Термін подачі заявок для участі в конкурсі на посаду ректора Прикарпатського національного університету завершиться за кілька днів. Тоді міністерство оголосить дату проведення конференції трудового колективу, на якій з-поміж претендентів обиратимуть ректора. До того – триватиме офіційна виборча кампанія. Неофіційна ж стартувала ледь не рік тому. Про її перебіг, учасників і технології газета писала в циклі публікацій «Ректоріада».
“ГК” починає цикл інтерв’ю з головними претендентами на керівництво найбільшим вищим навчальним закладом Прикарпаття. Газета запрошуватиме до розмови усіх кандидатів, першим – директора Інституту туризму, професора, доктора історичних наук Володимира Великочого. Саме він першим подав документи до міністерства.
– Пане Володимире, якби ви підсумували семирічку правління попереднього ректора ПНУ Богдана Остафійчука? Що б ви змінили, а що б зберегли в університеті у разі перемоги на виборах ректора?
Думаю, перед тим, як почати критикувати, варто сказати, що було позитивного.
При Богдані Остафійчуку з’явилося – як загальна тенденція – намагання якимось чиним повернути університет до потреб викладача і студента. Якщо приймалися якісь важливі рішення, то керівництво все ж радилося з людьми. Спершу питання розглядала вчена рада, а вже тоді на підставі її ухвали рішення приймав ректор. Тобто було намагання залучитися підтримкою колективу й якось розбудити в ньому відчуття відповідальності за кінцевий результат рішень. Робилися спроби визначити план розвитку університету, визначити пріоритети. Думаю, така модель управління правильна. Але, на жаль, не всі кроки були правильними в конкретних ситуаціях, і врешті-решт гарні галса залишилися просто гаслами. Можу помилятися, але мені здається, чітко сформульованих завдань для університету так і не булоА тому є кілька речей, які мені дуже не подобаються і їх треба однозначно виправляти. Перше: очевидно, що ПНУ втрачає позиції як провідний центр освіти, науки і культури навіть у Західному регіоні, які він по праву і за потенціалом мав би утримувати. Пояснення не може бути простим і однозначним. На сьогодні зрозумілим є те, що університет не заявляв голосно про себе конкретними справами і проектами. В цьому провина не обов’язково самого Остафійчука – хочу це підкреслити. Це спільна відповідальність всього колективу, зокрема й команди, що керувала закладам разом з ректором. Тому майбутньому ректору доведеться добре подумати, як ефективно організувати роботу ректорату і своєї команди з погляду менеджменту.
Друге. Сьогодні варто змінювати акценти у профорієнтаційній роботі. Адже від студента залежить майбутнє закладу. Ми повинні не чекати, поки нас виберуть, а самим себе пропонувати, йти до абітрієнта. Тут потрібні креативні ідеї. Дещо ми вже започатковуємо в Інституті туризму.
Третє. Ми, певно, надмірно захопилися лише експансією – придбанням нових приміщень і територій. Як на мене, екстенсивний шлях розвитку університету через набуття нових територій і активів,, себе вичерпує, пора в ньому ставити якщо не крапку, то поки що три крапки.
– Здається, крапку вже поставив Богдан Остафійчук. Майже усіма територіальними здобутками університету завдячує ще Кононенку.
Чому ж? Дещо було придбане й за Остафійчука. Мова йде і про новий корпус для Інституту туризму, і про споркомлекс «Олімп». В останні роки ми за інерцією продовжували більш чи менш вдало курс на екстенсивний розвиток закладу. І це було до певної міри виправдано. Адже необхідно було наростити ресурси, розширити напрями діяльності, утвердити статус молодого університету як одного з провідних центрів освіти, науки і культури Прикарпаття. Однак рухатись постійно лише цим шляхом – заздалегідь програшна стратегія. Зараз, як ніколи раніше, потрібно зосередитися на якості освітнього процесу, тобто акцентувати увагу на інтенсифікації процесу.
