Термін подачі заявок для участі в конкурсі на посаду ректора Прикарпатського національного університету закінчився 5 квітня. Охочих поборотися за право керувати найбільшим вишем Прикарпаття виявилося небагато: Володимир Великочий, Ігор Цепенда, Павло Федорук, Михайло Романюк.

Відмовився миритися з роллю «збитого льотчика» й екс-ректор Богдан Остафійчук. Його шанси повторно очолити ПНУ високими назвати важко, але зіпсувати гру фаворитам перегонів Богдан Костянтинович ще цілком здатен. Саме під його впливом сформована чинна конференція трудового колективу, яка, ймовірно, вже зовсім скоро визначить таємним голосуванням нового господаря університету на наступних сім років.

Про підсумки власної ректорської семирічки й майбутні плани «Галицькому кореспонденту» розповідає доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Богдан Остафійчук.

– Пане Богдане, ви сім років керували університетом. Як би підсумували цю семирічку? За що не соромно?

Ці роки були непрості. Скажімо, попри економічну кризу, в університеті ніколи не знижували заробітну плату, і вона в ПНУ, до речі, найвища з-поміж місцевих вишів. Крім того, ми зробили чимало ремонтів у гуртожитках і навчальних корпусах, придбали приміщення ЦНТЕІ, побудували й прекрасно обладнали Інститут туризму, який обійшовся нам у 26 млн. грн., купили спорткомплекс «Олімп», де вже займаються студенти. Тобто, незважаючи на те, що 78% від річного бюджету ПНУ витрачається на зарплату працівників, університет таки чимало зробив, не стояв на місці.

– Це здобутки господарські, а як з науковими, освітніми?

А ректор – в першу чергу ґазда.

Крім того, ми також завершуємо будівництво житлового будинку на 135 квартир для молодих викладачів. Сьогодні для родин молодих науковців власна квартира – це мрія. А ми зможемо для багатьох це питання вирішити. Хіба ж це не здобуток?

Ще важливо, що протягом цих семи років у нас не було розколів в колективі. Університет – це єдиний, добрий, мобільний колектив. Я цим пишаюся, бо якісним університет роблять саме люди. Все залежить від викладачів і їхнього професійного рівня, а в нас працюють понад 70 докторів наук, 400 кандидатів наук, доцентів, потужна аспірантура й докторантура, десять спеціалізованих рад, в тому числі дві з захисту докторських дисертацій. Це вагомий здобуток. У нас є своє видавництво, ми серйозно посилили комп’ютерну базу. Читальні зали нашої бібліотеки також обладнані комп’ютерами.

Зрештою, що таке університет? Це єдність освітньої, наукової і виховної роботи. Ми повинні й виховувати студентів, якщо ми хочемо мати державу. Маємо випускати висококваліфікованого спеціаліста, але й хотілося б, щоб він був патріотом своєї країни. Невідомо, скільки ще Бог дав років, а молоді треба буде продовжувати. Тому не тільки освітньо-науковий, а й культурно-виховний аспект університету для мене зажди був дуже важливим.

Є в нас і унікальні наукові проекти – в різних галузях. Наведу один приклад: наша фізична науково-дослідна лабораторія має статус національного надбання України. Ми за цей період її обладнали і власними силами, і за рахунок гранту Посольства США в сумі 600 тис. дол. Цей грант ми виграли у важкій конкуренції з 82 установами, серед яких були найпотужніші наукові центри України.

І от недавно до нас приїздили науковці-фізики зі США, а наші студенти доповідали англійською, вели полеміку з ними. Потім американці казали: дайте нам цих дітей! Але Україні потрібні такі люди, які робитимуть тут світову науку й будуватимуть державу. Ці студенти, до речі, вже побували і в США, і в Китаї, але повертаються, і я вважаю, що це також наш великий здобуток.

– Пане Богдане, сьогодні у вищу школу приходить нове покоління управлінців, з іншими цінностями, ніж у представників старої академічної школи, у якій виросли ви. В чому ключова різниця між поколіннями, на вашу думку?

Я закінчував Педагогічний інститут у 70-му році. Був такий професор Петро Киричок, справжній фронтовик, суворий, жорсткий чоловік. Він залишив мене в себе на наукову роботу, і я почав працювати в лабораторії. Знаєте, тоді й справді були інакші люди, вони війну пройшли й пережили. У них були тверді цінності, якась справедливість і доброта внутрішня. Але з іншого боку, у ті часи керувала комуністична партія, і ми не жили, ми існували. Мене двічі ледь не відрахували з Інституту – за вислови на семінарах з наукового комунізму. Так вчесали на парткомі, як могли. Якби не тодішній ректор Устенко, вигнали би.

Так-от, я отримав від Киричука тему дисертації, а поступив в аспірантуру до Академії Наук, у Київ. Це був важкий період, але чудова школа для мене. З провінції я потрапив у середовище, в якому люди вільно володіли іноземними мовами, захоплювалися літературою, мали високий рівень фахової освіти – закінчували фізику в Московському, наприклад, університеті. Це було середовище, яке змушувало до росту. Скільки я тоді книг перечитав!

Щодо професійної підготовки, скажу тільки, що ми слухали лекції наукових світил, лауреатів Нобеля, наприклад, того ж Мессбауера. Сьогодні у нас в університеті є сучасна установка, побудована на основі так званого ефекту Мессбауера, а його слухав наживо і мав можливість спілкуватися з цією людиною. Тобто школа тоді була серйозна, вона багато давала для формування науковця.

