У Коломиї в музеї Гуцульщини і Покуття 23 березня відкриється виставка світлин відомого прикарпатського фотохудожника Яреми Проціва, приурочена 50-літтю митця. На виставці буде представлено 60 робіт, виконаних за останнє десятиріччя. Це переважно портрети, які фотограф вважає своєю родзинкою, а також кілька знимок у жанрі ню, в якому Ярема Проців безперечний гуру на Прикарпатті. Як портретист Проців працює в унікальному жанрі. Його портрети не сплутаєш ні з чиїми іншими – практично усі вони тяжіють до живопису і нагадують синтез фотографії та малярства. «ГК» поспілкувався з митцем напередодні його ювілею 31 березня. Далі – пряма мова.

Як я не став художником

Я мріяв бути художником. Навіть кілька років вчився у Заливахи. Але, видно, у мене руки трохи не так ростуть. А в душі бажання займатися живописом залишилось. Замість пензлика я в руки взяв фотоапарат і з його допомогою домагаюся того, чого я хотів. Фотошоп і фотографія сьогодні є синтетичними. Одне без другого майже не існує, але якщо взяти фотоапарат і сфотографувати недолуго, то ніякий фотошоп не допоможе. Фотошоп – це засіб вираження, якщо він дає такі можливості, то чому б ним не скористатися, щоб себе виразити? Звичайно, зараз є багато критиків, які кричать, чому тут так багато фотошопу. Я не згідний з ними, бо що, зараз кіно немає? Яке зараз кіно без комп’ютерної графіки? Нові технології – це абсолютно нормально. Те, що я роблю, – це синтез фотографії і комп’ютерної графіки. Це той же інструмент, що й пензлик. Якщо людина може себе виразити з його допомогою, то чому б ні? Сьогодні всі кажуть, що вміють користуватися фотошопом, але відчуття, як зробити добре, все одно не мають. Звичайно, є жива фотографія, репортажна фотографія, яка має свою нішу. А це є художня фотографія – тут обмежень нема. Це синтетичне мистецтво, яке відповідає часу, в якому ми живемо.

Взагалі, за освітою я музикант. Граю на віолончелі. Я 11 років вчився музиці, щоб бути 40 років фотографом. Я не шкодую про це. Музика навчила мене естетичному сприйняттю світу.

Професійні секрети

Я можу одну фотографію робити місяць або й два. Інколи доводиться перезняти фото ще раз, щоб виправити допущену помилку. Хоча таке перезнімання дуже рідко давало результат. Як би не старався, не копіював, відтворити не вдається. На цей момент вже внутрішній стан інакший і в мене, і в людини, яку я фотографував. Вже змінилася енергетика фотографії. Це треба вистраждати, бо кожен твір мистецтва має енергетику. Навіть екстрасенс може за тією роботою розказати все про людину, яка її зробила, бо там закладена її енергетика. Зверніть увагу, як по-різному відчуваєш одну й ту ж фотографію, коли дивишся її на комп’ютері, а потім візьмеш до рук. Жива фотографія зовсім інакша, вона енергетична. Коли дивишся на таку роботу, вистраждану внутрішньо, на перший погляд, ніби й нічого особливого, а вона приваблює, не можеш відірвати погляду. Хочеться з такою роботою спілкуватися, бо туди художник душу вклав. Глядач відчуває цей душевний контакт, коли його заворожує робота.

Для мене композиція – це святе. Вміти композиційно побудувати роботу – це впорядкувати хаос, який є довкола. Це початок. Спочатку треба побудувати, щоб сфотографувати. Перш, ніж натиснути на кнопку, може пройти 15-20 хвилин. Це є спілкування з людиною. Фотографи поділяються на кулеметників і снайперів. Зараз майже всі кулеметники. Це вже не ті радянські часи, коли ми фотографували на плівку. Вона коштувала гроші, ти не знав, що ти сфотографував, поки не проявиш, і клацати кнопкою ніхто собі не міг дозволити. Перш ніж натиснути на кнопку, треба було 10 разів подумати. А зараз карточки мають велику пам’ять і можна клацати скільки завгодно і все підряд. Раптом щось та й попадеться. Рано чи пізно щось попадеться. Це рулетка. Не сподобалося – витер і знову клацаєш. А снайпери – це фотографи, як правило, мої ровесники, які починали з плівкової фотографії. Я 10 разів обійду об’єкт, перш ніж натисну на кнопку. Не тому, що мені цей кадр не подобається, просто мені не цікавий випадок, лотерея. Лотерея – це не заслуга людини. Я хочу сам побачити так, як я бачу, а не як мені трапилося.

