національно свідомій, високоосвіченій, інтелігентній сім’ї. Його батько був вельми знаним громадським і культурним діячем. У всіх своїх парафіях о. Михайло закладав кооперативи, читальні «Просвіти», товариства тверезості. Був для своїх дітей та парафіян прикладом, гідним наслідування. Мати митця Ірина – з Горникевичів, відомої священичої родини. Ніжна й водночас вимоглива у вихованні дітей, вона була справжньою берегинею сім’ї, відданою помічницею чоловіка.

В 1927 році о. Михайло отримав парафію Угорники – Микитинці (біля Станиславова) і сім’я переїхала до Угорник. На новому місці Ганушевський та його старші сини заснували «Пласт», руханкове товариство, драматичний гурток, хори в обидвох селах, активізували роботу читальні. В їхньому домі часто бували політичні та культурні діячі, та особливо охоче до Ганушевських горнулася молодь.

Загальну освіту Степан здобув у Станиславівській народній школі та в Українській гімназії. Був напрочуд здібним учнем, входив до управи гімназійного студентського товариства та до юнацтва ОУН, допомагав організувати народознавчий музей-кімнату.

До музики Степан прийшов дуже легко – вона була органічною частиною життя його родини. Музично обдарованими були цілі покоління Ганушевських та Горникевичів: о. Михайло мав гарний тенор і замолоду був солістом «Львівського Бояна», дідусь (з боку мами) чудово грав на цитрі, бабуся Наталія і мама були прекрасними піаністками. Вдома був рояль, на якому часто грали пані Ірина та діти, у вітальні на столику, на вишитій гуцульській серветці зберігалася, як найбільша святиня сім’ї, дідусева цитра (коли о. Михайла з дружиною та двома молодшими доньками вивезли у 1950 році до Хабаровського краю, інструменти пропали). Всі дев’ятеро братів та сестер Ганушевських мали музичні здібності, залюбки влаштовували мало не щовечора домашні концерти, на яких співали українські народні, стрілецькі та пластунські пісні, популярні танго, а коли до них приходили друзі з гімназії, то влаштовувалися й літературні вечори та диспути, й ігри, і танці, і маленькі музичні вистави. Вдома були ноти (багато з них були переписані від руки), і всі діти знали музичну грамоту і вміли по тих нотах співати.

До того ж Угорники та Микитинці виявилися дуже музичними селами. Часто групи дівчат і хлопців з нижнього та верхнього кінців Угорник немов змагалися у співі: до глибокої ночі влітку, теплої весняної чи осінньої пори було чути пісні над річкою Млинівкою, групи співаків (кожна на своєму мості) перегукувались безперестанку, провадячи своєрідний «діалог», і це було дуже гарно. Таке народне музичне оточення дуже сприятливо впливало на Степана, який змалку тягнувся до співу та рідної пісні.

У Степана, як і в о. Михайла, був милозвучний тенор. Не раз із старшим братом Богданом вони співали разом. Домашнім особливо подобалося, як юнаки виконують ліричний дует Миколи Лисенка «Коли розлучаються двоє», в якому їхні голоси зливалися напрочуд гармонійно.

У гімназії Степана залучили до хору під орудою відомого музичного діяча, викладача Івана Смолинського, а через якийсь час він увійшов до так званої «шістнадцятки» – малого хору, сформованого з найкращих голосів (диригент Ярослав Барнич). Також з юних років він відзначався вродженим артистизмом та був учасником самодіяльних театральних гуртків. А що мав меланхолійно-мрійливу вдачу, а до того був поставний, вродливий, йому доручали переважно ролі романтичних героїв, які дійсно вдавалися йому найкраще. Це, зокрема, Петро в «Наталці Полтавці», Максим в п’єсі «Мирослава» (інсценізація «Захара Беркута»). Однак улюбленою в нього стала роль Лукаша з «Лісової пісні», в якій він дійсно був неперевершеним. Для цієї ролі він навіть вивчився грати на сопілці і грав справді майстерно; можливо, саме музика допомагала йому краще відчути свого героя.

А потім відбулася подія, яка цілком змінила життя Степана: з концертами на Станиславівщину приїхав бандурист із Волині Кость Місевич і декілька тижнів прожив у гостинному домі Ганушевських. Вся сім’я з великим зацікавленням слухала гру і спів бандуриста, а Степан з того часу мало не марив бандурою. Захоплення цим інструментом проявилося навіть у тому, що він замовив собі екслібрис із зображенням бандури і козака. Спочатку на бандурі навчився грати Богдан. Степан спершу перейняв науку гри від брата, а потім подався до Львова на курси до відомого галицького бандуриста Юрія Сінгалевича. Успіхи молодого музиканта були такими значними, що Сінгалевич увів його до складу свого ансамблю, з яким юнак об’їхав різні міста і села Галичини.