Слід зосередитися на трьох основних складових будь-якого університету. А це – викадач, студент і засоби їхньої праці, скажімо – бібліотека.
Викладач в університеті має відчути себе соціально захищеною людиною, впевненою в завтрашньому, як і його сім’я. Для цього університету треба зробити низку конкретних кроків. Не тільки на розсуд керівництва підвищувати заробітню платню, а впровадити систему, з якою буде зрозуміло, коли й за що це підвищення відбувається. Нинішня система нарахування рейтингових балів більше орієнтована на наукову роботу. По справжньому розвивати науку можуть не всі. Для тих, хто це може і вміє – мають бути свої критерії. Науку треба підтримувати, але не “загалом”, а конкретно, цілеспрямовано. Адже університет – це апріорі потужний науковий центр.Водночас, університет- це і заклад, в якому формується фахівець, тому викладач, що не менш значиме,- має якісно давати знання, формувати компетенції у студентів, вдосконалювати відомі і розробляти нові методики викладання, використовувати нові форми роботи, збільшувати питому вагу практичної компоненти у навчальному процесі, давати і допомагати студенту втілювати такі індивідуальні завдання, які вирізнялися б новизною і практичною значущістю.
А тому дуже важливо оцінювати викладача ще й з погляду методики його роботи, з погляду використання ним нових навчальних технологій, зокрема й інформаційних. Без науки, звісно, не обійтися, але й без модернізації методики викладацької роботи ми також далеко не просунемося.
– До речі, за результатами недавнього звіту про наукову роботу в 2011 році ПНУ отримав від міністерства освіти незадовільну оцінку.
На жаль, є такий момент. Більше того, якщо говорити про певні складові наукового звіту, наприклад, питання, пов’язані із господарсько-договірною тематикою, то ми взагалі знаходимося на передостанньому місці в Україні.
– Тобто наукові наробки ПНУ ніхто не купує?
Не все так просто, як здається. Колективи вчених університету виконують науково-дослідні теми, які фінансуються з державного бюджету. Але сукупна сума фінансування сьогодні явно не відповдає потенціалу колективу. Історія цієї проблеми має щонайменше 20-ти річну давність. Коли на зорі незалежності формувалися теми державного замовлення в межах існуючого державного бюджету, ми тільки виникли як університет. А тенденції фінансування наукових проектів з боку держави збереглися і сьогодні. Фінансують в основному відомих, знаних, а не тих молодих, які хотіли би набути певного статусу.
Напевно, варто було науковому відділу, бухгалтерії, усім, хто в університеті відповідає за госп-договірну тематику більш відповідально поглянути на процедуру її оформлення і реалізації. Слід змінювати самі підходи до такої роботи. Ну, скажімо, у нас фінансується певна структура, сенсу в якій я взагалі бачу мало. Це так званий науково-дослідний інститут українського козацтва. Може, вона була б доречніша в якомусь центрально-українскому університеті? Чи доцільна вона в Галичині? Тим більше, що її навіть очолює не фахівець в галузі історії
– Зате її очолює який генерал-хорунжий, і таких генералів у ній, кажуть, чимало, включно з екс-ректором.
В кожному разі, думаю, в університеті доцільність такого підрозділу варто поставити під сумнів. Але він, певно, не єдиний такий. .
– Чимало доводилося чути нарікань, що при призначенні на посади в університеті керувалися принципом особистої відданості керівництву. Людям, які ризикували дозволяли собі критику на адресу очільників, нерідко погрожували вільненям. Деякі були звільнені, окремі судяться досі. Чи можна налагодити кадрову політику так, щоб вона не залежала від примх керівництва?
Треба старатися. Навряд чи можливо зовсім усунути людський фактор, бо ми все ж працюємо серед людей. Але ж сила керівника якраз полягає в тому, щоб прислухатися до критики більше, ніж до підлабузництва.
Людина, яка критикує, а не поливає брудом, – знахідка для керівника. Майже завжди в критиці є раціональне зерно, яке варто використати в роботі. На жаль, часто влада розцінює критику як зазіхання на повноваження і авторитет. Що ж, це вже особисті вади людини, яка представляє владу.
