“Жек зробив мене бомжем та інвалідом”, – стверджує 41-річний мешканець Івано-Франківська Микола Бариков, якого рівно сім років тому за позовом УЖКГ суд виселив з двокімнатної квартири.

Він прийшов на зустріч, помітно накульгуючи на хвору ногу. Був у легкому спортивному костюмі, з привітною і трохи ніяковою посмішкою – на типового безпритульного івано-франківець Микола Бариков зовсім не схожий, хоча вже сім років він дійсно не має постійного місця проживання.

29 березня 2005 року рішенням Івано-Франківського міського суду (суддя Степан Попович) за позовом управління житлово-комунального господарства міськвиконкому Микола Бариков був позбавлений права на проживання у неприватизованій квартирі, в якій він провів усе своє свідоме життя. Упродовж семи років він боровся за те, щоб повернутися до свого помешкання, і нарешті домігся рішення суду на свою користь.

Однак за цей час у двокімнатній квартирі на вулиці Короля Данила поселилися інші люди, яким мерія дуже швидко видала ордер на житло. Нові жильці (за дивним збігом обставин, сім’я високопосадової працівниці УЖКГ) терміново приватизували помешкання і тепер претендують на відшкодування – рівноцінну квартиру від міськвиконкому.

Поки в його квартирі живуть сторонні люди, Микола Бариков продовжує шукати притулку у своїх приятелів та знайомих. Раніше, за його словами, він, бувало, наймався працювати нічним сторожем, щоб тільки мати дах над головою. А часом просто тинявся вулицями міста, щоб перебути ніч до світанку.

Одна з таких нічних походеньок три роки тому закінчилася для Миколи великою бідою: на вулиці до нього причепилися якісь невідомі, після сутички з ними він потрапив до лікарні з переломом гомілкостопа, переніс дві складні операції, але дотепер залишається інвалідом ІІ групи.

Без речей – на вихід

“Цю квартиру на Короля Данила ще наприкінці сімдесятих років отримав мій батько, який був військовослужбовцем, – розповідав репортерові “ГК” Микола Бариков. – Я виріс тут, звідси пішов до школи, з усіма сусідами дотепер підтримую хороші стосунки. Синові одного з них я, поки ще жив тут, допомагав з вивченням англійської, бо вільно володію іноземною – вчився у спецшколі”.

На початку дев’яностих батько Миколи Барикова вийшов на пенсію, а в 1994 році – помер. Займатися приватизацією квартири тоді було ніколи, та й фінансові можливості сім’ї на той час були обмежені. Основним квартиронаймачем у ЖЕО-7, що обслуговує цей будинок, записали Миколину маму-пенсіонерку, яка підзаробляла, торгуючи на базарі.

Миколі не вдавалося знайти постійної роботи, він змушений був перебиватися тимчасовими заробітками – працював на ремонтах квартир, на будівництві.

“Мама пережила батька рівно на десять років і померла в грудні 2004 року, – продовжував свою історію Микола Бариков. – Я поховав її з дому, ще якийсь місяць перебував вдома, а потім поїхав на заробітки в Ясіню на Закарпаття, там під витяги потрібно було розчищати схил гори від лісу. Коли повернувся з роботи додому, то виявив, що двері до мого помешкання замінили на броньовані, коли я подзвонив, мені відчинили якісь невідомі люди і сказали, що за рішенням суду мене уже виселили”.

Нові жильці стали на порозі, заступили Миколі вхід до квартири і посилали його до мерії, стверджуючи, що помешкання їм надав міськвиконком. Колишньому мешканцеві навіть не віддали його хатніх речей, запевняючи, що тут у нього нічого не було. Все його майно раптом помістилося в одну дорожню сумку…

Жек дав, жек взяв…

Згодом з’ясувалося, що новими мешканцями двокімнатної квартири на вулиці Короля Данила стала сім’я працівниці управління житлово-комунального господарства (УЖКГ) Ярослави Гамуляк, яка в той час перебувала в черзі на житло. Очевидно, на той момент вона була найбільш нужденною серед інших претендентів-пільговиків і виділення їй квартири ніяк не пов’язане із посадою, яку вона займала. Принаймні, жодних корупційних дій у цьому випадку правоохоронні органи досі не розгледіли.

Треба відзначити, що ситуація з квартирою розгорталася блискавично. Минуло щойно два місяці після смерті матері Миколи Барикова, а представники УЖКГ, яким керував у той час Володимир Кишенюк, уже ініціювали судовий позов про його виселення із неприватизованого житла. 17 лютого 2005 року матеріали були передані в суд, а 29 березня без присутності відповідача суддя Попович виніс вердикт – позов задовольнити, Барикова – виселити.

“Позов був мотивований нормою чинного Житлового кодексу, яка дозволяє вилучати у квартиронаймача помешкання, якщо він понад шість місяців не з’являється вдома, – пояснив начальник юридичного відділу міськвиконкому Володимир Максилевич, який здійснював юридичний супровід справи з боку УЖКГ. – На суд були представлені акти, складені працівниками ЖЕО-7, про відсутність Барикова у помешканні впродовж 2004 року, фотографії занедбаного житла”.