Молоді фотографи сьогодні не є дуже грамотними, бо, найперше, не мають де навчитись. Не тому, що ліниві – я теж був лінивий в молодості, але ми тоді чогось дуже прагнули, шукали книжки, а книжки з фотографії були в страшному дефіциті. Треба було по блату десь з Києва діставати. Зараз ця література цілком доступна, і це дуже добре. Кожен може собі фотографувати і мати сімейний альбом. Але якщо говорити про щось більше, то мало просто вчитися. Треба мати великий життєвий досвід. У фотошколі можна отримати базовий рівень знань, а внутрішнє бачення – це дуже глибока річ, його можна тільки з досвідом здобути.

Як я став фотографом

Це дуже весела історія. Мій хресний тато був професійним фотографом. Коли мене хрестили, він у крижму кинув фотоапарат, звідти все й почалося. Мені було 5 років, коли він мені подарував перший фотоапарат. Я його розкрутив і повністю розібрав, бо мені було цікаво, що там всередині. Вуйко подарував мені ще один і сказав: “Нічого, Яремо, зате тепер ти будеш знати, чому воно фотографує і як фотографує”. Я почав фотографувати з першого класу школи. Сидів у ванній, робив фотографії. Чому потім пішов вчитися музиці? Можливо, через батьків. Моя мама, викладач музичної школи, мріяла з мене зробити Ростроповіча. Я для неї повчився 11 років, з гастролями об’їздив весь Союз – від Сахаліну до Ужгорода. Завжди був з фотоапаратом. В мене ще й жінка музикант, скільки можна тої музики? Досить двох музикантів в хаті. Я обрав те, що я більше любив. Був віддавна знайомий з покійним Степаном Назаренком. Він мене знав ще з дитячого садка. Так я і став фотографом.

Про моделей

Як правило, всіх людей, які були моїми моделями, я знаю. Я знаю, що можу з цією людиною зробити. З випадковими людьми рідко щось виходить, бо немає розуміння. Мені дуже легко працювати з людьми, які мають якийсь стосунок до творчості. На цій виставці будуть, наприклад, протерти художників Тані Павлик, Миколи Джички, Богдана Бринського та інших. З творчими людьми легко працювати, бо вони мене з півслова розуміють, а деколи я ще не встиг рота відкрити, а мої думки вже були прочитані. Але й є винятки з правил. На одній з фотографій я зазнимкував одного звичайного коломиянина. Я зустрів його на вулиці, чимось він мене зачепив, ми розговорилися, і я запропонував йому сфотографуватися. Він не був проти, бо жінка його якраз змушувала піти сфотографуватися і збрити довгу бороду.

Є також один безхатченко. Він зажди спав на лавочках біля центрального франківського туалету. Я його запросив у салон сфотографуватися, заплатив гроші. На той час горілка коштувала 7 гривень. Я йому дав п’ятку. Він просить: “Дай ще 2 гривні”. Я зрозумів, що йому на горілку, дав ще 2 гривні. Він дуже втішився. Десь за два дні приходить знову і питає: “А вам не треба ще мене фотографувати?” Я його вже давно не бачив. Цікаво, чи він ще живе. Біля нього на фото моя давня модель. Вона дуже неординарна, сама з-під Коломиї. Батьки ледь не відреклись від неї через те, що вона лиса ходить. А в неї таке бачення світу.

Кожна людина надзвичайно багата і колоритна. Я просто хочу розкрити світ людини. Для мене людина – це найбільша загадка. Когось цікавлять репортажі, а мене цікавить людина крупним планом. Ми думаємо, що ми знаємо людей, але ми навіть себе не знаємо. Одиниці людей у світі себе пізнали. Якщо пізнаєш себе – пізнаєш світ. Я себе не можу пізнати, пробую пізнати інших людей. Намагаюсь передати світ людини як Боже творіння.

Підготувала Наталка ГОЛОМІДОВА