Чи вдасться урізноманітнити культурне життя в Івано-Франківську через відродження муніципального центру сучасного мистецтва?
Приблизно двадцять років тому місто Івано-Франківськ, яке впродовж десятиліть позиціонувало себе як туристичний “перелаз” в Карпати з їх сувенірним Косовом та курортним Яремче, несподівано змінило свій культурний статус. Мистецьке середовище міста викристалізувало з себе явище, яке отримало назву “станіславського феномена” – відбувся одночасний прорив літератури та візуального мистецтва у бік розвитку сучасних напрямків, форм та стилів. Разом із знаменитою бієнале “Імпреза” з’явилися перші перформенси, хеппінінги та інсталяції, які різко дисонували поруч зі звітними виступами колективів народної самодіяльності, до яких роками привчали місцеву публіку.
Потім ще з десяток років розвиток сучасного мистецтва в Івано-Франківську протікав, ніби в іншій реальності – паралельним руслом до широкого річища традиційного народного мистецтва, яке, за радянською звичкою, підтримувала українська влада всіх рівнів. І лише на початку двохтисячних до міської влади Івано-Франківська нарешті дійшло, що та увага, яку привертають до себе сучасні місцеві митці, може поліпшити імідж місту навіть більше, ніж, скажімо, фестиваль “Родослав”. Тоді було створено муніципальний центр сучасного мистецтва, який розмістився в колишньому кінотеатрі імені Франка. Однак центр проіснував тільки два роки – після продажу приміщення кінотеатру мистецький осередок знову перейшов у віртуальне існування.
Зусиллями художника Анатолія Звіжинського та музиканта Романа Рося муніципальний центр сучасного мистецтва тепер намагаються відновити в якості повноцінної структури під опікою міського управління культури. “Галицький кореспондент” поцікавився у митців, для чого вони це роблять.
“В міському управлінні культури нас власне готують до того, що на найближчому засіданні міськвиконкому, на якому, зокрема, буде розглядатися питання відновлення муніципального центру сучасного мистецтва, нам будуть ставити таке запитання: “Для чого ви це робите?” – зауважив Анатолій Звіжинський. – Для мене ж дивна така постановка питання. Потрібно би було запитувати: “Чому так пізно? Де ви були раніше?” Витрати, які понесе місто, – це оплата праці двох штатних одиниць з мінімальними зарплатами. А користь від цього – неспівмірна. Мене дивує, коли питають, навіщо це все”.
Головний аргумент, який наводять митці на користь відновлення центру, – це створення сучасного іміджу для Івано-Франківська як міста, багатого на цікаві культурні події. На їхню думку, обласний центр Прикарпаття в такий спосіб міг би позбутися статусу транзитного місця, де пересідають з потяга на “бусик” і їдуть на “Буковель”. Наразі ж усі мистецькі заходи, які відбуваються в місті, є ініціативою громадських організацій та приватних структур.
“У розмові з головою комісії з питань культури міської ради Оксаною Савчук ми дійшли до ідеї створення такого собі фестивального відділу, який міг би проводити під опікою міста заходи на кшталт “Джаз-Безу”, “Порто-Франко” чи “Старе кіно по-новому”, які вже відбувалися в нашому місті і мають своїх прихильників, – розповідав музикант Роман Рось. – На жаль, у наших умовах проведення фестивалів нагадує екстремальний вид спорту, ніби з парашута стрибати – стільки адреналіну. Якби їх організація відбувалася на рівні міської влади, можна було б уникнути багатьох нервів і проблем. Цілком реально придумати спільний мистецький проект з європейським містом і отримати частково спонсорські кошти на його проведення, але тут до цього також повинна долучатися якась структура. Неможливо робити все для міста, а місто тільки будує будинки”.
За словами митців, упродовж останніх двадцяти років управління культури, мабуть, за інерцією опікується бібліотеками, навчальними, музичними і художніми закладами, хорами та аматорськими колективами при народних домах. Але й їх фінансування переважно відбувається за залишковим принципом та зводиться до придбання нових концертних костюмів та ремонту приміщень. А от вибудувати сприятливу політику стосовно людей, які творять сучасне мистецтво, популяризувати їхню творчість владі дотепер повною мірою не вдавалося.
“Складається враження, що в місті не існує інших видів мистецтва, – розмірковував Анатолій Звіжинський. – Я не кажу про оперу чи балет, але навіть свого театру, своєї художньої галереї місто не має, хоча тут були традиції таких речей. У місті навіть немає міських музеїв, хоча знаменитих особистостей, які тут жили, є достатньо”.
До речі, ще в 1991 році при Івано-Франківському обласному художньому музеї був створений сектор сучасного мистецтва, який мав опікуватися роботами, котрі сучасні художники дарували музею. На базі тієї колекції мала б виникнути галерея сучасного мистецтва. Але до цього часу Музей мистецтв Прикарпаття (колишній Художній музей) не обліковує їх в основних фондах, вони на тимчасовому зберіганні.
“Найприкріше, що у мистецьких акцій немає чіткої періодичності, яка необхідна для того, щоб, можливо, незвичні форми сучасного мистецтва ставали дохідливими для людей, – зауважив Анатолій Звіжинський. – Для його розуміння необхідні коментарі у формі лекцій, експлікацій, майстер-класів. Власне МЦСМ міг би цим перейматися і тягнути свою міру відповідальності. Його створення було б легалізацією самого поняття сучасного мистецтва в нашому місті”.