Мені особисто звільненням не погрожували, хоч були різні ситуації… Але я загалом людина не злопам’ятна. В університеті є чим займатися, і особисті стосунки не повинні бути перешкодою для роботи.
Можу сказати, що я якраз був тим одним з тих, хто на ректораті, Вченій раді відкрито висловлював думки з різних питань і завжди говорив вголос, якщо був не згідним з якимись позиціями. Я вважаю це нормальним робочим процесом, який мав би допомагати виходити на конструктив.
– У вітчизняних рейтингах університет, скажімо так, зірок не хапає. Що можна зробити для підвищення якості освіти?
Я би так категорично не стверджував. За різними рейтингами показники ПНУ цілком пристойні. За одним з рейтингів ми знаходимось на дев’ятій позиції в Україні, за іншим — на 36-ій. Так, потрібно ще багато працювати над підвищенням якості підготовки фахівця. Кожен студент повинен бути впевненим, що знання , які йому дадуть в університеті, однозначно допоможуть йому працевлаштуватися.
– Відомо, як в багатьох університетах сьогодні працевлаштовують студентів: змушують приносити «липові» довідки про працевлаштування, а потім звітують до міністерства, що все гаразд – і отримують чергове держзамовлення. Є таке?
Проблема працевлаштування – це не проблема тільки ПНУ. На жаль, молоді люди і не тільки сьогодні поставлені в умови виживання. А завдання конкретно ПНУ – піднімати свій рейтинг до рівня високої конкуретноспроможності на ринку праці своїх випускників. Але можна ставити питання по-іншому. Для прикладу: чи може хтось назвати хоч одне туристичне підприємство в Івано-Франківській області, яке знаходиться в державній власності?
– До чого тут державна власність?
А до того, що студент, який навчається на державній формі, мав би бути влаштований за потребами держави, тобто держава мала би замовити його навчання, а потім працевлаштувати.
– В Інституті туризму взагалі немає держзамовлення?
Є, і ми якраз не маємо проблем з держзамовленнями. Тому що намагаємося формувати фахівця таким чином, щоб він був затребуваний ринком праці. Якщо наш студент здобуває фахові знання, якщо він знає дві чи три іноземні мови, при цьому він ще й пройшов практику за кордоном — то він потрібен сьогодні і в Буковелі, і в приватній садибі, він сьогодні здатен організувати сільський туризм на Бойківщині або на Городенківщині. Ми намагаємося сформувати такого фахівця, який би сам собі дав раду. А якщо він ще при цьому всьому створить два-три робочих місця для своїх колег, то будемо вважати, що він свою функцію виконав.
Мені здається , що в нас в державі питання держзамовлення поставлені з ніг на голову. Держава робить замовлення з першого курсу. Я розумію, що це потрібно для соціальнонезахищених: інвалідів, сиріт, чорнобильців, це так. Але чому б державі не чинити інакше: діти починають з одинакових умов, ті, хто потребує – мають право на отрмання пільгових кредитів на навчання, доходять до завершення бакалаврату і тоді держава вибирає з випускників, кого їй треба, і повертає цим дітям кошти за навчання, надає їм нормальне місце праці, забезпечує певним соціальним пакетом. Як на мене, це би було з точки зору використання державних коштів більш прагматичним варіантом. Але це – справа майбутнього.
– Є ще така проблема. З одного боку, університет зацікавлений в прибутку, а отже, в якомога більшій кількості студентів-платників. З іншого, якщо студент платить, до нього ставляться дуже поблажливо, і це призводить до загального зниження рівня освіти. Може, в ПНУ надто захопилися гонитвою за доходами на шкоду якості освіти?
Якщо говорити про фізиків чи математиків, там студенти вчаться переважно на державній формі навчання, і дуже мало за контрактом. Та якщо говорити про той самий туризм, то так, на рівні бакалаврату приблизно 75-80% – студентів це платники.
Звісно, не всі вчаться успішно.