У вересні 1939 року, не чекаючи приходу комуністичних окупантів, Степан покидає Україну. Бере з собою бандуру та переходить через Сян на Лемківщину. Оселяється в Сяноці, де відразу розпочинає музично-просвітницьку діяльність та працює інспектором українських шкіл Лемківщини. Коли ж Галичину захопили німці, повертається додому. Поступає до Львівського університету ім. І.Франка на лісо-природничий факультет та до Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка в клас вокалу Д.Йохи-Березенця. Згодом організовує квартет бандуристів і продовжує концертувати, бере участь у з’їзді бандуристів 1943 року у Львові. Та коли війна пішла до закінчення, Степан Ганушевський емігрує вдруге і вже назавжди. Він опиняється в Німеччині, в Інгольштадті (Баварія), де був табір для переміщених осіб. Тоді в еміграцію подалося чимало українських митців і виконавських колективів, серед них і Українська капела бандуристів ім. Т.Шевченка під керуванням Г.Китастого та В.Божика. Степан приєднується до капели, стає її солістом, концертує разом з нею по таборах політичних утікачів у Німеччині, а в 1949 році виїжджає до США.

В Америці шляхи С.Ганушевського і капели розійшлися: її осередком стає місто Детройт, а Степан із сім’єю оселяється у Філадельфії. Щоб стати на ноги матеріально та прогодувати сім’ю, митець влаштовується робітником на одному з заводів, але бандури не залишає. За його ініціативою щосуботи до Філадельфії з’їжджаються на репетиції з недалеко розташованих міст українські бандуристи. Утворюється квінтет, який вже з 1950 року починає з успіхом виступати в штатах Пенсильванія та Нью-Йорк і в Канаді. Приїзду музикантів завжди чекали з нетерпінням. На їхні концерти приходила не тільки українська діаспора, але й американці. У пресі постійно з’являлися відгуки на виступи квінтету, як, наприклад, рецензія у часописі «Свобода» (1950 р., №22), з якої ми дізнаємося, що в програмі концерту, що відбувся в грудні 1950 року в м. Честер і йшов більше двох годин без перерви, було 20 пісень – історичних, народно-побутових та упівських, а також мелодекламація «Розрита могила», чудово виконана Ганушевським у супроводі бандур. Оглядач газети підкреслює глибоке враження, яке справило мистецтво капели на слухачів, відзначає велику майстерність музикантів: «Виконавці квінтету, відомі з виступів у Філадельфії, Джерзі Ситі та інших містах, мають добрі голоси, чисту інтонацію і, що найважніше для того роду мистецтва, виразну, чітку дикцію. При їх виконанні слухачі не пропустили ні одного слова з пісень, які виконувалися квінтетом, а зокрема сольові виступи п. Ганушевського та дуети п. Ганушевського і п. Самокішина з їх жартівливими піснями слухачі прийняли щирими оплесками. Виконавці володіють добре голосами та інструментами, додержуючись старого кобзарського стилю, як пр. додаванням власних речитативних уваг, як то є старовинним звичаєм у жартівливих піснях «Добрий вечір, дівчино» й «Про Мусія»». Далі автор статті додає, що багато слухачів добиралися на концерт з віддалених від Честера місць, та не шкодували такої далекої поїздки, почувалися «щасливі, що почули ті бандури, що, як чарівне «євшан-зілля», нагадали їм старий край, рідню хатину, садок вишневий і тих, що доля не судила їм жити вільним життям. Цей концерт – це був справжній привіт Рідньої Землі…».

У другій половині 50-х років Степан з родиною переїжджає до Рочестера. Тут він організовує секстет бандуристів, продовжує давати концерти в американських та канадських містах і виступає час до часу на різних мистецьких заходах як соліст-бандурист.

У 60-і роки про себе раптом дає знати невиліковна хвороба, яка на 26 років прикує митця до лікарняного ліжка. Та золоті струни Степанової бандури не замовкли ні з його хворобою, ні з відходом у вічність: його середущий син Юрій успадкував батькову любов до бандури і, хоч не став професійним музикантом, часом грає вдома на татовому інструменті і співає українські пісні. І, як колись дідусева цитра в родинному домі в Угорниках, так тепер Степанова бандура в оселі його сина у Рочестері шанується як велика сімейна реліквія, символ далекої України.

Галина МАКСИМ’ЮК,
музикознавець