У неділю Росія отримала президента. На традиційних виборах без вибору жодного чуда, якого – а раптом?! – сподівалися хіба невиправні оптимісти, не сталося. Путін переміг на виборах Путіна, як і годиться, в першому турі. Здобув 63,6% голосів. Конкуренти, точніше, виконавці ролей конкурентів, – далеко позаду. Зрештою, це справа росіян, чимало з них щиро радіють поверненню ВВП, і їм з цим жити.

Але… Реакція і поведінка українського політикуму і медіа у день російських виборів, здається, потребує вже навіть не висновків, а діагнозу. З усіх інформаційних каналів зранку до ночі сипалися новини про явку, екзит-поли, оказії на дільницях в нашого північного сусіда тощо. А під вечір в ефірах почалися спеціальні післявиборчі ток-шоу, де звичні експерти і політики вправлялися в так званій аналітиці, прогнозах та інших способах розвішування лапші на вуха глядачів… От чомусь не пригадується мені такого хворобливого ажіотажу з приводу виборів у Польщі, Угорщині чи Молдові… Хіба ж вони не сусіди й не стратегічні партнери?

Можете заперечити: з Росією, мовляв, особливі стосунки: газ, нафта, ринки збуту… Симпатики Росії згадають про історичну і культурну спільність і т. д.

Ну, так, усе це є. Але з Польщею у нас також чималий досвід «спільної історії», та й товарообіг наче не припиняється. Але чомусь лише до російських виборів в Україні уваги стільки, наче це не росіянам, а нам обирали в неділю майбутнє. Як на мене, є щось у цьому патологічне і принизливе. Це поведінка мешканців колонії, яка намагається вловити кожен порух і подих метрополії, тримати ніс за вітром, запобігати перед паном.

До чого ж тут «Біла гвардія»? А всього лиш ось до чого: на російському державному телеканалі «РТР» 3 і 4 березня по кілька годин поспіль крутили новий російський телесеріал за сюжетом роману Михайла Булгакова. Екранізація цього неоднозначного твору відомого письменника з’їла чималий бюджет, до зйомок залучили майже всю сучасну еліту російського кінематографу (Сергій Гармаш, Костянтин Хабенський, Федір Боднарчук, Михайло Пореченков та інші). А на виході отримали агітпропівську стрічку про боротьбу високоосвіченого, культурного, патріотичного російського офіцерства за збереження цивілізації проти дикунів-петлюрівців. Чого лише варті сцени, в яких петлюрівці знущаються над юнкерами чи коли український полковник Козир-Лешко наказує старості села спалити школу, бо в ній вчили російську мову! До речі, такого епізоду, як і низки інших, у романі немає. А у фільмі – є. І фільм – у день голосування. Причому це прем’єрний показ.

Українці в цьому кіно, незважаючи на те, що вони вдома, на своїй рідній землі, виступають загарбниками, а російські офіцери – благородними захисниками справедливості і порядку. Хіба не креативний політтехнологічний трюк у день виборів колишнього офіцера КДБ? Образ «ворога-хохла» мобілізує електорат і непогано поєднується з пріоритетами зовнішньої політики сучасної Росії. Сказав же Путін одразу після перемоги: головний пріоритет – СНД.

А те, як відреагував на російські вибори наш інформаційний простір і політичний істеблішмент, показує, що це СНД – вже довкола нас, а точніше – нікуди й не зникало. І якщо ми не вичавимо з себе колоніальну свідомість, дочекаємося і білої гвардії. І вже не тільки в телевізорі.