– Бувають відрахування не за несплату, а саме за неуспішність?
Не можу сказати про весь університет, скажу про Інститукт туризму. Ми цього року за неуспішність відрахували після зимової сесії 9 студентів.
Тут дуже важливо, наскільки серйозно підходять до справи керівники структурних підрозділів – завідуючі кафедрами, декани. Але, безумовно, проблема існує. Гроші університету потрібні, але чого не можна допускати – це дозволяти платнику сісти викладачу на шию. Потрібно шукати золоту середину. Переймати досвід європейський країн. Скажімо, студент переводиться на наступний семестр за умови, що він виконав навантаження за попередній. Не пройшов якусь дисципліну — повертаємо назад, хай ще раз заплатить за неї. Це якраз і є той один з позитивів Болонської системи, який нам слід було б застосовувати для покращення якості освіти випускника. Але вирішення цього питан та низки інших нагальних питань – складова рпеформи вищої освіти
– Хронічна хвороба вищої освіти – корупція. ПНУ – не вийняток з правила. Є ідеї, як її бодай мінімізувати?
Корупція – хронічна хвороба нашого суспільства і безумовно і вищої освіти як його складової. Корупцію можна обмежити, якщо звузити середовище, до вона виникає. Скажімо, екзамени. Треба стимулювати студента вчитися і заробляти оцінки, а не змушувати йти до викладача на іспит. В наших силах – змінити положння про оцінювання студентів, для цього не потрібно міністерських вказівок.При нинішній системі студент, виконуючи всі завдання, активно працюючи на заняттях, може набрати максимум 50 % від суми балів в ході навчального процесу і це дозволяє йому сподіватися лише на оцінку “задовільно”. Тобто, він не може отримати оцінку “добре” і “відмінно”, не здаючи іспиту. Виходить так, що ми “примушуємо” і студента, і викладача до іспиту? Чи не створюємо ми останньому таким чином середовище для уможливлення так званих коруптивних дій? З іншого боку, навіщо студенту постійно відвідувати заняття, активно працювати на них, писати контрольні чи самостійні роботи, виконувати індивідуальні заняття, звітувати про виконання самостійної роботи, якщо можна вчитися впродовж семестру від випадку до випадку, а за дві ночі перед іспитом вивчити необхідний об’єм інформації і заробити свою мінімальну оцінку?
Адміністративними методами проблему мотивації студента до активізації його навчальної роботи не вирішити. Час позбуватися радянських стереотипів щодо всебічної “усепокореності” студента викладачеві чи адміністратору за принципом “бо по іншому бути не може”. Студент такий же учасник навчального процесу, як і викладач чи адміністратор. Щоб від нього вимагати, треба йому створити належні умови навчання, мотивувати набраними балами за чітко визначеними критеріями. В кінцевому результаті, вмотивований студент мотивуватиме до роботи і викладача, не дозволить йому перебувати в стані застою і самозаспокоєності. А все це в комплексі повинно сприяти якості навчального процесу і підготовці фахівця.
– В Інституті туризму недавно стався скандальний випадок: викладача арештували за хабар. Кажуть, після цього в університеті – можливо, зацікавленими особами – поширюється інформація про ваш Інститут як про чи не найкорумпованіший підрозділ ПНУ?
Про те, що поширюється інформація про корумпованість Інституту – вперше чую. Я б сказав, радше – навпаки. Принаймі так пишуть студенти на своїх сайтах. Але не хотілося б виправдовуватися. Можу стверджувати сміливо і впевнено, що викладацький склад Інституту туризму — це цілком здоровий колектив. Той випадок, я вважаю, повністю залежав від людського фактору. Якби дирекція Інституту, завідувачі кафедрами не вели профілактичної роботи, не наголошували на неприпустимості таких вчинків, ще можна було б робити нам закиди. Мої функції не полягають в тому, щоб водити викладачів за руку.
Не беруся оцінювати рівень корумпованості загалом, скажу лише, що це загальна біда, яка існує не тільки в нашому університеті.