До речі, акти, які підписали виключно працівники ЖЕО-7 і які не завізовані жодним сусідом Барикова, були написані ніби під копірку. Мало не одним почерком і відрізнялися тільки датою в кінці документа. Та найцинічнішою в тій ситуації виглядала поведінка тодішнього начальника ЖЕО-7 Олексія Веприка, який, уже знаючи про рішення суду щодо виселення Миколи Барикова з його помешкання, 16 червня 2005 року уклав з ним договір про участь у витратах на обслуговування будинку та прибудинкової території як із співвласником і видав довідку для приватизації житла! До речі, після того, як Бариков почав звертатися до суду, оскаржуючи своє виселення, цей начальник жеку одразу написав заяву на звільнення за власним бажанням.

Поки Апеляційний суд Івано-Франківської області приступив до розгляду касаційної скарги та зустрічного позову Миколи Барикова, нові мешканці (сім’я Гамуляків) успішно отримали ордер на його колишню квартиру, а в листопаді 2005 року уже й встигли її приватизувати. Всього через місяць після цього колегія суддів судової палати у цивільних справах, на якій головував тодішній голова Апеляційного суду Павло Гвоздик, скасувала рішення міського суду про виселення Барикова і відправила справу на новий розгляд. Кажуть, в кулуарах суду Павло Гвоздик зауважив: “Я не дозволю робити мешканців Франківська бомжами”.

Як би там не було, відтоді для Миколи Барикова почалася семирічна судова тяганина, під час якої йому доводилося виживати без постійного притулку та шансів на пристойну роботу в Івано-Франківську. “Часом мене приймали знайомі, якийсь час знімав кімнату в гуртожитку, було й таке, що винаймав номер у готелі”, – розповідав про свої поневіряння Микола.

Справа Миколи Барикова двічі потрапляла на розгляд до Верховного, а згодом Вищого спеціалізованого суду. Врешті-решт, остаточним судовим вердиктом стало визнання втрати його права на житло неправомірним. Ордер на квартиру, який отримала сім’я працівниці УЖКГ Ярослави Гамуляк, її свідоцтво на право власності на це житло визнані недійсними. Цим судовим рішенням також зобов’язано сім’ю Гамуляків виселитися із зайнятого приміщення у рівноцінне помешкання, яке повинен надати міськвиконком.

Хто-хто у квартирі живе?

Наприкінці лютого Микола Бариков та його адвокат Любомир Ярицький звернулися

з виконавчим листом до відділу державної виконавчої служби, щоб чоловік, який сім років провів фактично на вулиці, зміг нарешті повернутися в своє помешкання. Але рішення суду досі не виконане. Чому?

“Закон чіткий і категоричний, рішення суду обов’язкові до виконання всіма посадовими особами, але там є маленький нюанс: сім’я Гамуляків підлягає виселенню із наданням рівноцінного житлового приміщення, – зауважив начальник юридичного відділу Володимир Максилевич. – Всі ми, мешканці Івано-Франківська, знаємо, що із вільним житлом зараз дуже складно. До того ж, квартира має бути рівнозначна – двокімнатна, з не меншою житловою площею. А зараз у процесі виселення звільняються переважно однокімнатні квартири або кімнати в гуртожитку. Можливий варіант, якщо стягувач забажає, змінити спосіб виконання рішення шляхом матеріальної компенсації – ринкової вартості цього житла. Думаю, для Барикова це було б і швидше, і цілком прийнятно”.

Микола Бариков розповідає, що після останнього рішення Апеляційного суду, винесеного на його користь, Ярослава Гамуляк бідкалася про те, що з квартири, яку надав міськвиконком, виселяють сім’ю із малою дитиною. Проте, за його словами, ні сама Ярослава Василівна, ні члени її сім’ї, які там прописані, у цьому помешканні фактично не проживають. Мовляв, там поселився один із її синів, який звільнився з місць позбавлення волі, відсидівши за розбій із убивством, його жінка та дитина.

Коли репортер “ГК” спробував перевірити цю інформацію і навідався до помешкання на Короля Данила, за дверима дійсно почувся дитячий плач, а якась молода жінка, не відчиняючи дверей, відмовилася дати контактні телефони Ярослави Гамуляк. “Я нічого не знаю, я тут на квартирі”, – сказала вона.

“Я написав листа на адресу мера Івано-Франківська Віктора Анушкевичуса, в якому виклав суть ситуації, – розповідав репортерові “ГК” все ще безпритульний Микола Бариков. – Я вважаю, що після виграних судів маю законне і моральне право вимагати відшкодування за незаконне позбавлення мене житла. Але поки що не роблю цього, сподіваючись, що міська влада виправить допущені помилки. На жаль, досі мені не вдалося навіть потрапити на прийом до мера”.

Богдан СКАВРОН