За два дні до снігопадів мер настрахав своїх підопічних на нараді в міськвиконкомі: „Снігу вже не буде” і оголосив термінову „мобілізацію двірників”. В-А пообіцяв керівникам жеків, що сам особисто буде їздити містом – не лише вулицями (нарешті!), але й дворами (винятковий випадок!), і оглядатиме, як двірники вкупі з іншим комунальним персоналом поприбралися. Таку „невеличку толоку” франківський голова запропонував уважати „тренуванням” перед толокою Великою, тобто Великодньою. На неї мер погрожував вийти сам і вивести із собою весь міськвиконком — з віниками й лопатами. Присутні на нараді журналісти тільки уявили собі це радісне видовище, як — на тобі, — кучугури.

Певно, в небесній канцелярії образилися на непрофесійний прогноз (чи на перевищення службових повноважень?), але сніг повалив так, ніби над Франківськом витрясала пухові перини наймичка Пані Метелиці. І один до одного повторилася ситуація грудня-січня, коли сніг-каша-крига для городян є стихійним лихом, а комунальники натомість рапортують, як їм усе до снаги. І вулиці вони уночі чистять так, що аж асфальт блищить, і тротуари прибирають і посипають. 
 
Паралельна реальність. Ми вийшли на полювання без попередження ДРЕО (комунальне підприємство, зобов’язане чистити вулиці). Півночі „грілися” чаєм-кавою і намотували кола по центру — не було ніде отої славетної чудо-комунальної техніки. А вранці директор ДРЕО бравурно відзвітував, мовляв, площу Шептицького, „стометрівку”, Міцкевича прибирали…  

На Коновальця: від Сахарова в напрямі до центру двірничка прибирає тротуар — скидає сніг з пішохідної частини на проїжджу. Та ж вулиця, двісті метрів уперед: від банку в напрямі до Сахарова працівник ДРЕО прибирає вулицю — відкидає сніг з проїжджої частини на пішохідну.
На Мазепи: в районі ринку навпроти „Сільпо” двірничка чемно посипає тротуар. Два кроки вбік — вузька слизька, ще й горбата, стежка, якою пробираються батьки із дітьми до поліклініки, а вагітні жіночки до жіночої консультації. 
Наша колекція химерних епізодів і спостережень на місцевості не обмежується одним десятком. Потелефонуйте — розкажемо. 

З усього, що бачили, наприклад — як на Січових Стрільців виловлювали жінку з-під коліс автобуса, бо послизнулася на зупинці; як підпирали старенького (допомагали втриматися на ногах) на перехресті Дністровська-Василіянок; як на Чорновола підводили студентку, що беркицьнулася на спину так, що аж шапочка в бік відлетіла… Отже, виснували: не можемо самі дати ладу зимовому місту, треба вдаватися до радикальних дій. 

Давайте наймемо собі китайців. Нація — роботяща, з унікальним почуттям колективізму і солідарності. Один — за всіх, всі — за одного. Укомплектуємо ними всі жеки і міське управління комунального господарства, віддамо в їхні маленькі робочі ручки всі збиткові комунальні підприємства. Зарплату підвищувати не будемо, нехай, як наші, викручуються за рахунок надбавок за інтенсивність і премій за досягнення. 

Якщо добре піде, то можемо укласти угоду з Асоціацією забудівників і віддати найманцям одну з багатоповерхівок – в оренду (ну, щоби гроші зароблені у нас, у нас і залишали). А що забудівникам з комунальних китайців? Вони будуть робити найбільш нелюбиму нашими будівничими роботу — після закінчення будови впорядковуватимуть територію довкола, садитимуть квітнички і дерева, відновлюватимуть асфальт на переритих вулицях і тротуарах… І казні міській легше, і підприємцям добре, і городянам комфортно й радісно. 

А якщо ще й на мерських перегонах віддати свої симпатії комусь із маленьких спритненьких працелюбних чоловічків з косими оченятами і чолом високим та ясним… Перепрошуємо, це вже інша історія.