– Університет – це серйозні гроші. Його річний бюджет сягає майже 180 млн. грн. Чи ефективно, на вашу думку, витрачаються ці кошти? Чи прозоро?
Про витрату коштів у нас щорічно в серпні на конференції трудового колективу звітує ректор.
З приводу використання коштів, завжди є і будуть, питання. Але, наскільки я знаю, приблизно 75% університетських видатків – це заробітна плата і податки. А ще потрібно оплатити електроенергію, воду, газ… На розвиток залишається небагато.
Щоб детальніше аналізувати, потрібен чіткий кошторис, чіткий план використання коштів. Думаю, хто б не став ректором, йому б варто провести ретельний аудит витрат, а надалі чітко визначитися з пріоритетами, оприлюднити їх, розробити відповідний кошторис і рухатися по ньому, регулярно звітуючи перед колективом. Я б пропонував іти шляхом програм: наприклад, одного року ремонтуємо дахи, наступного – займаємося опаленням тощо. Так за кілька років ми могли б привести все до ладу.
Але окрім університетської господарки, інвестувати треба в людей. Це головне. Ми знову повертаємося до трьох складових – студент, викладач і бібліотека. Трохи менше 200 тисяч гривень в рік на придбання літератури – це на сьогодні мізерні кошти. А потрібні мультимедійні лабораторії, комп’ютерні класи, мережі тощо. Останнім часом багато говоримо про міжнародну діяльність, але мені здається, що одним із реальних кроків в цьому напрямку було б отримання нашими викладачами і студентами доступу до мережі бібліотек наших закордонних партнерів.
Для підвищення репутації університету потрібні масштабні наукові заходи – наукові конференції міжнародного рівня. Треба посилювати свою присутність в інформаційному просторі. Потрібна серйозна робота з грантовими проектами: це додаткові можливості для самореалізації…
В інший спосіб ми заявки про себе у світі не зробимо. Якщо не будемо виходити на міжнародний рівень в плані освіти і науки, залишимося національним закладом в межах нашого хутору. А це найгірше, що сьогодні може бути. Тому треба справді наповнювати реальним змістом статус, який маємо. Коли кажемо, що ми європейський за духом і національний за змістом університет, – це правильно, але нам ще треба ставати такими.
Все це можна робити. Для цього потрібна команда однодумців, готових працювати на розвиток університету. Сьогодні настав час, коли до керівництва в університеті має прийти нова команда. Я не скажу – молода, бо молоді люди, як правило, дуже радикальні, хотіли б усе і одразу. А от якби поєднати досвід і мудрість попередніх поколінь з креативністю молодих, це було потужним поштовхом для розвитку університету. Якщо ми – увесь колектив університету – не усвідомимо, що мусимо рухатися вперед, і на цьому шляху нас чекає щоденна важка праця, то перспектив не буде.
– Реалії такі, що результат виборів ректора залежатиме не тільки від учасників конференції трудового колективу. На вашу думку, наскільки влада – центральна і місцева – здатна вплинути на процес?
Якщо говорити про місцеву владу, то в кожного з високопосадовців, напевно, є якісь вподобання серед кандидатів…
– От ви подобаєтеся Михайлу Вишиванюку, як думаєте?
То треба спитати Михайла Васильовича. Скажу тільки, що ми з Михайлом Васильовичем працюємо давно, і я є його радником на громадських засадах. До речі, Михайло Васильович читає лекції студентам Інституту туризму, при чому вони стосуються предметів, які він глибоко знає. Припустимо, предмет «Регіональна політика в галузі туризму». Якщо на Прикарпатті туризм з 1997 року визнано провідною галуззю, і цю політику виробляє керівництво області, то хто ж краще за голову облдержадміністрації знає предмет? Але це не означає, що я можу мати якісь преференції в керівництва області.
На мою думку, керівництво обладміністрації, облради, міста, міськради мали б підтримати того кандидата, який набере більшість на голосуванні, бо це буде вибір колективу.
