Гурт «The ВЙО» розпочав тур-презентацію нового альбому “Є?”. Родзинкою цього альбому стало те, що виданий він у форматі mp3 і, відповідно, розповсюджуватися буде не на дисках, а виключно в мережі Інтернет та “циганською” поштою – від користувача до користувача. Ті ж із меломанів, які прийдуть на концерти, зможуть отримати ліцензійну “болванку”, “випалену” безпосередньо в їхній присутності самими музикантами. Також під час концертів усі охочі зможуть завантажити альбом гурту на свої улюблені мобільні дівайси (планшети, телефони та ін.) або ж скачати його просто на флешку.

Днями «The Вйо» успішно відіграли концерт в Івано-Франківську. «Галицький кореспондент» зустрівся з Мирославом напередодні виступу.

– До Франківська ви приїхали презентувати останній свій альбом «Є?». То що є, а чого вже нема?

Так, зараз ми займаємося просуванням нашого нового альбому “Є?”. Розпочався тур концертами у Києві та Львові, зараз настала черга Франківська, Тернополя, Чернівців, далі – Донецьк, Дніпропетровськ, Полтава, Миколаїв і ще якісь міста. Все має завершитися 7 червня концертом у Києві.

Отже, альбом вже є у нас, але його ще нема в усіх, хто хоче його мати. Зараз вже зникла культура купівлі музичних компактів. Сам формат CD вже відживає своє. В зв’язку з цим ми не морочилися і не складали договорів з видавцями про видання альбому. Ми просто його записали і виклали абсолютно безкоштовно в мережі Інтернет. Тим же меломанам, яким ще подобаються фізичні носії, ми можемо записати “болванку” з альбомом безпосередньо під час концерту (але це вже буде щось коштувати).

У нас є невеличка проблема з живими виступами, адже в складі групи зараз грають дуже класні музиканти. Але вони, як і всі класні музиканти, працюють на декілька фронтів. Так, наш гітарист Сергій Підкаура основний прибуток отримує від гастролей з Наталкою Могилевською; наш басист Сергій Чегодаєв грає з гуртом «Мандри», і для нього це фінансовий пріоритет; наш клавішник Ілля Клімов пише аранжування для Сердючки і для артистів «Мами-м’юзік», а барабанщик Василь Солом’яний грає ще в трьох колективах. Таким чином, дуже часто бракує часу, аби з’їздити і порадувати слухачів живими виступами. Франківську в цьому сенсі повезло – ми маємо виступати у повному складі.

– Як ти даєш раду з таким потужним складом музикантів? Як ти їх мотивуєш?

Є певні проблеми з мотивацією, адже гроші при таких розкладах стають вторинними. Я щиро вірю, що всі збираються навколо ідеї та якості музики, яку видає нинішній склад гурту (інакше я не можу цього пояснити). З іншого боку, ми майже не витрачаємо часу на взаєморозуміння і репетиції, тому що музикантам такого рівня не потрібно нічого пояснювати. Всі розуміють одне одного з напівнатяку. Ну і крім того, в нашому колективі ідеї генерують усі, через це ми продовжуємо зустрічатися на репетиціях досить регулярно.

– Як публіка сприймає теперішній «The Вйо», музика якого досить змінилась, як на мене?

Мені здається, що за своїм станом і основною спрямованістю музика не змінилася. Вона така ж позитивна, як і раніше. Приходячи на наші виступи, люди, яким подобалося «Тне Вйо» зразка 90-х, все одно отримують те, на що чекають… Усі «Зорі-Ксмішні-Мануни». І, до речі, в живому виконанні вони звучать не гірше, якщо не краще. Тут питання більше в тому, що цікаво грати саме нам. А зараз нам дуже цікаво грати. Ця наша цікавість хвилею передається слухачам. От як ти гадаєш, чому нам з тобою не цікаво слухати Кіркорова? Та через те, що йому самому не цікаво співати свої пісні. Його цікавить щось інше, а не музика. Не цікаво спостерігати за людьми, які роблять свою роботу незацікавлено. Така-от життєва тавтологія.

– Що є, у твоєму розумінні, позитив у музиці, в житті?