Але я не буду, як полюбляють старики, бурчати, що не та зараз молодь… Молодь сьогодні сильна і розумна, у неї інші можливості. Але скажу так: жити треба простіше. Я так вважаю. Не тільки про кар’єру, посади і успіх думати, а повноцінно жити.

– А що, на вашу думку, вам не вдалося за час ректорства? За чим шкодуєте? Що хотілося б виправити?

Коли щось робиш, помилок навряд чи можна уникнути.

От дехто каже, що в мене надто м’який характер. Може, й так. Мій батько був інвалідом війни, і він помер, коли я вчився в 9-му класі. Зі сльозами на очах він у лікарні наказував мені, малому, доглядати за мамою. Тому я знаю, що таке накосити худобі, обійти дві-три корови, нарубати дров. До школи мені було йти 10 кілометрів, і я не йшов після уроків кудись, а біг додому – і до роботи. Таке було життя. Тому я розумію, що таке біда, і стараюся завжди допомогти… Можливо, я інколи надто довіряв людям. Дехто цим скористався.

– Наприкінці минулого року університет перевіряла комісія з міністерства, і результати перевірки були негативними. Трохи пізніше міністерство визнало незадовільним і рівень наукової роботи в ПНУ. Як ви це прокоментуєте? Є також думка, що перевірка напередодні виборів ректора була невипадковою.

Я не можу виключати останнього. Але скажу, що в результатах перевірки не було нічого страшного. Адже ж не йшлося про якісь фінансові порушення, розтрату коштів тощо. Були зауваження до навчальної роботи. За час ректорства я відбув 17 перевірок, в тому числі з центрального КРУ, і досі претензій до нашої роботи не було. Коли мене сім років тому представляли як ректора колективу, був присутній отець Софрон Мудрий. Він мені подарував Біблію, і так вийшло – ненавмисне – що на цій Біблії я заприсягся, що ані однієї гривні не вкраду в університеті. І я цього дотримався.

– Але все-таки цього разу вам оголосили догану?

І сьогодні я оскаржую це стягнення в суді.

– Одна з головних проблем української вищої освіти – корупція. Наприкінці вашої каденції в ПНУ арештували викладача за хабар. Як взагалі з цим явищем можна боротися? Як ви боролися?

Я намагався, наскільки це можливо, запобігти хабарництву. Скажімо, наша соціологічна служба регулярно проводила анонімні опитування студентів. Серед запитань були й питання про хабарництво. На підставі цих опитувань я проводив серйозні бесіди з викладачами. Бувало, що пропонував вибір: або звільняєтеся, або завтра говорите зі слідчим. Давав час на роздуми. І люди писали заяви.

– Вас нерідко критикували за кадрову політику, зокрема, за одноосібне прийняття рішень – без врахування думки кафедр.

Ні, це неправда. По-перше, керівників кафедр призначає вчена рада, ректор тільки затверджує, деканів – обирають. Звичайні працівники завжди призначалися за погодженням з завідувачем кафедри, до того ж переважно з випробувальним терміном.

– Пане Богдане, у 2005 році ви стали ректором значною мірою завдяки сприятливій політичній ситуації: ваш попередник достроково пішов з посади під тиском «помаранчевих» студентських протестів. Сьогодні немає революції. Чи впливають політичні фактори на вибори ректора? Якщо так, то в чому це виявляється?

Думаю, політичні чинники впливатимуть. Зрозумійте, цього року вибори до парламенту, згодом, в 2015-му, – вибори президента. А ректора ж призначають на 7 років… Та й політика Міністерства освіти зараз стосовно української історії, культури… Ви прекрасно знаєте яка. Нам складно її прийняти.

Сам я в політиці участі зараз не беру. Сьогодні я безпартійний, хоча був депутатом обласної ради і членом УНП Юрія Костенка. Але зараз вважаю, що ректору це не потрібно.

– Не боїтеся, що за такі вислови Табачник може не підписати з Вами контракт, навіть якщо Ви виграєте вибори?

Напевно, в нинішній ситуації я не є якось вигідний владі. Та зрештою, хто стане ректором, має в першу чергу вирішувати колектив.

– На вашу думку, чи можна вважати призначення Ігоря Цепенди виконувачем обов’язків ректора ознакою того, що влада визначилася з фаворитом?

Міністерство обирало з кадрового резерву. Ігор Цепенда в ньому був. У нього є певний досвід, він мій проректор, і я нормально до нього ставлюся.

– Пане Богдане, а навіщо вам взагалі повторний термін? Може, варто дати покерувати молодим?

Я відповім дуже просто. Син мені каже: «Тату, поживіть для себе!» Я все розумію, але я багато чого не встиг зробити, а пообіцяв. Я пообіцяв і хочу, щоб Прикарпатський університет займав місце не нижче п’ятого серед університетів України. Сьогодні, до речі, ми займаємо дев’яте місце. Це дуже гідний показник: поряд з нами Львівський, Чернівецький, Київський університети. У них столітні традиції, а нам – як університету – лише 20 років!

– Вибори ректора, очевидно, відбудуться вже незабаром. Як ви ведете виборчу кампанію?

Ніяк не веду. Розумієте, все-таки я сім років керував університетом. Люди вже мене добре знають. Сподіваюся, що, попри помилки, я таки дещо зробив і університет не опустив. Хай судять за справами. Наша мета має залишатися єдиною: європейський за формою, національний за змістом університет. І навпаки також буде правильно.

Розмовляв Сергій БОРИС