Колектив університету – це не якась приватна структура, що існує собі окремо і для себе. Це заклад, який значною мірою формує соціально-економічні показники в області, зрештою, і майбутнє області – через фахівців, яких готує. Тому просто махнути рукою на університет, не пропонувати йому варіанти розвитку і не прислухатися до того, що університет каже, – не можна. Тобто університет, з одного боку, мав би змусити владу рахуватися з собою, зі своїми потребами, а влада, зі свого боку, мала б розуміти, що університет – це не якась структура, з якою можна не рахуватися. Ми приречені працювати разом.
– А як же ідеал університетської автономії?
Коли я кажу про співпрацю, я не маю на увазі підлеглість. Якщо хтось сьогодні думає, що голова адміністрації дзвонить ректору, а той відповідає «Єсть!», то він дуже помиляється. І так не повинно бути. Має бути паритет, взаєморозуміння і взаємоповага заради спільної мети. Тобто співпраця – і позитивна – має бути. Університет багато дає місту і області…
– Входить в топ-10 найбільших платників податків…
Я не тільки про це. Хочу зачепити і духовну складову. От я пишаюся сьогодні, що труппа в облмуздрамтеатрі, яка показує «Націю», «Солодку Дарусю», – це випускники Інституту мистецтв ПНУ. Приємно про ці речі говорити, і таких прикладів багато.
Щодо київської влади. Є правила гри, визначені законодавством про вищу школу. А там чітко вказано, що міністерство має право вибирати між тими кандидатами, які наберуть на виборах понад 30% голосів. І це буде право міністра. Він буде визначатися якось зі своїм вибором.
– Тобто, якщо буде два фіналісти з результатом понад 30%, міністр може призначити і того, хто набрав менше?
Так, але він мав би тоді це якось аргументувати, інакше це викликало б нерозуміння в колективі.
– Стати ректором університету в Галичині за контрактом, підписаним Дмитром Табачником, – це комфортно? Хіба не буде в суспільстві сумнівів щодо легітимності такого ректора?
Будемо виходити з того, що ми сьогодні говоримо не про Табачника як про особистість, а про очільника міністерства освіти, науки, молоді і спорту України. Багато що кому сьогодні в Україні не подобається, і що, їм виїхати з країни? Думаю, ні.
Ми говоримо про міністра, який сьогодні виконує свої повноваження, і я вважаю, з певних позицій виконує їх непогано.
– А що саме вам здається непоганим? Просування російської мови в освіті? Обмеження ЗНО при вступі? Скасування іспиту з української мови при вступі до аспірантури? Ініціативи скорочення кількості годин української історії?…
Непогано Дмитру Табачнику вдається управляти поточними процесами в освіті, які менше очевидні для громадськості. Це стосується формування навчальних планів, покращення умов навчання тощо.
– Словом, оцінювати політику Табачника ви не будете, щоб не сваритися перед виборами ректора?
Не тому, що я не хочу сваритися… Зрештою, я завжди чесно висловлював і висловлюю свої думки. Але давайте так: якщо ми завжди будемо працювати в режимі конфронтації, позитиву не буде. Нам сьогодні бракує широкого громадського обговорення проблем у сфері освіти. Коли приймаються певні рішення, вони мали б бути аргументовані не тільки чиєюсь власною позицією, а позицією суспільства.
Не хочу пояснювати дії міністра, бо це його рішення, але, наприклад, вважаю, що іспит з української мови при вступі до аспірантури – це правильно і його треба повернути Скоротити кількість годин української історії ніхто не дозволить, та й Дмитро Табачник сам недавно заявив, що цього не планувалося.. Але коли мова про, наприклад, пакет документів для ліцензування окремої спеціальності, то сьогодні з цим нарешті міністерством наведено чіткий порядок, а раніше не було. Тому, коли йдеться про професійну роботу підрозділів міносвіти, то вона таки справді професійна.
– На вашу думку, сьогодні нелояльний до міністерства, до гуманітарної політики влади кандидат на посаду ректора має шанс очолити виш?
