У Франківську з’явився молодіжний експериментальний театр – в монастирі Отців Редемптористів. Варто навідатися до монастиря, щоби побачити драматургію Олексія Гнатковського. Минулого тижня аматорський театральний гурток давав виставу «Великий льох» за мотивами творів Тараса Шевченка. Оригінальне потрактування класики, несподівана алегоричність містерії і актуальні паралелі до сьогодення, які майстерно втілили самодіяльні актори, вразили глядачів. І змусили заговорити про нове театральне явище.

«Прем’єрі передували два з половиною роки роботи», – зауважив керівник гуртка, постановник вистави Олексій Гнатковський. Франківці знають Олексія передовсім як цікавого актора Івано-Франківського обласного муздрамтеатру. За кілька років роботи преса й критики встигли побачити в ньому «героя-коханця» і нарекли «театральним серцеїдом». Проте в монастирському театрі Олексій Гнатковський виявив себе як самобутній режисер і талановитий учитель.

«Театральний гурток ініціювали при монастирі, і я погодився допомогти, – пригадує Олексій, – бо мені самому цікавий театр у всіх його проявах. У трупі франківського театру я є актором і асистентом режисера. Мені подобається режисура. У мене є ідеї, які хочеться розвинути, втілити. Але не тільки це спонукало мене відгукнутися. Була ще якась сила… Я довго думав: для чого в монастирі театр? Яким є моє в ньому завдання? І зрозумів, що велика ціль – згуртувати молодь біля Церкви. Бо Церква і Театр – це ті речі, які духовно розвивають людину. Вже в процесі роботи з’ясувалося, що театральний гурток має іще кілька завдань. Одне із них, як би банально це не звучало, – поширення національної ідеї. Для мене вона втілена в простій формулі: дати іншим знання і спонукати їх передати ці знання далі. Так складається гурт, об’єднання, держава. Так твориться національна і релігійна свідомість. Поширюється культурний розвиток…».

«Важливо працювати і над вихованням особистості, – продовжує керівник аматорського театру. – Коли тільки були сформовані дві змішані акторські групи (від 15-ти до 40-ка років), давалися взнаки особисті комплекси, страхи, над людьми тяжіли пережиті негаразди. Поступово вони позбулися цього вантажу. І тепер є вільними. Вони свідомі, розумні люди, можуть дискутувати, відстоювати власну думку. Все це потрібно для того, щоби могти робити театр. Мусить бути колектив однодумців, згуртований вірою і довірою. За ці два з половиною роки наших занять такий колектив склався. І це, напевно, найголовніше».

«Ми опановували сценографію, розбирали драматургію. Але мали для цього дуже небагато часу, – розповідає Олексій Гнатковський. – Якщо в професійному театрі репетирують виставу кожен день впродовж двох місяців, то гурток має змогу займатися лише у понеділки – усього чотири рази на місяць. Тому на постановку твору іде багато часу – близько року».

«Кінцевий результат театрального гуртка – вистава. Ми довго думали, шукали матеріал. Вибрали Шевченка, – каже режисер. – Виходили з того, що в його словах, які є надзвичайно актуальними, можна знайти Слово Боже. «Великий льох» – не вистава в класичному сенсі. Це композиція двох творів – «Великий льох» і «Відьма», яка виводить віршовану естетику Шевченка на рівень драматургії.

Містерія «Великий льох» у нашому прочитанні має наскрізну лінію. Її тримає образ причинної Відьми, що його ми трактуємо як образ Великої Матері – уособлення жінки і водночас уособлення України. Вона постійно присутня в дії – поміж всіма персонажами твору. Цей образ на сцені втілюють троє акторок. Поліно, яке вони передають одна одній, символізує материнство. Межі сприйняття розширено: Матір-Україна шукає своїх дітей. Така от метафора – божевільна Мати і діти, які її не признають. Постає питання: хто насправді є божевільним?

Діти – три душі, за Шевченком, – караються через гріх відступництва перед Матір’ю і перед державою. Три Лірники – не каліки, як в оригіналі, а нормальні здорові чоловіки. Та вони є духовними покручами, бо не здатні бути борцями. Це пристосуванці, які готові співати тому, хто чинить насилля над їхню Матір’ю. Наші актори зуміли показати драму людей, які розуміють, що відбувається, але не мають сили цьому протистояти.

Метафорично потрактовані у виставі і образи трьох Ворон. Тільки одна із них є злом апріорі. Інші – люди, вирвані із загальної маси. Люди, в чиїх серцях посіяне і виросло зло, яке змінило, перетворило їх на апологетів зла.

Великий льох у виставі – це народ. Приспаний і загодований. Алегорія до теперішнього часу: Ворони роздають хліб людям, ті їдять його і замовкають. Слів Шевченка за голосним плямканням вже не чути. Невже це кінець? Та в цей час Мати, яку всі вважали божевільною, починає співати Богородицю. Співає, щоби пробудити ту глибинну свідомість, яка в кожному з нас забита шматком хліба, страхами і гріхами нашими. Молитва, яку підхоплюють всі учасники дійства, долає злі сили. Фінал вистави: відкривається символічна могила, як той великий льох, у якому шукали скарб. В ній – живий маленький Ісус. Символ надії, яку кожному з нас треба знайти всередині свого серця. Знайти, щоби робити щось для нашої Матері-України…»

«Великий льох» – перша вистава в репертуарі аматорського театру. Побачити її можна буде впродовж цього року в театральній залі монастиря. «Зала може вмістити близько 70-ти глядачів. Цього простору досить для малої сцени, – зазначає Олексій Гнатковський. – Нам важливо, щоби дія відбувалася саме тут…»

Тепер гурток вже працює над наступною постановкою. «Готуємо «Політ над гніздом зозулі», – ділиться планами режисер. – Хочемо перевести сюжет у метафоричний і повністю поміняти простір. Будемо намагатися провести аналогію зі Спасінням. Залишимо незмінним тільки текст. Дію виведемо за межі психіатричної клініки і спроектуємо на всю спільноту людей». Щоби втілити цей задум театру, потрібно 50 репетицій, а це – ще рік часу. Треба дожити.

Розмовляла Наталія КУШНІРЕНКО