За ініціативою українського товариства «Калина» у Республіці Карелія (Російська Федерація) зараз проходять Дні української культури. Нещодавно головою Товариства обрали уродженку Івано-Франківська Світлану Рукавишникову. Пані Світлана виїхала з Прикарпаття у 1983 році, коли вийшла заміж за військового. В Карелії, в Петрозаводську, мешкає з 1992 року.

Світлана Рукавишникова розповіла «Галицькому кореспонденту», як вдається на чужині триматися українських коренів і берегти рідну мову.

– Пані Світлано, як святкують Дні української культури в Карелії?

3 березня відбувся міжнаціональний літературно-музичний вечір «Мово моя, не мовчи», у якому взяли участь колективи з Вірменії, Грузії, Греції, наші українські колеги із Медвежегорська з дітками. Були і пісні, і танці, а головне – вірші різними мовами. Вечір був присвячений Міжнародному дню рідної мови. 12 березня ми провели Шевченківські читання, а на початку травня відбудеться заключний концерт. Крім того, заплановано декілька виступів нашого хору. Ми запросили виступити на концерті у травні колектив з Івано-Франківська. Але потрібно багато грошей на дорогу, тому не знаю, чи франківці відгукнуться на наше запрошення.

До речі, наша міська рада проводила конкурс «Карелія – територія згоди і толерантності», у якому переміг мій проект. Тепер готуюсь до його втілення – це урок толерантності у школі, в якій навчаються мої онуки.

– Нещодавно Ви очолили українське товариство «Калина». Чим займається ця організація?

Наше товариство діє з 1993 року і налічує понад 50 членів. Ми пропагуємо українську культуру та мистецтво, літературу та історію, займаємося формуванням національних творчих колективів, вивченням історії української діаспори у Карелії, встановленням та розвитком культурних відносин з Україною. Товариство «Калина» є охоронцем національних українських традицій в інших регіонах Росії та за її межами. Наше товариство відкрило захоронення невинно убієнних в урочищі Сандармох та на кошти членів товариства спорудило пам’ятник Козацького Хреста «Убієнним синам України». При товаристві діє народний колектив – хор «Українська пісня», а також дитячий вокальний ансамбль «Українська ластівка».

На жаль, Україна нам нічим не допомагає. Для своїх заходів ми шукаємо спонсорів, але тепер дуже важко їх знайти. У 2011 році до нас на Дні української культури приїздив танцювальний колектив зі Львова. Щороку у серпні до нас приїздить делегація з України, щоби вшанувати пам’ять загиблих, от вони і привозять деяку літературу, за що їм особиста подяка.

– А крім Львова, з якими містами підтримуєте культурні зв’язки?

В основному наш хор їздить на Сорочинский ярмарок. Також хор брав участь у фестивалі у Рава-Руській «Козацьке перехрестя». Там приймали нас чудово.

– То як вдається виживати, якщо влада вас не підтримує?

З миру по нитці, ходимо з «простягнутою рукою». Ми вже два роки не маємо можливості відправити своїх дітей до Москви на Шевченківські читання. До речі, наші діти понад чотири роки займали призові місця на конкурсі, з кожним роком все важче і важче.

Минулого року до нас приїздила пані Наталія Прокопович – генеральний консул України у Росії, ми у неї просили допомоги. Вона сказала, що вони самі у Санкт-Петербурзі не мають грошей, а не те щоб ще нам допомагати.

– Чи залучаєте молодь до своїх заходів?

Дуже прикро, але діти та молодь не дуже охоче йдуть до нас. У школах ми проводимо диспути, вікторини, розповідаємо про українські традиції та звичаї, супроводжуємо це все піснями. Минулого року я ставила з нашими «ластівками» різдвяний вертеп, на зустрічі приходять люди похилого віку. Ось 12 березня ми провели Шевченківські читання у науковій бібліотеці Петрозаводського університету. На жаль, студенти, які взяли участь у читаннях, робили доповіді російською мовою. Минулого року читали вірші Шевченка обома мовами, але більшість знову-таки російською.

– То як українці почуваються в Росії?

Як кажуть, по-різному. Але ті, кого я знаю, – непогано. Трудимось і будемо старатись, щоб наша українська культура не була забута. І для цього ми прикладемо всіх зусиль. До речі, наше товариство у Карелії на високому рівні, до нас прислухаються. Але тільки так, щоб це нічого не коштувало. Хоча цього року Міністерство культури Карелії профінансувало оренду залу у філармонії на Дні української культури.

– Члени делегації, які минулого року відвідали Соловецькі острови, розповідали, що українці Росії комплексують, що вони українці…

Не знаю, чому у них склалося таке враження. Хоча є такі індивіди, які цураються свого коріння. У нас у товаристві були такі, і вони відійшли від нас. Один з них сказав: «Це мої діди були українцями, а я народився у Росії, і отже, я росіянин». Я теж ходила до російської школи, але Україна – то моя мати.

– Як Ви оцінюєте результати президентських виборів у Росії?

Скільки тут живу, з 1992 року, завжди здавалося, що все, що твориться у Москві, нас не стосується. Тут усе спокійно, результати такі, як очікувалось. А проблеми були, є і будуть. Всім не догодиш. У Карелії всі національності живуть більш-менш дружно. Хотілось би ліпшого життя, але і так не зле.

– А за політичними процесами в Україні стежите?

Стежимо. Все дуже складно, чи, може, ми так думаємо, бо ми далеко? Політика дуже складна, наше товариство більше переймається культурою. А взагалі, якби правителі в Україні думали про людей, то тоді б не було покинутих дітей і українські жінки не їхали б заробляти гроші в чужі країни.

Розмовляла Марія ГАВРИЛЮК