Протягом двох останніх років я не знаю в Україні прикладу, коли б нелояльний до міністра чоловік очолив університет.
– То ви лояльний чи не лояльний?
Як визначити мою позицію? Визначимо її так: я людина, яка є патріотом свого університету.
– Днями закінчиться термін прийому заявок на конкурс. Можна припустити, що є лояльніші за вас кандидати. Адже ж міністр призначив одного з претендентів виконувачем обов’язки ректора. Таке призначення можна вважати форою?
З погляду можливостей впливати на ситуацію з позиції виконувача обов’язків – так. Бо є можливості бачитися з колективом, спілкуватися, бути краще обізнаним з ситуацію університету – у фінансах, бухгалтерії тощо. Це з одного боку, а з іншого – діяльність в. о. сьогодні дуже пильно і критично оцінюється в середовищі викладачів. Тобто, з одного боку, – це позитив, а з іншого – це змушує бути особливо обережним і акуратним при прийнятті рішень.
Я далеко не впевнений, що сьогодні призначення в. о. – це свідчення про пріоритети в міносвіті. Міністерство могло обрати на посаду в.о. будь-якого з кандидатів, які були визначені певним колом. Це колишній ректор Богдан Остафійчук і ще три особи, подані ним в кадровий резерв: професор Ігор Цепенда, професор Іван Миронюк і я.
Думаю, що вибір міністерством одного з проректорів, – логічний і закономірний.
– Дата виборів ще не визначена, але кампанія ведеться давно. Як вона відбувається? Ви зустрічаєтеся з людьми, розповідаєте про себе, щось обіцяєте?
Я хотів би чітко назвати принципи, якими користуюся в житті. По-перше, хто би не був моїм конкурентом на посаду ректора, я не розцінюю його як ворога, а тільки як опонента. Тому пропонував би дискутувати і сперечатися ідеями, підходами, принципами. Друге. Не вів, не веду і не вестиму брудної кампанії по відношенню до моїх опонентів. Це мій життєвий принцип. Я ніколи не переступав через людину, претендуючи на посади, тим більше – ніколи не бив лежачого.
– Лежачий – це не Остафійчук часом?
Ні, я в загальному це кажу, немає значення хто. І до речі, не вважаю Богдана Костянтиновича «лежачим» і не скидав би професора, єдиного в університеті члена-кореспондента Національної академії наук, лауреата державної премії з шальок терезів…
Та й зрештою, вибори колись закінчаться і як тільки це станеться, мені здається, усім потрібно буде потиснути один одному руки і працювати далі на розвиток університету. Я з 1995 року працюю в університеті, а 1985-1992 навчався в університеті. Три роки всього-навсього я не був в університеті, я працював. Спочатку педагогом-організатором, раніше називалося піонер-вожатим в школі-інтернаті №1 по вул. Пушкіна, а з 1993-95 роки я працював в ЗОШ №12 вчителем історії. В 1995 році професори О.Карпенко, М.Кугутяк запропонували мені працювати в університеті на посаді старшого лаборанта Відділу регіональних проблем інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та Прикарпатського університету. І з того часу і до сьогоднішнього дня я практично пройшов усі щаблі в університеті, починаючи від лаборанта, асистента, начальника відділу, помічника ректора, проректора, директора Інституту.. Тому університет знаю з середини дуже добре.
– У вас ще був такий цікавий політичний епізод в біографії, про який точно згадають на виборах, – членство в СДПУ(о) Віктора Медведчука. Кажуть, ви досі зберегли зв’язки, які можуть допомогти вам пробитися…
Давайте простіше. З 2006 року я безпартійний. Я закінчив своє членство в партії в серпні 2006 року, коли відбувся черговий з”їзд, на якому все політбюро партії на чолі з Віктором Медведчуком подало у відставку. Я радий, що був причетний до такого кроку.
Я не припинив своїх зв’язків з друзями – це правда. Друзів не міняю по житті.