Позитив – це те, що об’єднує, а не навпаки, позитив – це те, що кохає, позитив – це те, що будує. Щоб краще зрозуміти суть позитивної вібрації, наведу приклад від зворотнього. В мене є один знайомий різник, який все своє життя займається тим, що забиває велику і малу рогату і безрогу худобу. Так от, коли він заходить до стайні, то всі корови аж у стіни втискаються, жахаючись його. А все чому? Тому що інші корови, які з ним зустрічалися до того, мали дуже негативний досвід і передали вібрацію цього досвіду іншим коровам. При тому цікаво, що ця вібрація зберігається навіть у часі. А от тепер уяви собі не різника, а якогось хорошого педагога, який любить дітей і свою роботу. Впевнений, що навколо нього завжди зберуться діти. До речі, діти цю вібрацію відчувають найкраще. Можливо, через це я перед тим, як оприлюднювати пісні, спочатку перевіряю їх на своїх дітях. Можна навіть ставити таку лейбу “Перевірено на дітях” – це буде гарантія якості.

– На твою думку, наскільки нашу країну пронизує оця позитивна вібрація? Як ти відчуваєш, є місця, де її більше, а де нема взагалі?

Ну, ти ж сам часто їздиш Європою і можеш порівняти. Ти коли-небудь зустрічав в Україні водія трамваю чи продавця, який би, виконуючи свою роботу, посміхався на всі тридцять два і насвистував чи хоча б наспівував (бо свистіти не можна – грошей не буде) мелодію хай би того ж Кіркорова? Впевнений, що ні. ЗМІ тримають мешканців нашої країни в постійній напрузі: заберуть гречку – дадуть гречку, оголосять про грип – продають ватно-марлеві пов’язки, посадять Луценка – випустять Луценка. І чешуть нам тільки про це. З десяти новин на будь-якому каналі – дев’ять поганих, і тільки в кінці можуть щось сказати про панденя, яке народилося в китайській неволі. В Україні з позитивом, так само, як з демократією, – трішки краще, ніж в Росії, і набагато гірше, ніж в Європі.

– Хто винен? І що робити?

На ці риторичні питання для себе я дав такі відповіді. Що робити? Робити! А хто винен… Це питання, вирішення якого не призведе до якихось змін. Ну, припустимо, можна сказати, що винна радянська влада якоюсь мірою. Ну і що? Комуняку на гіляку? А це вже давно поважні дідки, які й так тихенько помирають від недостачі пенсій. Тобто я хочу сказати, що пошуки винуватців – це інша сторона наміру когось звинуватити, покарати і зняти з себе відповідальність. Кожен з нас робить ту реальність і ту країну, у якій він мешкає. Тому краще питання «Що робити?». А робити має кожен на своїй ділянці – і тут достатньо згадати десять заповідей, щоби все було зрозуміло. А від себе можу додати одинадцяту – робити все з посмішкою.

– Тобі завжди вдається жити з посмішкою. Скажи рецепт, як знаходити силу, може, це комусь допоможе.

Тренуватися. Я цим займався з дитинства. Будучи школярем початкової школи, я спорив з друзями, що якщо посміхнусь і привітаюсь з будь-якою, навіть не знайомою мені людиною, у відповідь я отримаю те саме – привітання і посмішку. Яке їхало – таке й здибало. І це прислів’я стосується не тільки поганих речей. Почніть придурюватись, що у вас все добре, і ви не встигнете отямитися, як так і стане насправді.

– В які боки ти ще себе продукуєш, крім музики? Знаю, що маєш декілька ролей в кіно, – як тобі цей досвід?

Зараз на студії «Укранімафільм» йде робота над першим українським повнометражним мультфільмом під назвою “Бабай”. Нам з басистом Сергієм Чегодаєвим запропонували написати декілька пісеньок для цієї стрічки. Після того, як я заспівав пісню Кота, мені запропонували озвучити цього персонажа. Це дуже цікава робота – створювати вигаданого героя самим лише голосом. А взагалі-то – кіно. Мене дуже цікавить цей напрямок. Я працюю над звуком для чергового фільму Олександра Шапіро “Апартаменти”, але під час того, як роблю звук, – вчуся знімати кіно. Хотілося би з часом знімати власні стрічки.

– Ну і насамкінець, чого ти хочеш від цього світу?

Від цього – нічого. Я хочу з комфортом і якнайпізніше перебратися на той.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