“Сучасне мистецтво справді складне, – погоджується Роман Рось. – До слухання певної музики треба бути готовим, скажімо, треба бути готовим до джазу, щоб могти слухати авангард. У нас здебільшого ніхто музику не слухає, вона проходить фоном. Нам потрібно показати, що є інша музика, і сказати, що це – добре”.
Богдан СКАВРОН
Пряма мова
Мирослав Петрик, начальник управління культури міськвиконкому: “Я вважаю, що у місті назріла потреба відновити діяльність муніципального центру сучасного мистецтва. Для цього ще необхідно прийняти рішення про закріплення за центром офісного приміщення. Тимчасово йдеться про кімнату в Народному домі на вулиці Шевченка. Але у зв’язку із запланованою реконструкцією приміщення цього Народного дому, невдовзі МЦСМ доведеться шукати новий офіс. На сесії уже прийнято рішення про новий статут центру сучасного мистецтва, але остаточне рішення з приводу відновлення його діяльності буде прийнято на найближчому виконкомі. На жаль, до ювілею міста залучити МЦСМ нам уже не вдасться, але сподіваюся, що ще цього року такий підрозділ влиється у структуру управління культури”.
Деркачова Ольга 
Палій Юлія 
Рязанцева Яна 
Магда Євген
Не дай Боже!
як тільки центр увійде в структуру міста із зарплатами, нарадами, то кожний клерк буде вважати за потрібне давати не тільки поради, а й вказівки. що з того виходить показує наочно 20 років франківської офіційної культури.
якщо нічого не змінювати, то будемо мати ще 20 років такої самої культури… до речі, клерків з їх нарадами і порадами теж можна поміняти)))
Як що суспільство ігнорує процес які відбуваються у сучасному мистецтві – таке суспільство приречени на забуття. Воно не здатне рухатись в перед. На добрій дорозі панове.
Насправді питання сучасного мистецтва для Нашого Міста і житалів Міста – поки що так і не стало ключовими. Культурні потреби містяни завше вирішувались з огляду на побутову ситуацію навколо і те, що може запропонувати чергова влада до споживання. Грунтовна радянська традиція, принесена з Центру свого часу жива і дотепер. Всі ці огляди , народні колективи, етнографічні фестивалі, які необхідні для повноти всеукраїнської мозаїки, музичні вправи якісні, але камерного характеру, навіть окремі “сучасніші форми”, що вкладаються в простеньку схему накатаного шоубізу, спілчанські “традиції” колись прищеплені державним реалізмом, а тепер розчинені непрофесійною гімнастикою “майстрів на всі руки” – це все не просто бідність економічна і фінансова, а лінь і нехіть зупинитись і оглянутись на світ навколо і на себе. Місто живе з розрахунку на те, що нехай хтось наступний про це подумає або “в Києві” (Москві, Варшаві, Парижі…), Архітектура, що повністю заблукала між тотальним тиском замовника і відсутністю бажання справді нового та втратою історичних орієнтирів. Пам’ятникоманія, яка грунтується не на законах пластики і просторотворення (архітектури), а на політичній доцільності і амбіціях все нових і нових ешелонів чергових ветеранів попередніх подій. Відсутність відчуття руху повітря і великої світової динаміки і змін не лише в економіці, але в першу чергу в естетиці і появі нових викликів і парадигм. Хоча, здається зовсім небагато залишилось таких, що не були у світі, хоч десь, хоч якось. Культура так і залишилась тут “обслуговуванням потреб”.
Тотальне небажання зрозуміти що світ змінився і залежить тепер не від економіки, а від науки, культури, руху думок. З’явилось покоління, яке вже нарешті має можливість думати самотужки і реалізовуватись. І тільки но воно стає трохи на ноги – тікає звідси! Якщо не у Львів, Київ, то за кордон.І у мене немає аргументів на їх мові, аби зупинити їх. Я говорю про тих, які не просто “ходять у вільний час на концерти”, а про тих хто думає і хоче думати, про тих, що незадіяні в створення. У мене лише один аргумент це можливість існування сучасного мистецтва в Цьому Місті. Не просто якогось майданчика, чи підрозділу при чомусь. Це можливість пропонувати нові парадигми і нові бачення світу просто тут. Це під силу лише мистецтву. І в цілому світі реагують в першу чергу лише на це. Там де розвивається “інше” мистецтво (не обов’язково альтернативне), де є рух повітря, де є критична маса творення – там з’являється шанс позитивних змін .
Як правило ці речі в суспільство приходять “знизу”. Але у всіх сучасних спільнотах і державах такі найменші імпульси підхоплюються владою, адміністраціями, муніципалітетами і лідерами політичного життя. У Нашому Місті таких “посилів” було небагато, але були і значні, однак дотепер нова креативність не приживається. Немає відгуку на виклики.
Пропозиція свідомого жертвування собою (бо інакше як повним альтруїзмом не назовеш таку ініціативу митців) для створення Центру Сучасного Мистецтва для Нашого Міста один з останніх проявів толеранції до керівництва міста і тих, хто в стані підтримати такий крок.