А в житті всього намагаюся досягти сам — це мій життєвий принцип. Дуже рано, коли мені було 6 років, помер мій батько. Ми залишилися з мамою вдвох. Коли одного дня я прийшов після школи з розбитою до крові рукою і майже відірваним ліктем, мама мене взяла на коліна і просто попросила: “Я тебе дуже сильно прошу, оскільки ми з тобою живемо вдвох, постарайся зробити так, щоб люди не говорили, що я не можу тебе виховати сама”. Для мене ось це прохання матері стало визначальним по великому рахунку. Я знав, що я мушу сам собі в житті пробивати дорогу. В мене не було ніколи волохатої руки і широких батьківських плечей. Якщо я чогось досягав, то тільки власним розумом, зусиллями, допомогою друзів. І мені не соромно за жоден день, який я провів в СДПУ(о), бо будучи в цій політичній структурі я разом зі своїми друзями і колегами зробив багато чого доброго. На цьому тижні, до речі, виповнюється рівно 10 років, як пішов з життя Микола Шкрібляк , людина, яку я вважав своїм товаришем, . 29 березня у під”їзді будинку в нього випустили рожок куль з автомата. Словом, довелося багато чого побачити, в тому числі і нехорошого. Тому боюся в цьому житті Господа Бога і переживаю тільки за те, щоб здоровою була моя родина і діти. А все решту, що роблю, роблю для того, аби не було соромно моїм дітям колись сказати, що я був їхнім батьком. А мені самому не було соромно подивитися людям в вічі.
Щодо проведення кампанії, ми всі в одному університеті, і з будь-яким працівником можна говорити і доводити свою позицію.
Перевагу того чи іншого кандидата виявить голосування. А процедуру таємності голосування і чіткості підрахунку голосів повинна забезпечити спеціальна комісія. І я, як кандидат в ректори, теж докладу всіх зусиль для того, щоб голосування відбувалося абсолютно прозоро, зрозуміло і чесно. Щодо того, як люди будуть голосувати — це їхня особиста справа. Заглянути кожному в душу складно, та й не потрібно, зрештою. Але мені так видається, що значна частина людей до сьогоднішнього дня вже встигла визначитися.
– Ви з Ігорем Цепендою, який також вважається фаворитом ректорської кампанії, колеги з одного факультету, майже одного віку. Ваша думка про конкурента?
Ми справді знаємося з Ігорем Євгеновичем довгі роки, ще зі студентської лавки. Він фаховий історик. Зумів стати фаховим дипломатом.
Дуже шкодую, що він сьогодні не працює в системі міністерства закордонних справ з двох причин: по-перше, українська дипломатія набула би фахового працівника, а по-друге, я не мав би такого конкурента в університеті.
Проте я впевнений, що наша конкуренція не несе жодної загрози стосункам у колективі і функціонуванню університету. І як би не закінчилися вибори, ми будемо продовжувати підтримувати добрі стосунки. Принаймні, мені би так хотілося.
– Тобто якщо він переможе ви його привітаєте першим?
Безумовно. Цього ж сподіваюся і від нього.
Розмовляв Сергій БОРИС
Все вірно,Володимирє СтєпановичУ! Правда,не поаналізовано,в достатній мірі,хиби,які може допустити майбутній ректор через амбіції і інші негативні риси характеру. А саме:САМОЛЮБСТВО,НЕПРИМИРЕННІСТЬ до протилежної думки,хто думає інакше=ворог на все життя,дії з підказки не РОЗУМУ,а підлабузників.старатись бути трибунним “патріотом І.Т.Д Не відкидаючи наукові досягнення претендентів, треба не забувати,що для керівника не менше значення мають його здібності= МЕНЕДЖЕРА,ЧИ НЕ ТАК? А Т У Т Є Н А Д Ч И М П О Д У М А Т И! Проаналізувати справжню діяльність і спроектувати СВІТЛЕ,ЗДОРОВЕ,ЩАСЛИВЕ МАЙБУТНЄ,без тих хиб,яких ми мали ВДОСТАЛЬ до цього часу.